Коли настали холодні листопадові вечори, я раптом згадав про один давній вечір, схожий на цей. Все було так само - місяць піднімався на небосхил, а на дорозі місцями виблискували замерзлі калюжі. Це та сама затишна вуличка, що тягнеться вздовж річки і прямує до школи.
Дуже рідко згадую той вечір, бо він мені тяжкий.
Тоді я навчався у шостому чи сьомому класі, і в нашій школі вирішили організувати танцювальний вечір під контролем вчителів. Мене переповнювало бажання потрапити туди, щоб потанцювати з дівчиною, перед якою я втратив здатність говорити. Але постало питання: у що ж мені вдягнутися? Це ж шістдесяті роки, варто враховувати.
А до нас тоді приїхав з Дніпропетровська в гості дядько Василь. Було йому трохи за сорок, набагато молодший за мене теперішнього. Приїхав він у чорному осінньому пальті, в шляпі й при галстуку. І позичив усе те добро мені на той вечір. Сказав, що все це йому сьогодні не треба, не питиме ж він горілку з родичами при шляпі й галстуку.
Я вбрався. Усі відзначили, що хлопець виглядає на всі сто.
Я йду. Ця вуличка розтяглася на приблизно кілометр. Дядькове пальто наповнене ароматами одеколону, шоколаду та "Біломору". Мені здається, що це не я йду, а якась чужа особа. Ось я вже дійшов, вже бачу вікна шкільного спортзалу, що світяться, де відбувалися танці.
Я - розвернувся назад. Мене охопив страх, що всі засміються, коли побачать мене в такому вигляді. І вона також буде сміятися.
Коли я вже майже дійшов до дому, в моїй голові закрутилось: що скаже дядько, якщо я його образжу? І я вирішив повернутися назад. Дорога стала мені досить приємною, адже я все ближче підходив до тієї дівчини. Але, коли досягнув шкільних воріт, знову запанувала печаль, і я знову повернувся. Так я ходив туди й назад цією вуличкою, наче готуюсь до великого танцювального вечора. Лише після цього я вирушив додому.
Чому ж тепер така нудьга? Адже я залишився тим самим - лише у справах, які вважають важливішими за танці. Але чи може щось бути важливішим?
#Дніпро #Горілка. #Шоколад
