У червні 2026 року з їхнього житла на Київщині були викрадені два брати, Максим і Роман Мосейчуки. За інформацією прокуратури, інцидент стався через особистий конфлікт, пов'язаний із дружиною командира 155-ї окремої механізованої бригади Станіслава Лучанова. Вісім підлеглих командира здійснили викрадення братів, і один з військових під час операції поранив Романа. Через декілька днів за вказівкою Лучанова командир батальйону перевіз чоловіків на полігон поблизу Полтави, де їх розстріляли, а потім приховали їхні тіла.
Ця історія виходить за межі простого розслідування можливого тяжкого злочину. За версією слідства, усі ресурси, які держава надала для захисту України – люди, зброя, транспорт, військова структура і навіть полігони – перетворилися на інструменти особистих інтересів. Ситуація виглядає майже як релікт, де барон влаштовує помсту за приниження своєї "баронеси", використовуючи силу, яка була довірена йому зовсім для інших цілей. Найважливіше в цій ситуації не лише рішення ймовірного організатора, а й можливість залучення до його планів цілого ряду підлеглих.
Контраст загострює те, що Лучанов - бойовий офіцер, відзначений Хрестом бойових заслуг та орденами Богдана Хмельницького трьох ступенів, про що нагадує його біографія в NGL.media. Бойові заслуги можуть бути реальними - і водночас не давати моральної індульгенції на спосіб здійснення влади над людьми.
Справи Лучанова піднімають питання не лише щодо керівника, а й його підлеглих. Як особисте рішення командира, згідно з версією слідства, могло бути реалізоване через цілу низку виконавців? Де в цьому процесі завершилася військова дисципліна і почався відхід людей від власних моральних норм?
Старий двигуни нової армії
Збройні сили України трансформують управлінську культуру в унісон із розвитком країни. Цей процес нагадує поступове оновлення застарілого автомобіля до електричного: сучасні технології вже функціонують, але все ще залишаються елементи старого двигуна внутрішнього згоряння, які іноді беруть участь в русі. Впровадження нових технологій і стандартів не завжди призводить до миттєвої зміни в менталітеті користувачів.
Українська армія, подібно до нашого суспільства, має в своїй основі кілька історичних пластів управлінської культури. Перший з них - патримоніальний, в якому влада розглядається як особисте майно, а взаємини ґрунтуються на підлеглості та лояльності до керівника. Наступний - радянський, характеризується жорсткою централізацією, культом особистості лідера та ризиком репресій за інакомислення. Сучасний інституційний підхід передбачає делегування повноважень для виконання конкретних завдань, регулювання їх законодавством та встановлення відповідальності.
Проте ці моделі не обмежуються лише статутами чи організаційними структурами. Вони являють собою складні операційні системи людського сприйняття, які формують уявлення про владу, підпорядкування, особисту гідність і відповідальність. Ці системи можуть існувати навіть у свідомості однієї особи. Під сучасною інституційною оболонкою іноді продовжує діяти застаріла програма: начальник сприймається як господар, підлеглий - як залежна особа, а наказ від авторитету розглядається як достатня моральна підстава для власних дій.
Тут розташована межа між двома різними управлінськими культурами. У патримоніальній моделі керівник виступає як єдиний повноцінний суб'єкт, а працівник стає об'єктом його волі. В професійній ж моделі керівник також приймає рішення та відповідає за результати, проте підлеглий залишається активним учасником: він мислить, розуміє мету, виявляє ініціативу та несе особисту відповідальність. Суб'єктність у цій концепції є не лише правом на гідність, а й обов'язком діяти відповідно до власного сумління.
Феодалізація розпочинається з тонкої трансформації: вислів "мені доручили керувати цими людьми" поступово змінюється на "це мої підлеглі". Державна влада перетворюється на приватне право, професійна відданість – на лояльність до керівника, а дисципліна – на беззаперечну покору.
Коли агресія перетворюється на звичне явище.
В Україні стало відомо про відео, на якому видно побиття зв'язаного Сергія Маленка, військовослужбовця 155-ї бригади. На запису агресор заявляє, що життя солдата - це заслуга комбата, і тому він повинен "цілувати йому ноги". Ця ситуація влучно ілюструє модель влади, в якій життя військового сприймається як особиста прихильність керівника, а не як цінність, яку країна зобов'язана захищати.
Тепер Анатолій Руденко, обвинувачений у справі, постає перед судом. Згідно з інформацією від "Ґрат", він визнав свою провину, але водночас підкреслив: "Солдата принизив не я, а той, хто опублікував відео в соціальних мережах". Юридичне визнання провини не завжди свідчить про моральне переосмислення вчиненого. Це висловлювання демонструє зміщення акцентів: не побиття зв'язаної особи, а його публічне викриття видається справжнім приниженням.
У розслідуванні, підготовленому Анною Калюжною для Texty.org.ua, військові з 225-го окремого штурмового полку ділилися свідченнями про жорстоке утримання в "ямах", побиття, загрози вбивством та "дерево правди", до якого прив'язували людей. Після виходу цієї статті Головнокомандувач дав вказівку Військовій службі правопорядку провести перевірку ситуації.
У справі 211-ї бригади до суду було передано обвинувальний акт на командувача, який, згідно з даними Державного бюро розслідувань, був обізнаний про знущання над своїми підлеглими, але не вживав жодних заходів. У 425-му полку "Скеля" ДБР проводить розслідування випадків насильства щодо військовослужбовців. Хоча ці випадки різні, кожен з них ілюструє свою частину проблеми: особисту покору, неформальні покарання, терпимість до насильства та відповідальність військової ієрархії.
У цивільній організації зловживання владою може коштувати людині роботи чи кар'єри. В армії начальник впливає ще й на бойовий ризик. За даними ДБР, командир взводу вимагав 80 тисяч гривень у сестри військового за безпечнішу службу її брата, погрожуючи інакше посприяти переведенню на лінію зіткнення.
У іншій справі Державного бюро розслідувань четверо військовослужбовців протягом майже двох років виконували обов'язки в господарстві чиновника та його дружини, яка мала кіоск. Як стверджує слідство, за відмову від роботи їм погрожували відправкою на передову без належної підготовки. Найнебезпечніша форма приватизації військової влади починається там, де бойовий ризик перетворюється на особисту валюту для командування.
Культура також включає в себе те, що її носії часто не усвідомлюють. Як риба не помічає води, в якій живе, так і людина може звикнути до умов, де зневага вважається нормою, а накази керівництва замінюють особисту відповідальність. Таким чином, випадок Маленка знову привертає нашу увагу до справи Лучанова: патримоніалізм формується не лише через дії начальства, а й через сприйняття його правил підлеглими. Культура не усуває провини; вона допомагає зрозуміти, чому провина стає невидимою.
Анатомія мовчання: де ж статистичні дані?
Як поширена ця культура? Протягом 29 років своєї служби я неодноразово стикався з її проявами і вважаю, що це явище досить поширене. Проте, репрезентативних статистичних даних на цю тему немає. Головне питання полягає не в безкінечних виправданнях права обговорювати цю проблему, а в розумінні об'єктивних причин, які роблять саму систему асиметричної влади перепоною для створення достовірної картини зловживань.
Знизу діє страх. Військовий може скаржитися на начальника, під владою якого залишиться і завтра отримає бойове завдання. Усередині діє закритість ієрархії та її документальна влада: саме командування часто першим оформлює обставини події, службове розслідування, дані про місце перебування чи СЗЧ.
Ольга Решетилова поділилася з УП історією військового, якого захопили російські війська в херсонському госпіталі під час окупації. Три командири відмовилися переглядати службове розслідування, що стосується обставин його полону. Навіть Міністерство оборони окремо вказує, що через брак інформації про медичне лікування, деякі можуть помилково вважати пораненого таким, що самовільно залишив ряди. Це не є доказом свідомої фальсифікації, а радше ілюстрацією важливості першої офіційно зафіксованої версії подій.
Зовнішній вплив створює нові реалії. Справедливе визнання заслуг армії, що захищає державу, може непомітно змінювати критичну оцінку окремих практик на психологічно неприйнятну "атаку на Збройні Сили". Тим часом, цивільному суспільству легше переглядати FPV-ролики, робити фінансові внески і захоплюватися героїзмом, ніж заглядати всередину системи, куди воно само боїться потрапити.
Страх знизу + документальна й ієрархічна закритість + сакралізація та ескапізм назовні створюють анатомію статистичної тиші. Вона не доводить масштабу зловживань - вона пояснює, чому ми погано його бачимо.
Саме тому створення Військового омбудсмана є суттєвим не лише як механізм захисту прав військовослужбовців, але й як інструмент для збору даних. У серпні 2026 року Офіс отримав 2030 скарг і завершив 451 перевірку. Проте це не є свідченням 2030 підтверджених випадків зловживання з боку командирів: звернення охоплюють питання медичного обслуговування, звільнень, фінансових виплат, переведень та інші проблеми. Однак створення спеціалізованого каналу відразу ж генерує об'єм емпіричних даних, які раніше були відсутніми. Все, що не підлягає вимірюванню, залишається невидимим.
Омбудсман посилює контроль суспільства й держави за військовою владою. Але скарга зазвичай виникає тоді, коли проблема вже проявилася. Для запобігання трагедіям потрібен ще й механізм, який дозволяє розпізнавати небезпечний стиль керівництва до першої катастрофи.
Коли вертикаль втрачає здатність сприймати дійсність.
Тиша виявляється небезпечною не лише для тих, хто страждає. Вона позбавляє керівництво можливості отримувати достовірну інформацію про саму систему. Тарас Чмут описує один із механізмів цього процесу як "зворотний негативний відбір": коли в умовах кар'єрної безпеки лояльність до бажаного образу, створеного начальством, стає важливішою, ніж правда. Люди, які намагаються донести неприємні факти, втрачають позиції на користь тих, хто вміє підтверджувати сподівання. Коли за погані новини карають, на верхівку дедалі частіше виходять лише позитивні повідомлення - незалежно від їхньої відповідності дійсності.
У рішенні суду, що стосується дисциплінарної справи командира 157-ї бригади, зазначені результати службового розслідування, які виявили несоответствия між звітами про позиції "Шакал" і "Смерека" та фактичним розміщенням особового складу. Що стосується 59-ї бригади, то після публічних заяв Катерини Поліщук, відомої як "Пташка", проведена перевірка виявила ряд проблем у управлінських рішеннях, а згодом Генеральний штаб повідомив про недостовірні звіти про стан і розташування військ, що створювало додаткову загрозу для військовослужбовців.
Ланцюг взаємин у патримоніальній культурі має просту структуру: підлеглі зобов'язані не лише виконувати накази, а й підтверджувати світогляд своїх начальників. Навіть якщо командир стверджує, що крокодили вміють літати, завжди знайдеться той, хто уточнить, що їхній політ відбувається дуже низько. В професійній армії підлеглі залишаються активними учасниками, здатними відзначити командирові: "Крокодили не літають". Адже реальність не підкорюється військовій ієрархії. Об'єктивація викликає страх, який, у свою чергу, призводить до мовчання. Це мовчання підтримує негативний відбір, а бажання доповідати позитивні новини формує інформаційну сліпоту. Отже, право підлеглого висловлювати неприємну правду є не поступкою дисципліні, а необхідною умовою для прийняття обґрунтованого командного рішення.
Померти за Україну - це не те ж саме, що бути витраченим даремно.
У листопаді 2023 року військових 128-ї гірсько-штурмової бригади зібрали для нагородження поблизу фронту. Російський удар убив 19 бійців. У березні 2025 року росіяни вдарили по військовому полігону на Дніпропетровщині, де загинули та були поранені військовослужбовці. А в листопаді того самого року під час нагородження на Дніпропетровщині загинули 12 військових і 7 цивільних. За висновками слідства, командир організував масове зібрання всупереч забороні та не припинив його навіть після оголошення повітряної тривоги. Справу передали до суду.
У всіх цих трагедіях основним винуватцем виступає ворог. Однак ми зобов'язані аналізувати якість наших управлінських рішень: чому небезпечні практики виникають знову і знову, і хто може їх зупинити до того, як це станеться?
Така ж проблема виявляється не лише під час формування шикувань. Юрій Бутусов інформував про ситуацію в 74-му розвідувальному батальйоні, де, за його інформацією, двох кваліфікованих операторів БПЛА направили на піхотний штурм, в результаті чого вони загинули. Тут важливо не стільки обговорювати можливі мотиви, скільки звертати увагу на управлінські рішення: чи використовуються люди у тих сферах, де їхні навички можуть принести максимальну користь?
Існує суттєва відмінність між готовністю ризикувати життям заради України та страхом бути безглуздо жертвуваним через свавілля, недбалість або небажання керівництва враховувати реальність. Перше базується на довірі та значущості, тоді як друге руйнує цю довіру. Історії військових не залишаються в тіні частини: вони потрапляють до родин, друзів, ветеранів і формують суспільне сприйняття служби. Так виникає небезпечна спіраль: погане управління → історії в суспільстві → страх мобілізації та СЗЧ → ускладнене комплектування → посилення примусу → ще менше довіри. Це аналітична модель, а не просто формула для підрахунку частки СЗЧ, але ігнорування цього механізму означає не усвідомлювати один з каналів, через які внутрішня культура армії впливає на її здатність до поповнення.
Дисципліна без рабства
Командир зобов'язаний володіти повноваженнями для виконання бойових завдань, а його накази є обов'язковими для виконання. Проте сам факт обов'язковості наказу та культура примусу в повсякденному управлінні не є синонімами. У статті 1 Дисциплінарного статуту Збройних Сил України дисципліна визначається як суворе дотримання встановлених норм. Стаття 2 прямо пов'язує цю дисципліни з усвідомленням військового обов'язку та відповідальністю за захист України. У статті 3 говориться про важливість переконання, примусу та соціального впливу, при цьому підкреслюється необхідність поваги до гідності підлеглих і їхнього добробуту. Стаття 6 передбачає санкції за непокору чи опір. Таким чином, Дисциплінарний статут ЗСУ не зводить поняття дисципліни лише до страху перед керівництвом.
З іншого боку, не можна очікувати від командира досягнення результатів без наявності підготовлених фахівців, необхідних ресурсів, кадрової підтримки та законних механізмів дисципліни. Суб'єктно-суб'єктна культура не є уникненням відповідальності з боку керівника, а скоріше професійним виконанням своїх обов'язків у співпраці з відповідальністю підлеглих.
Місійне командування: потужний контроль над відповідальними особами.
У доктрині Армії США, викладеній у ADP 6-0, поняття "Командування місією" охоплює управлінські принципи, що ґрунтуються на компетентності, взаємній довірі, спільному розумінні, намірі командира, завданнях, дисциплінованій ініціативі та готовності приймати обґрунтовані ризики. Командир формулює цілі та встановлює рамки, в той час як підлеглі усвідомлюють загальний задум і здатні діяти відповідно до ситуації, не чекаючи детальних вказівок на кожному етапі. Це не означає демократизацію командування, а відображає новий рівень вертикальної організації.
Людиноцентричність в даному контексті полягає не лише в турботі про здоров'я та гідність військовослужбовців. Людина є носієм знань, досвіду, спостережень, ініціативи та моральної відповідальності. Якщо її розглядати як простий ресурс, армія втрачає не тільки особистості, а й інтелектуальний потенціал. Визнання людини як активного суб'єкта дозволяє досягати швидшої адаптації, отримувати конструктивний зворотний зв'язок та зменшувати вартість помилок.
В Україні цей підхід вже реалізується не лише в теорії. У Третьому армійському корпусі концепцію Mission Command трактують як децентралізоване управління, що вимагає довіри та справжньої активності з боку підлеглих. У аналізі операцій "Вівальді" Родіон Кудряшов підкреслює важливість скорочення циклів "виявлення цілі - ураження" та "проблема - рішення - дія". Питання, які можуть бути вирішені між підрозділами, не повинні витрачати години на пересування по командній ієрархії.
Цей підхід гармонійно відображає концепції, викладені Михайлом Драпатим у його "Принципах лідерства Головнокомандувача ЗСУ та розвитку військових сил в умовах військових дій". Головна ідея полягає в тому, що люди є найціннішим ресурсом для бойової готовності, що ризикувати без потреби — неприпустимо, що проблеми не повинні залишатися невидимими, а професійна думка важлива незалежно від займаної посади. Це і є суть культурної реформи, яка виходить за межі простої зміни організаційної структури.
Побачити небезпечного командира до трагедії
Введення військового омбудсмана є значущим кроком уперед, проте реагування на скарги не може повністю замінити своєчасне виявлення управлінських ризиків. У Збройних силах США застосовувалися програми, що базуються на багатоджерельній оцінці командирів, такі як Multi-Source Assessment and Feedback та Commander 360. Канадські військові також використовують подібні інструменти для оцінки лідерських якостей, залучаючи різні джерела. Це не просто готове рішення, а важливий принцип: про лідера повинні висловлюватися не лише його керівники, а й колеги та підлеглі.
Україні необхідно впровадити пілотний проект регулярного конфіденційного оцінювання командирів за методикою 360°. Важливо визначити, чи здатні вони сприймати неприємну правду, чи адекватно оцінюють ризики, чи дотримуються гідності своїх підлеглих, чи підтримують розвиток сержантського складу, чи заохочують ініціативу, а також чи не плутають дисципліну з особистими розправами. Важливими аспектами є незалежне адміністрування, використання кількох джерел інформації, захист від можливих актів помсти та врахування бойового контексту. Це дозволить зробити отримані дані корисними для кадрових рішень і професійного розвитку, а не для змагання в популярності.
Негативний відгук не є остаточним вироком для командувача. Однак постійні сигнали щодо небезпечних рішень повинні спонукати до перевірки ситуації до того, як станеться трагедія під час чергового шикування. Система, здатна оцінювати лише виконання завдань, але не враховувати їхню вартість і управлінські принципи, завжди буде запізнюватися з висновками.
Не використовувати чисельність "живої сили" у війні.
Україна не може й не повинна копіювати російську ставку на масу витратного людського ресурсу. Наше право на існування залежить не лише від дронів, озброєння та реформ штабів, а й від культури співіснування: чи вміємо ми бачити в іншому суб'єкта, відповідального за власні рішення. Армія не відокремлена від суспільства. Люди приносять до неї звички підкорятися, домінувати, мовчати або домовлятися - і згодом повертають їх суспільству.
Нам необхідна культура, в якій військовослужбовець, отримавши наказ принизити товариша, усвідомлює не лише авторитет командира, а й свою моральну відповідальність. Де командир не відчуває загрози від компетентного підлеглого, а навпаки, використовує його потенціал. Де держава враховує не тільки результати, але й етичні аспекти їх досягнення. Захист України може стати священним обов'язком, але це не означає, що кожен, кому доручено керівництво, стає недоторканим. Бойові заслуги не є виправданням для безвідповідальності. Делегована влада – це не привілей, а обов'язок. Люди не є власністю. Командир не є феодалом.
#
