Капеланською стежкою черниці УГКЦ сестри Симеони Довганюк.

Дівчина вирушила за порадою до храму після того, як отримала від хлопця пропозицію стати його дружиною, але в стінах церкви її охопило зовсім інше покликання.

Сестра Симеона стала першою жінкою-капеланкою УГКЦ, розпочавши своє служіння 11 років тому у військовій частині на Дніпропетровщині. Саме туди доставляли поранених після "Іловайського котла", боїв за Донецький аеропорт та в перші дні повномасштабного вторгнення. У цей важкий час їй вперше довелося тимчасово зняти чернечий одяг, щоб вижити та разом з військовослужбовцями організувати оборону в госпіталі.

Вона усвідомила необхідність підтримки тих, хто втратив близьких у війні, коли довелося чекати на похорони свого двоюрідного брата, який загинув поряд із генералом Кульчицьким. Як зазначає монахиня, в той момент вона зрозуміла, що її роль полягає не лише в молитвах.

Про свій шлях до чернечого життя, капеланство й молитву під час війни сестра Симеона розповіла Укрінформу.

Ми зустрічаємося з нею в "Домі Воїна" в Івано-Франківську. Тут працює психологиня та капеланка УГКЦ Симеона Довганюк, починаючи з 2025 року. Вона щойно завершила консультацію і виглядає втомленою, але готова до спілкування. Відверто зізнається, що найскладніше їй працювати з рідними зниклих безвісти, адже їм доводиться навчатися терпляче чекати в умовах тривалої невідомості.

"Ігумен надав мені ім'я Симеона на честь любові до покровителя та його творів."

Сестра Симеона походить із села Торговиця, розташованого в Івано-Франківській області. Вона виросла у великій родині, з дитинства була захоплена музикою і мріяла стати вчителем. У ті часи Надія (це її християнське ім'я - ред.) навіть не підозрювала про існування монастирів та чернечого життя.

Після невдалої спроби вступити до Прикарпатського університету, дівчина не втратила надії: вона завершила навчання в училищі в Івано-Франківську з відзнакою і здобула спеціальність у радіотехніці. Незабаром після цього їй вдалося знайти роботу, завести нових друзів та вирішити житлове питання. Здавалося, що її життя йде за звичним маршрутом, поки одного дня вона не отримала несподівану пропозицію. Іван зробив їй пропозицію руки і серця, давши тиждень на роздуми.

Це сталося в березні 1992 року, в час Великого посту. У Івано-Франківську лише нещодавно відкрили двері катедри (архикатедрального і митрополичого собору Воскресіння Христового, - ред.) Української греко-католицької церкви, що вийшла з підпілля. Я пам'ятаю, як багато людей поспішали на сповідь, і я також вирішила зайти до храму, аби запитати: "Що ж мені робити, Боже?". Коли я підняла погляд, мої очі впали на великий хрест. Підійшовши ближче, я раптом відчула, що розп'яття наче ожило. Всередині мене пролунав голос, який сказав: "Я стану твоїм чоловіком. Тобі слід іти в монастир". Так я отримала своє покликання, немов квітка, що була вирвана Богом для його букета, - розповідає сестра Симеона.

Вона наче спостерігала за своїм життям з боку, згадуючи, як у храмі пролила чимало сліз, і саме тоді вперше відчула справжню глибину сповіді. Повернувшись додому з церкви, натрапила на вервицю та молитовник, які батько подарував їй перед від'їздом на навчання. Взялася за молитву з новим натхненням. Через кілька днів повідомила Івану про своє рішення вступити до монастиря.

- Він ще думав, що я жартую. Пізніше дізналася, що він мене потім довго шукав. Думаю, що кохав, - додає черниця.

Свій 18-річний ювілей дівчина відзначила у Василіянському монастирі УГКЦ, що перебував на етапі відновлення в Івано-Франківську. Вона розповідає, що перші місяці життя там були нелегкими. У 2007 році вона прийняла постриг, склала вічні обіти і отримала нове ім’я.

Тоді ігумен надав мені ім'я Симеона, оскільки я глибоко шаную свого покровителя, святого Симеона, відомого як новий Богослов, а також його твори. Згідно з легендами, він ніколи не отримував формальної освіти, але створив три трактати про божественне життя і детально описав пресвяту Євхаристію — святе Причастя, яке є свідченням втілення Бога в людині. Це є найбільший дар, що його отримав Симеон, — пояснює монахиня.

"Ми очікували на фрагменти тіла брата майже дев'ять днів."

З моменту початку Революції Гідності сестра Симеона оселилася в Зарваниці – селі, яке славиться по всьому світу завдяки своєму чудотворному образу та цілющому джерелу, де, за переказами, з'являлася Божа Матір. Вона розповідає, що там з великою відданістю молилася за активістів, які боролися на Майдані. У 2014 році вона вперше дізналася про капеланську діяльність, коли отець Роман Сало взяв на себе цю важливу місію на Донбасі. Разом із сестрами, усією громадою та небайдужими людьми, вони організували збір допомоги, яку відправляли на Схід. Відомість про загибель її двоюрідного брата Петра Остап'юка вона отримала під час паломництва в Ізраїлі.

Це стало для мене справжнім ударом. Він загинув у вертольоті разом із генералом Кульчицьким (Сергій Кульчицький, генерал-майор, Герой України (посмертно) - ред.). Коли в Івано-Франківську відбувалися похорони п’яти його товаришів, ми майже дев’ять днів чекали на частини тіла Петра. Це очікування в селі було надзвичайно важким. Я відчула глибоку ненависть до росіян, яку раніше ніколи не відчувала так сильно. Люди навколо прагнули слухати мої слова, але я просто не могла їх вимовити, - ділиться сестра Симеона.

Вона стверджує, що це тривало кілька днів. Іноді йому здавалося, що якби у неї була зброя, вона без вагань націлила б її на ворога, який забрав у неї близьку людину. Вона визнає, що ненависть переповнювала її.

Я вийшла з дому в темряву ночі, під зоряним небом. Відчувала, що не можу ні молитися, ні говорити. Поринула в глибину городу і просто закричала: "Боже, що мені робити?!". І раптом почула в своєму серці слова: "Відпусти і прости". Я повторювала їх кілька разів, прагнучи почути ці слова власними вухами... Коли відбувся похорон мого брата, я помітила хлопців, які прийшли попрощатися з ним. Вони також не знаходили слів, не могли з кимось поділитися своїми переживаннями. Повернувшись до Зарваниці, я не могла позбутися думки, що тепер, окрім молитви, я повинна підтримувати цих людей, - ділиться сестра Симеона.

Через два місяці вона отримала відповідь на своє прохання і дозвіл від УГКЦ стати військовою капеланкою. У вересні 2014 року сестра Симеона прибула до однієї з військових частин, що у Дніпропетровській області. Тоді у пригоді їй стали знання магістра психології, які вона раніше здобула у Львівському національному університеті, а також під час навчання у Люблінському католицькому університеті (Польща), та віра в Бога. Сестра запевняє, що ця віра є в кожного з нас.

- Наша віра є невід'ємною частиною нас самих, адже в кожному з нас присутні елементи божественного, які втілюють у собі надію та любов. Це і є наша істинна природа, - зазначає Симеона Довганюк.

"Я ЗНЯЛА МОНАШУ ОДЕЖУ, КОЛИ ПОЧАЛИ ЗАХОДИТИ ДИВЕРСІЙНІ ГРУПИ ВОРОГА"

У ізольованому військовому містечку сестра Симеона не мала жодних очікувань. Коли нова капеланка прибула, її зустріла лікарня, що нагадувала їй військові шпиталі часів Другої світової війни: з пошкодженими стінами та важким, наповненим смутком повітрям. Вона згадує, що в перші хвилини їй було важко стримати свій біль. Але вирішила, що для того, щоб зрозуміти правильність свого вибору, слід випробувати його на ділі.

Мене розмістили в інфекційному відділенні, і в той момент до лікарні почали надходити поранені з Донецького аеропорту та "Іловайського котла". Це стало несподіванкою для всіх. Так розпочалася моя діяльність у палатах. Вони були заповнені до відмови. Я намагалася поспілкуватися з кожним пораненим, але згодом усвідомила, що багатьом військовим потрібен особливий підхід, тому почала працювати з ними, орієнтуючись на індивідуальні потреби, - розповідає медсестра Симеона.

У цьому медичному закладі капеланка провела шість років, не відвідуючи відпусток і вихідних. Лікарняна палата перетворилася на її оселю та робочий простір. Згодом вона знайшла житло в оренду, щоб іноді мати можливість насолодитися тишею.

- Коли почалася повномасштабна, нас росіяни обстріляли вранці. Я ледь вижила, бо недалеко стався вибух - у лікарні обвалилися стіни, повилітали вікна. Операційну довелося перенести. Ніхто не розумів, як діяти. Тоді я тимчасово зняла монашу одежу, бо почали заходити диверсійні групи ворога. В один день було багато загиблих. Наш особовий склад готував оборону, ми в цивільному одязі складали мішки з піском. Майже три місяці жили в підвалі, повітряні тривоги не вщухали, - пригадує сестра-капеланка.

З того часу вона стала ще наполегливіше вимагати, щоб у військовому містечку спілкувалися українською мовою, зокрема в госпіталі, куди регулярно доставляли поранених.

Розумієте, коли людина з західних областей нашої країни потрапляє до лікарні, а лікар говорить мовою, яку вона асоціює з ворогом, у потерпілого виникає внутрішній конфлікт. Він усвідомлює, через що пройшов в цій війні — і все це через тих, для кого ця мова є рідною. Коли до мене зверталися російськомовні військові, я ніколи не відмовляла їм у спілкуванні, однак сама говорила лише українською. Найбільше я боролася за це з офіцерами. Вони присягнули Україні, запевняли, що знають українську, але чомусь не завжди її використовували, і це мене найбільше обурювало, - розповідає сестра Симеона.

Цікавлюсь, чи за 11 років служби поблизу Дніпра у неї не виникало бажання залишити все і повернутися до монастиря.

- Ні, адже щоразу, коли виникала загроза, всі погляди спрямовувалися на мене, і всі чекали на мої слова. Навіть командирам я часто наголошував: "Ми повинні вистояти". Знаєте, у той момент їхнє ставлення до монашества змінилося. Раніше вони асоціювали його лише з московським підходом, який залишав не найкращі спогади. Натомість ми представляємо зовсім іншу ідеологію, яка не має нічого спільного з християнством, як це вже всі зрозуміли. Нас виховують так, щоб ми були поруч із людьми і служили їм, завжди прагнучи підтримати, звертаючись до їхнього розуму і серця. Іноді людина може сказати: "Я нічого не хочу, навіть тебе слухати". Тоді я просто сиділа поруч у тиші, молилася і запитувала, чим можу допомогти. І після цього людина змінювала своє ставлення. Іноді просто мовчання - це те, що потрібно, - ділиться капеланка.

"Молитва – це невидима оборона нашого війська."

Що в процесі служби виявилось найскладнішим?

Було дуже важко, коли ти знайомий з людиною, знаєш її минуле, а вона знову йде на фронт і втрачається. Це одне з найболючіших переживань. Спершу я не могла впоратися з цим, але з часом навчилася.

Для мене існують люди, які випромінюють світло, і ті, хто лише нагадує про нього. Вони ніби затінені, і щоб їх засяяти, потрібно докласти чимало зусиль. У моєму житті є безліч таких особистостей, для яких я витратила багато сил і здоров'я, лише щоб побачити їхнє світло.

Яке значення для вас має капеланство?

Я усвідомлюю, що є частиною значної історії людських життів, і щиро вдячна Богу за цю можливість. Адже кожен, хто мав зо мною контакт, відчув Божу присутність, підтримку, світло і любов через мене.

Капеланство має свої корені ще у часи святого Мартина. Це форма невидимої підтримки. За легендою, святий Мартин, зустрівши солдата, накрив його своїм плащем і почав молитися за нього. Я впевнений, що молитва є невидимим захистом для нашого війська. Згадайте, як Мойсей, переходячи Червоне море, піднімав руки до неба і молився, адже в той момент його війська здобували перемогу в обіцяній землі. Коли ж він опускав руки, армія зазнавала невдачі. Люди це помітили і підтримували його руки вгору, щоб молитва продовжувалася і щоб здобути перемогу. Капелани виконують роль щитів на невидимому фронті.

Чи має право кожен священнослужитель стати капеланом?

Ні, я вважаю, що для цього необхідно мати відповідну освіту та не менше п'яти років досвіду роботи з парафіянами.

З моменту початку конфлікту ви не відчували присутності божественних сигналів, які могли б вказувати на його завершення?

Ні, я усвідомлюю, що ми всі перебуваємо в стані постійного стресу і переживань. Мене підтримує глибоке переконання, що Бог, маючи мудрість, надає кожному з нас те, що необхідно для зміцнення віри, надії та любові. А отже, й людяності. Війна не є результатом Божого задуму, а витвором людських рук. Коли людина втрачає свою людяність, вона перетворюється на демон у людській оболонці.

- Сьогодні ви працюєте психологом для військових та їхніх родин. Як це відбувається?

Щотижня я проводжу від 17 до 20 консультацій, тривалість яких коливається від години до півтора. Моя діяльність зосереджена на підтримці військових та їхніх сімей. Крім того, ми організовуємо групові заняття для родичів загиблих і зниклих безвісти. Це надзвичайно складна категорія, адже вони живуть у постійній невизначеності та тривозі.

- Ви вчите їх чекати?

- Так, чекати гідно й розумно.

- А як відновлюєте власні сили?

- Для мене важливою є тиша, без жодного звуку. Тоді можу думати лише про Бога. І це - моє найбільше відновлення.