Мріяв зібрати найдорожчих людей, щоб разом відзначити тріумф України.
Павло Діденко загинув на Донеччині, евакуйовуючи тіла побратимів, аби рідні мали змогу з ними попрощатися. Захисник воював з 2014 року, за його голову окупанти призначили винагороду 30 тисяч доларів.
"Павло Діденко завжди був опорою для своїх товаришів, надихаючи їх на мужні і оптимістичні вчинки. Він вирізнявся відвагою на полі бою, був надійним товаришем, вправним розвідником і справжнім патріотом України. Його відданість Батьківщині заслуговує на повагу", - так охарактеризують його бойові побратими.
Павло народився 9 червня 1980 року в селі Турковичі на Рівненщині. Навчався в Микитинецькій загальноосвітній школі, згодом - у Дубенському ліцеї № 6. Потім працював трактористом у "Дубенській аграрній компанії". Захоплювався риболовлею, малюванням, добре знав історію українського козацтва.
У 2010 році Павло вперше зустрів свою майбутню дружину Світлану в онлайн-просторі. Він довго намагався привернути її увагу через соціальні мережі, писав їй поетичні рядки та надсилав картинки, але дівчина не реагувала. Проте згодом вона все ж написала йому "Привіт", і з того моменту їхнє спілкування стало регулярним. На Великдень 2011 року Павло вирішив познайомитися з батьками Світлани, і, під їхнім наглядом, зробив своїй коханій пропозицію руки та серця. У липні того ж року пара святкувала своє весілля. Вони стали батьками трьох дітей, а Павло лагідно кликав дружину Квітулею, тоді як вона називала його Мурашем.
Чоловік мріяв разом із дружиною збудувати новий будинок і мати біля нього став, де з друзями рибалитиме на вихідних. Діти любили проводити з батьком час, він їх обожнював, а дружині робив сюрпризи, часто дарував квіти.
Наприкінці 2013 року, коли в Україні розпочалась Революція гідності, Павло мріяв поїхати до Києва на Майдан. "Він був дуже мотивований, але в нас була маленька донечка, якій ще не виповнився й рік, і я змогла його переконати залишитися вдома. Проте це тривало недовго". 19 серпня 2014 року Павло Діденко вирішив стати добровольцем у Збройних Силах України. Він служив у 54-му окремому розвідувальному батальйоні. Його позивний "Звіробій" отримав від товаришів по службі, коли разом з іншими бійцями понад десять днів перебував в оточенні. "Тоді у нас виникли труднощі з їжею. Чоловік вирушив збирати трави для чаю, і почався обстріл. Він повернувся лише через кілька днів. 'О, ти знову тут! Де ж звіробій?' - запитали його побратими. 'Не зміг знайти', - відповів Павло. З того часу його так і почали називати Звіробоєм", - згадує його дружина Світлана.
Павло Діденко відвідав найбільш напружені зони АТО, такі як Дебальцеве, Піски, околиці Маріуполя, а також активно долучився до звільнення Павлопільська та Сорокиного в Донецькій області, а також інших населених пунктів. Він зумів вижити під час боїв в Іловайському котлі.
Звіробій здобув велику популярність серед українських солдатів і викликав ненависть у російських загарбників, коли в одній лише ночі знищив склад, що містив 20 тонн ворожих боєприпасів. На його рахунку також 18 знищених танків супротивника та інша техніка. Протягом служби цей захисник не раз отримував поранення, двічі важко страждав від контузії, але щоразу повертався на фронт.
Ворог полював на Звіробоя, занісши його до списку своїх противників. За його голову було призначено винагороду в розмірі 30 тисяч доларів. У 2016 році біля його дому підірвали "Жигулі". По селу ходили незнайомці, які запитували, де проживають ветерани АТО. Один сусід, отримавши пляшку горілки, вказав на місце проживання Павла. Коли боєць повернувся додому, він підійшов до свого автомобіля і виявив розтяжку — дроти, які вели до колеса машини...
У 2019 році Павло Діденко обійняв посаду старшого сержанта 1-ї розвідувальної роти 130-го окремого розвідувального батальйону.
"Він дуже хотів у розвідку, він її обожнював, можна сказати. Він ходив у тил ворога, бувало, що витягав звідти наших "двохсотих". Я йому казала, що ти ж ризикуєш життям, а він відповідав: "Зате буде, куди прийти матері, дружині та дітям покласти квітку" - говорить пані Світлана.
Павло "війну в хату" не приносив, але іноді розповідав рідним окремі випадки. За спогадами Світлани, якось Павло пішов на чергове розвідзавдання. Коли звідти треба було вибиратися, знайшов куртку "Россеть", одягнув її. "Бачить, окупанти сидять, їдять. Підійшов, взяв щось поїсти у них. Озирнувся: бачить - трактор стоїть. А він же вміє трактором керувати, сів і поїхав. Поки окупанти отямилися, то трактор уже був на нашому боці", - розповідає жінка.
Дружина звернулася до чоловіка з проханням залишити службу, адже більшу частину часу сама займалася вихованням трьох дітей та домашніми справами. Павло, почувши це, відповів: "Квітуль, я не в силах це зробити. Як тільки я проїжджаю площею і бачу ті чорно-білі фотографії, на яких зображені молоді хлопці, які втратили свої сім'ї, дітей і близьких – мене охоплює відчуття провини, і я не можу залишити свою службу".
З початком повномасштабного вторгнення Павло залишився служити в Збройних силах України. Незважаючи на отримані поранення та контузії, його стан здоров'я погіршувався, але він постійно відкладав своє звільнення, хоча в уяві вже малював картину цивільного життя: будівництво власного будинку, оренда ставка для риболовлі, поїздки з дітьми на море і зустрічі з близькими, щоб разом відзначити перемогу України. "Він нас дуже любив, але його серце ще більше боліло за побратимів. Тому й не звільнився, кажучи: "Я піду навчати молодь". Але все ж не зміг утриматися - брав участь у найнебезпечніших місіях," - розповідає Світлана.
На початку липня 2025 року Павло разом зі своєю командою вирушив, щоб врятувати побратимів із оточення. Його дружина згадує: "Приблизно через п’ять з половиною годин він вийшов на зв'язок і сказав: 'Квітуль, ти знаєш, як мене любить Бог'. Він розповідав, що потрапили в місце, де над ними було ясне небо, а з іншого боку – неймовірна стіна дощу. 'Такий сильний дощ, що вороги нас не помічали, дрони не змогли злетіти, і ми змогли врятувати всіх наших хлопців, навіть техніку – все вивели'. Він був настільки щасливий, що всі вони вийшли живими".
Павло Діденко поліг 9 липня 2025 року біля села Товсте Донецької області. Він очолив групу для евакуації загиблого побратима, але потрапив під удар ворожого FPV-дрона. Воїну було 45 років.
Світлана розповіла, що з 2014 року домовилася з чоловіком щодня о 9 ранку і 21 годині вечора обов'язково зідзвонювалися. "Того дня він не подзвонив о 9 ранку. Його друг сказав, що Паша на завданні, передзвонить пізніше. У другій половині дня мені сказали, що Паша "двохсотий"... Я не повірила. Знаючи, з яких передряг він виходив - я взагалі не повірила".
Понад місяць він вважався зниклим безвісти, жінка сподівалася, що Павло живий, але в серпні її викликали в Дніпро на впізнання.
22 серпня 2025 року відбулося прощання з Павлом Діденком. Воїна поховали на Алеї Слави в місті Дубно. Він залишив після себе дружину та трьох дітей.
За роки служби захисник був нагороджений орденом "За мужність" III ступеня, почесним нагрудним знаком Начальника Генерального штабу "Слава і честь", медалями "За військову службу Україні", За участь у бою", наручним годинником Головнокомандувача ЗСУ Валерія Залужного, почесною відзнакою Дубенщини "Золотий колос".
"Паша залишив значний слід для України. Багато з його досягнень не буде зафіксовано, інші можуть з часом забутися. Але він врятував численні життя. Я бажаю, щоб про нього говорили, пам'ятали, як із звичайного активного юнака, який виріс на землі, став воїном," - поділилася думками Світлана Діденко.
"Російські кати ще багато років тому призначили за життя нашого Героя винагороду - спершу 25 000, а згодом 30 000 доларів. Та вони ніколи не зрозуміють, що людська душа - безцінний дар від Бога, і жодні гроші не можуть виміряти мужність, любов та вірність своїй землі", - зазначили в дописі Римо-католицької парафії св. Йоана Непомука в м. Дубно, парафіянином якої був Павло.
В честь пам'яті воїна Павла Діденка, його рідні 1 вересня 2025 року висадили троянди поблизу Дубенського замку в Рівненській області.
Вічна пам'ять та слава нашому Герою!
#
