РБК-Україна ділиться історіями дітей із прифронтових регіонів.
Діти в умовах війни: балансуючи між загрозами і рідним гніздом.
"Ми не прагнемо залишати наше місце, проте залишатися тут теж небезпечно", - саме так зазвичай висловлюють свою тривогу батьки, що живуть у прифронтових містах і селах. За цими словами виникає ще одне важливе питання: чи можливо дозволити дітям рости в умовах такої небезпеки, і чи можуть усі зібратися та вирушити в безпечніше місце?
З моменту початку повномасштабного вторгнення з країни евакуювали 1 мільйон 406 тисяч людей, серед яких приблизно 212 тисяч становлять діти. Водночас, на території, що контролюється українською владою в Донеччині, залишаються 6 124 неповнолітні.
За кожною з цих цифр стоїть родина, що коливалася між надією та страхом, дитина, яка знаходила способи пристосуватися або ж не змогла цього зробити. А також батьки, які щодня зіштовхуються з важкими виборами.
"Мамо, лунає сигнал тривоги!" – вигукнула Вероніка, п’ятирічна дівчинка.
Наталія виховує доньку Вероніку, якій 5 років і 7 місяців. На початку повномасштабного вторгнення родина виїхала із Сум до Кременчука: на вулицю за кілька будинків від них прилетів КАБ. Однак через місяць родина повернулася.
"Було повідомлення про можливу небезпеку, тож ми з Веронікою та свекрухою спустилися в підвал. Чоловік не встиг сховатися, залишався на вулиці, коли стався приліт. Але обійшлося", - згадує Наталія.
На той момент Вероніці щойно виповнився рік, родина жила у приватному будинку й майже щодня ховалася в підвалі. Дівчинка ще не вміла говорити - лише показувала пальцем і по-своєму просила маму зачинити підвал.
"Відтоді в неї зберігся страх відкритого підвалу. Коли ми приїжджаємо до бабусі, Вероніка щоразу просить його зачинити", - розповідає мама.
Нині Вероніка відвідує дитячий садок. Вона може залишатися там протягом усього дня, але Наталія забирає свою донечку після обіду, щоб "вона не мусила спати в підвалі". Дівчинка також займається в осередку "Голоси дітей", готується до школи та відвідує заняття з пілону.
"Наталія зазначає, що для Вероніки найголовніше не те, чим вони будуть зайняті, а те, що дітки завжди будуть поруч."
Коли дівчинку запрошують кудись, вона спочатку цікавиться, чи будуть там інші діти. Якщо відповідь позитивна, вона з радістю погоджується піти. Дівчинка не відчуває страху перед незнайомцями, з легкістю встановлює контакт як з дітьми, так і з дорослими, а заняття в групі для неї переважно асоціюються з веселощами.
"Вона справжня фанатка ліплення з пластиліну. Одного разу діти розфарбовували білу футболку, і вона настільки захопилася, що протягом тижня не знімала її навіть на ніч," - ділиться Наталія.
За її словами, для доньки цінне не стільки саме заняття, скільки увага й час, проведений разом із дорослими та іншими дітьми.
Найбільше Вероніка боїться повідомлень про КАБи. "Коли чує "КАБи на місто", навіть на дитячому майданчику одразу кричить, що потрібно бігти й ховатися", - розповідає мама.
Вона намагається втішити свою доньку, запевняючи, що небезпека може бути далеко, і снаряд, ймовірно, не досягне їх, проте тривога все ще залишається.
"Я не можу зрозуміти, чому саме КАБи викликають таку сильну реакцію. На щастя, вона не піддавалася подібним атакам і не спостерігала наслідків ударів у своєму районі. Можливо, на неї справляють вплив самі повідомлення про загрозу та чоловічий голос, що лунає з гучномовців," – припускає Наталія.
На звістку про повітряну тривогу дівчинка реагує лаконічно: "Мамо, тривога." Вона вже усвідомлює, що в країні триває війна, хоча ще не повністю розуміє всю загрозу, пов'язану з шахедами та різноманітними атаками.
Єдине, що приносить спокій Вероніці, — це думка про Андрія, чоловіка її хрещеної. Він військовослужбовець, який, перенісши поранення, успішно пройшов курс реабілітації і зараз служить у тилу.
"Він усуває злісних людей", - промовила дівчинка в один з моментів, хоча, за словами Наталії, дорослі ніколи не обговорювали з нею такі теми.
Коли під час тривоги сім'я перебирається до коридору, Вероніка часто запитує: "А де Андрій?" Дізнавшись, що він на службі, вона відчуває полегшення і відповідає, що тоді все буде в порядку, "адже він їх оберігатиме".
Батьки є ключовим фактором у ранньому виявленні проблеми, зазначає психолог Софія Стеценко.
"Коли батьки уважно стежать за своїми дітьми, вони здатні помічати зміни у їхньому характері та манері спілкування. Це можуть бути різноманітні прояви поведінки. У малюків ці зміни часто виражаються через ігри, ритуали сну та фізичні реакції: вони можуть виявляти нервозність, роблячи різкі рухи або реагуючи на певні звуки", - зазначає Стеценко.
Для Вероніки важливими ресурсами стають оточуючі діти та дорослі - соціальні зв’язки, які підтримують її внутрішню стійкість навіть у моменти тривоги.
Фото: психолог Софія Стеценко (надав БФ "Голоси дітей")
Ніч, коли з'явився шахед: оповідь про Артема
"Я працюю викладачем у Сумському державному педагогічному університеті. Нашому сину Артему вже 12 років. Наша сім'я переживає важкі моменти через безпекові виклики. Місто постійно піддається обстрілам, і тривоги не вщухають. Раніше ми вже зверталися за допомогою, оскільки постраждали внаслідок обстрілу," - ділиться Олексій.
У ніч з 3 на 4 квітня сім'я була розбуджена гучними вибухами, що лунали з сусідньої вулиці - це були удари шахедів.
"Було дуже шумно. Ми спочатку не зрозуміли, що небезпека може загрожувати і нам, і не змогли швидко дістатися до безпечного місця. Потім стався вибух поруч з нашим будинком. Запрацювала сигналізація, у синовій кімнаті вибило вікно, і скло розлетілося. На нього впали уламки. Всі дуже перелякалися, а згодом почули крики людей. З'явився величезний стовп вогню — безпілотник влучив у газорозподільник у нашому дворі," — ділиться він.
Майже не встигнувши одягнутися, родина поспішно вибігла на вулицю: деякі сусіди мчали до своїх автомобілів, інші ж розмірковували в телефонних розмовах. Незабаром прибули газовики, які відключили газопостачання до будинку, а за ними - бригада швидкої допомоги та рятувальники з ДСНС.
"Дитина отримала порізи від скла. На щастя, рани виявилися неглибокими, більше налякався морально. Він постійно залишався поруч із нами. Коли один із сусідів закричав про можливість нового вибуху, всі кинулися до підвалу," - ділиться батько.
За словами сім’ї, у процесі реабілітації хлопчику дуже допомагає його домашній улюбленець — кролик. Цей пухнастий друг приносить Артему відчуття "відповідальності та любові", а також позитивно впливає на нього співпраця з психологом.
"Після таких подій спершу потрібна стабілізація - і дитини, і батьків та задоволення базових потреб: попити, зіграти.... А далі вже працювати, і наприклад, зараз психологи нашого центру та й інших наших осередків навчаються методиці РТМ-протоколу, яка є унікальною. Це робота з травмою без заглиблення, без занурення у травму", - пояснює психолог.
Вона зазначає, що в шкільному віці наслідки можуть проявлятися через навчальний процес — продуктивність знижується, діти швидше втомлюються, їхні успіхи в навчанні погіршуються, а когнітивні здібності стають менш ефективними. Тому важливо не зволікати в очікуванні, що все владнається само собою, а шукати допомоги, щойно помічаєте зміни.
Зображення: Артем разом із батьками (надано Благодійним фондом "Голоси дітей")
"Халабуда" для маленького Слави, якому виповнилося 8 років.
Слава живе з родиною в Запоріжжі. Родина багатодітна - у квітні 2026-го дівчаткам-двійнятам виповнилося півтора роки. Мама зараз у декреті, тато працює повний день, але весь вільний час проводить із дітьми - родина дуже піклується про їхнє ментальне здоров'я.
Їхній дім знаходиться в зоні, де часто відбуваються атаки. Двічі неподалік сталися вибухи: один з них завдав шкоди сусідньому під'їзду, розбивши вікна, а ще кілька прильотів були зовсім близько. Після двох найбільш потужних інцидентів Слава відчув сильний страх. Молодші дівчатка щоразу плачуть, коли лунають гучні звуки.
Слава почав відчувати страх перед сном наодинці, його охоплювала тривога, і він лякався звуків сирен. Протягом кількох місяців хлопець ночував у коридорі, оточуючи себе подушками. Внаслідок цього він став значно більш закритим у собі.
"Я звернувся до "Голосів дітей". Син ставиться з пересторогою до незнайомих, але психологиня змогла розкрити його вже з другої зустрічі. Після роботи з Анею хлопчик став спокійнішим", - каже тато.
За її порадою, вдома для Слави облаштували "халабуду" - невеликий укритий простір біля дивана, з подушками, столиком і коробками.
"Коли він відчуває тривогу або втомлений, то зазвичай прямує туди, іноді займається малюванням, що допомагає йому заспокоїтися," - ділиться тато.
Незважаючи на пережиті труднощі, Слава залишається енергійним і допитливим. Він займається дзюдо, має жовтий пояс і вважає це "братством". Також відвідує уроки англійської мови та займається різьбленням по дереву. Його захоплює автомобільна тематика, він добре знає деталі і вже просить батька знайти гурток з робототехніки.
"Коли дитина не може визначитись, що вона зараз хоче робити, чи хоче вона взагалі пити воду, чи яким кольором малювати, то це можлива ознака, що в дитини ПТСР. (Але варто відрізняти це від гіперопіки батьків). І такі рішення, як "халабуда" для Слави, є важливою внутрішньою опорою - простором, де дитина може сама регулювати свій стан", - пояснює психолог.
Що спостерігають експерти у 2026 році: вербування, проблеми з мовленням та ранні прояви посттравматичного стресового розладу.
"Обговорюючи зміни у запитах до 2026 року, на перший план виходить питання вербування молоді, зокрема дітей та підлітків. Це стосується не лише самого процесу вербування неповнолітніх, але й того, як суспільство повинно реагувати на цю ситуацію," - зазначає Стеценко.
Вона зазначила, що останнім часом стало більше запитів стосовно того, як дорослим налагоджувати спілкування з дітьми, які вже мають рішення суду та затверджені програми.
"Не в змозі оцінити, де завдано більшої шкоди, а де меншої. Проте, безсумнівно, це є шкода. Як для цієї дитини, так і для суспільства, в якому вона існує. Наймолодші можуть потрапити в цю ситуацію - за нашим досвідом, це було навіть з 10-річного віку", - зауважує психолог.
У групі ризику - діти, з якими батьки не встановили довірливі стосунки і не розвивають у них критичне мислення.
"У 10 років діти повинні отримати від батьків навички навчання, а також основи критичного мислення. Коли ці базові знання сформовані і батьки активно їх підтримують, процес навчання продовжується. Це безперервний ланцюг, який створюють батьки," - зазначає фахівець.
Стеценко вказує на те, що посттравматичний стресовий розлад (ПТСР) діагностується все раніше, і навіть батьки маленьких дітей починають шукати допомогу з цією проблемою.
"Це стосується страхів, які люди намагаються забути, проблем із сном та інших травматичних переживань, зумовлених війною. Деякі сім'ї, що трималися до останнього, врешті-решт були змушені залишити свої домівки. Зазвичай це відбувається після критичних подій, коли поряд вибухає снаряд, і наслідки стають відчутними на рівні дитини. Ми отримуємо запити щодо логоневрозів та мутизму. Мовленнєві порушення значно збільшилися, і це також є наслідком війни, що створює нові виклики для нашої роботи," – зазначає психолог.
У школах з'явилися укриття: необхідна підтримка, якої так не вистачало.
Стеценко наголошує, що створення підземних шкіл та укриттів навіть для малих навчальних закладів є дуже позитивною тенденцією.
"Це, безумовно, стосується адаптації, взаємодії та спілкування. Соціальні зв'язки та контакти є важливою основою для нашої стійкості. Після ударів, які ми отримали від пандемії COVID-19 і війни, люди втратили одну з ключових опор. Тому я підтримую ідею, щоб вони відвідували укриття. Це про внутрішню підтримку, створення ресурсів і спокою. Це також полегшує процеси навчання, пізнання, спілкування та встановлення дружніх відносин," - підсумував Стеценко.
"Мені потрібно їхати заради майбутнього": історія Анни
Анна провела більшу частину свого життя в Запоріжжі, але врешті-решт вирішила змінити місце проживання.
"Останні кілька місяців виявилися для мене незвичайним сплавом присутності та відсутності людей. Магазини закривалися, обличчя навколо змінювалися, а саме відчуття міста трансформувалося," - ділиться вона спогадами.
Дівчина все частіше взаємодіяла в онлайн-просторі з людьми з різних міст, відвідувала різноманітні заходи, форуми, табори та конференції. Це дало їй можливість побачити, наскільки різноманітним є життя поза межами Запоріжжя.
"Щоденні атаки суттєво трансформують особистість. Навіть якщо ти не усвідомлюєш цього, постійний стрес все ще залишається на підсвідомому рівні. Люди стають більш важкими, агресивними та виснаженими. У них просто не вистачає енергії," - зазначає Анна.
Зображення: Анна переселилася з Запоріжжя до Вінниці (джерело: БФ "Голоси дітей")
Це відчуття стало для неї особливо яскравим, коли її друг повернувся з-за кордону після восьмимісячної відсутності: він виявився енергійнішим за багатьох мешканців Запоріжжя. Натомість, як помітила Анна, люди в місті, здається, стали повільнішими через постійне виснаження.
"Я спостерігала за тим, як зникала енергія у знайомої, з якою ми іноді разом відвідували різні заходи, і усвідомлювала, що й сама переживаю щось подібне. Проте життя не зупинялося: навчання, підготовка до НМТ, конкуренція, створення портфоліо, написання мотиваційних листів та інші активності вимагали продовження, навіть коли сили були на межі", - ділиться вона.
Нормального безперервного навчання в Анни не було ще з середини 4-го класу: спочатку ковід, потім повномасштабна війна, через яку вона навчалася дистанційно.
"Навчальний процес не припинявся через тривоги, проте обстріли значно впливали на мій стан. Коли навколо лунають вибухи, важко сконцентруватися на навчанні. Концентрація зводиться до нуля, бажання вчитися також відсутнє, сили закінчуються. Іноді, навіть попри те, що я 10 хвилин намагаюся вникнути в текст, нічого не залишиться в пам'яті", - ділиться своїми переживаннями Анна, яка готувалася до НМТ, змагаючись з однолітками з регіонів, де навчання останніми роками було більш стабільним.
Вона з любов'ю говорить про Запоріжжя, хоча зізнається, що бачила, як місто поступово слабшає.
"Запоріжжя завжди славилося як місто інженерів, промислових заводів та масштабних підприємств. Хоча це ніколи не було моєю професійною сферою, саме ці фактори визначали характер міста. Незважаючи на це, я щиро люблю Запоріжжя – його багатий спадок, природу Хортиці, величний Дніпро, людей і унікальну атмосферу. Прощатися з ним було важко. Але я усвідомила, що мені потрібно вирушити в нові горизонти заради майбутнього – щоб згодом мати можливість повернутися додому", - ділиться вона.
Зміна рішення відбулася майже непомітно: вона знала, що колись поїде із Запоріжжя заради освіти, але в якийсь момент зрозуміла, що треба їхати заради самого життя.
"Соціальна активність у місті поступово згасала. Дехто покинув його, інші втратили сили підтримувати зв'язки, а деякі компанії просто розпалися. Частину людей забрали до ТЦК. Здавалося, що місто повільно втрачає не лише мешканців, а й саму сутність спілкування між ними", - ділиться думками Анна.
Дівчина раптово вирушила до Вінниці, і страх практично не залишив у її пам'яті сліду.
"Схоже, що безперервні бомбардування дещо притупили відчуття страху щодо дрібниць. Якщо після вибуху ти не опинився під завалами, то, мабуть, нічого особливо страшного", - міркує дівчина.
Натомість, коли йшлося про переїзд, вона підходила до цього питання з практичної точки зору: скільки часу знадобиться для наздоганяння навчальної програми, як складеться її соціальне життя, де знайдуть роботу її батьки, якими будуть умови в новій квартирі.
"Я відчувала себе чужою, немов останній пазл, випадково вставлений не на своє місце. Місто виглядало зовсім інакше. Лише коли напруга, яку я роками носила в собі, трохи послабилася, я зрозуміла, наскільки сильно втомилася. Мій організм, здавалося, нарешті дозволив собі відпустити контроль. Я й мої батьки фізично відчували цю втому, наче нас трясло. Потім почалося безсоння, яке, зрештою, почало відступати лише через місяць," - ділиться Анна.
Проте адаптація триває й досі.
"Я залишаюся тут білою вороною, бо відрізняюся за поведінкою, реакціями й характером. Навіть трохи боюся втратити те внутрішнє щось, що сформувалося в Запоріжжі. Не шкодую про переїзд, шкода лише втраченого часу на навчання. Навпаки, я дуже вдячна батькам, що вони на це наважилися. Переїзд дав мені другий шанс на життя", - каже Анна.
#
