Олександр Биков, спеціаліст з артилерії.

Ми познайомилися ще в довоєнному Луганську, і після того, як Олександр вийшов з поліції, наші зустрічі стали доволі регулярними. Проте під час інтерв'ю я усвідомив, що насправді майже нічого не знаю про нього.

МРІЯВ ПОВЕРНУТИСЯ ДОДОМУ НА ТАНКУ

Поділися, будь ласка, своєю історією. Чи справді ти з'явився на світ у Луганську?

Так, я народився в цьому місті і прожив там до 2014 року, отже, можна стверджувати, що це був весь мій юний вік. Я залишив Луганськ, коли усвідомив, що політичний конфлікт перетворився на військову окупацію.

Що залишилося у твоєму рідному місті? Чи довго ти роздумував, чи варто їхати, чи краще залишитися?

- Залишив батьківський дім, батьків, та й усю площину життя, яка там була (на той час Олександрові виповнилося 23 роки, - ред.). Я виїжджав одразу вступати в український силовий підрозділ для участі в АТО, мріяв, що повернусь до Луганська на танку з українським прапором. Такі були юнацькі мрії. Наскільки пам'ятаю, я не вагався. Я сам себе виховав на правильних громадянських засадах, тому знав, що потрібно робити людині, яка звала себе добрим громадянином: коли на твою країну напали, її треба захищати.

- Яким чином я опинився в батальйоні поліції "Луганськ-1"?

Це досить цікава та кумедна історія. У 2014 році я абсолютно не розумівся на військових формуваннях і не міг чітко відрізнити Нацгвардію, підрозділи Збройних Сил України та добровольчі батальйони. Луганськ уже був частково під контролем окупантів. Я вирішив зателефонувати до луганського військкомату, щоб зв'язатися з комісаром, у якого раніше проходив медичну комісію. Повідомив йому, що маю бажання стати добровольцем. Він запитав: "Воювати хочеш? Добре, але за кого?". Мав на увазі, чи я планую воювати за сепаратистів чи за ЗСУ. Я не став уточнювати, яка в мене позиція щодо цього питання.

В ютубі побачив ролик про формування батальйону "Донбас" у Дніпропетровській області й написав їм. Сказали: приїжджай. Приїхав у Дніпро, телефоную в той батальйон - а там всі телефони вимкнені. Поки до них їхав, вони вже попрямували під Київ - ставати частиною Нацгвардії. Я вже збирався їхати до Києва, де ще Майдан стояв, друзів багато, хтось би щось та порадив. І прямо на вокзалі в незнайомому місті Дніпрі зустрів знайомого активіста з Луганська, в якого були знайомі в міліцейському батальйоні "Луганськ-1". Тож я туди й попав - до міліцейського проукраїнського ополчення, як-то я називав.

- Де стояли частини, в яких ти служив до повномасштабного вторгнення?

- У 2014 році ми спочатку приїхали до Сватового. У місті тоді була дуже патріотична й активна громада. Сєпарам там не вдалося захопити державні установи, бо самооборона в складі патріотів та фермерів вийшла з рушницями до проросійських представників і сказала: "Х...ні тут чудить ми не дамо". З ворожим ставленням майже не стикався, на ідеї "нєзавісімай рєспублікі" повелися лиш деякі алкаші й наркомани. Ну, і зовсім трошки ідейних комуністів.