Я їду до Сергія на роковини його загибелі, на поминальні дні та навідувати його батьків, які живуть у Кривому Розі. Саме там поховали мого чоловіка... Він назавжди залишиться найкращим, люблячим та турботливим, -- ділиться Юлія Науменко, дружина героя, в інтерв'ю "ФАКТАМ". - Війна увірвалася в наше життя ще у 2014 році. Ми тоді мешкали в Маріуполі і першими відчули те, що згодом охопило всю країну. За ці роки ми звикли до звуків вибухів, які лунали вранці та ввечері. Хоч вони здавалися далекі, ми їх завжди чули.
Юліє, розкажи, як ви вперше зустрілися з вашим чоловіком та які деталі його військової служби ти можеш поділитися до початку повномасштабного вторгнення?
-- Познайомились на весіллі моєї двоюрідної сестри, яка виходила заміж за найкращого друга Сергія Руслана Бондаренка. Це було 24 березня 2017 року. На той час Сергій був вдівцем, виховував сина, і я розлучена та з дітками. На весіллі ми були свідками. Руслан з Сергієм з Кривого Рогу, а ми з сестрою -- з Маріуполя. Так склалось, що в передмісті Маріуполя, де проживала сестра, зробили тимчасову військову частину (в полі). Там вони з Русланом і познайомились, бо сестра готувала хлопцям їжу. То був шалений 2014 рік, початок війни. Сергій тоді служив у складі 17-ї окремої танкової бригади, був командиром взводу. В лютому 2015 року обидва друга отримали поранення. Сергій -- наскрізне поранення правої руки з ураженням кістки, осколкові поранення всієї правої частини тулуба. Сталося це біля села Широкине в Донецькій області. Руслан отримав поранення лівої руки з ураженням кістки та нервових закінчень. Почалися місяці та роки лікування, реабілітації. Чоловік переніс сім операцій, руку врятували, встановивши пожиттєві титанові пластини. Частину кістки, яку вживляли, брали зі стегна, деякі осколки не змогли витягти з правого плеча. В результаті Сергій отримав статус ветерана війни та третю групу інвалідності, був знятий з військового обліку. Після нашого знайомства перший час ми спілкувались здебільшого по відеозвʼязку, їздили в гості, познайомились з дітьми один одного та батьками. Все було спокійно та, напевно, сплановано. Ми вже дорослі й розуміли свою відповідальність. Сергій вирішив переїхати в Маріуполь, де я працювала як цивільна в Донецькому прикордонному загоні, а згодом, у 2019 році, підписала контракт. Сергій весь цей час був поруч, завжди підтримував, навчав військової справи. Він займався господарством, бо був вдома на пенсії. Дуже смачно готував, після служби мене завжди чекала свіжа вечеря. До 2014 року Сергій захоплювався полюванням. Після поранення зброю для полювання тільки діставав, чистив та ховав у сейф зі словами: "Я вже настрілявся".
Не сумніваюся, що у вас залишилося чимало чудових спогадів про ті спільно проведені миті. Що з них найбільше вразило?
Кожного ранку я виходила на пробіжку по 10 кілометрів уздовж набережної, адже наше житло розташовувалося неподалік від моря. Але одного разу, коли почав йти дощ, я вирішила пропустити тренування. І ось, повернувшись додому, я отримую від Сергія дощовик із словами: "Не зупиняйся за жодних обставин". Вранці о п'ятій він буквально витягнув мене з ліжка, щоб я не пропустила пробіжку. Ми офіційно стали чоловіком і дружиною 8 грудня 2020 року. Чоловік часто зауважував, що нас чекає війна, і вважав помилкою те, що ми залишилися на лінії розмежування. Оскільки ми жили поруч, у нашій оселі був облаштований підвал, а також зібрана "тривожна" валіза з усіма необхідними речами та документами.
Як ви пережили 24 лютого 2022 року?
-- Той ранок почався з сигналу про прибуття до частини. Якщо чесно, ми навіть не звернули уваги на вибухи, бо їх у нас у місті було часто чути. Тільки прибувши на службу, я зрозуміла, що взагалі відбувається та що фактично почалася повномасштабна війна. Наступного дня, отримавши дозвіл вивезти доньок (від першого шлюбу) до сестри, яка проживала в передмісті Маріуполя, ми виїхали з міста на своєму авто. Але безпечніше в передмісті не було, бо війська російської федерації вже брали в оточення Маріуполь. Так, власне, ми опинились в окупації. Знаходились у сестри до 19 березня 2022 року. Обстріли, підвал, відсутність світла, мала кількість їжі, неможливість десь виїхати, бо траса Маріуполь -- Запоріжжя постійно обстрілювалась. Пройшли всі ці жахи великої війни. Трасу ми якраз бачили у вікна, тому Сергій закрив їх підручними матеріалами, щоб не було видно наших ліхтариків і взагалі, що в будинку хтось є. Коли почали ходити по будинках і перевіряти документи, чоловік сховав наші військові документи в обшивці авто та знищив всі свої записи. Місцеві розповідали, що розстріляли всю сім'ю за те, що в підвалі знайшли коктейлі Молотова. Вимушені були спалити всі наші військові речі, а також речі Руслана, який в той час працював за кордоном, і мого племінника -- кадрового військового, він тоді був в Дніпропетровській області. Окупанти нишпорили скрізь, намагались перевіряти телефони, забирали комп'ютери, шукали зброю з собаками. Ми не мали ніякої інформації про те, що відбувається в країні, зв'язку не було, а коли люди намагались його знайти та ходили по вулицях, окупанти могли просто забрати телефони. Відбирали автомобілі та автобуси по дворах. Думаю, нас врятувало те, що у чоловіка на автівці була наліпка "інвалід".
Яким чином вам вдалося вирватися з цього жаху?
З 17 квітня 2022 року на трасі, що веде у бік Запоріжжя, почали з'являтися окремі цивільні автомобілі. Ми вирішили спробувати виїхати. Дорога була надзвичайно складною: 17 блокпостів, ретельні огляди, роздягання чоловіків у пошуках татуювань і синців (адже після використання зброї залишаються особливі знаки), перевірка всіх телефонів (тому ми видалили спільні фотографії у формі). Уздовж дороги стояли спалені автомобілі. Проїзд був настільки вузьким, що проходила лише одна машина, а узбіччя було всіяне протитанковими мінами. Були випадки, коли автомобілі на них підривалися, і на дорозі залишалися частини людських тіл. Коли я виїхала з окупованої території, я доповіла про це і отримала наказ вирушити до Львова для подальшого проходження служби, а Сергій того ж дня записався до військкомату в Кривому Розі. Вранці наступного дня я разом із молодшою донькою виїхала евакуаційним потягом до Львова. Це був останній день, коли я бачила чоловіка живим, останній раз, коли обіймала його...
Після важкого поранення і отримання групи інвалідності, яким чином Сергій зміг знову повернутись до служби?
-- Сергія як інваліда не хотіли брати на службу, до військкомату він чотири рази ходив, поки вмовив. Потрапив у 60-ту окрему механізовану Інгулецьку бригаду на посаду командира танка 3-го взводу танкового батальйону. Брав активну участь у бойових діях в Херсонській області.
Ознайомтесь також: "Вирушаємо до зони виконання місії. Можливо, це буде моє останнє відео": під прикриттям товаришів загинув 21-річний "Фенікс".
-- Що відомо про обставини загибелі вашого чоловіка?
Сергій загинув 1 листопада 2022 року, виконуючи бойове завдання поблизу Осокорівки в Херсонській області, коли його танк був вражений снарядом з РПГ. Під час наступу на Херсон його танк очолював колону. У цьому бою екіпаж Сергія знищив п’ять одиниць ворожої техніки разом з особовим складом. Чи відчувала я, що сталося непоправне? Так, в той день, як завжди, ми спілкувалися по відеозв’язку, і він попросив мене бережно ставитися до себе та дітей. Його останні слова, перш ніж він завершив розмову, були: "Я так тебе люблю". Сергій завжди попереджав мене, коли вирушав у бойові дії, говорив, що зв’язок може зникнути, і я повинна була просто чекати на його дзвінок. Але в той день він навіть не сказав, що йдуть у бій. Я дізналася про це лише пізніше від його побратимів.
Разом із військовими документами, які чоловік вивіз з зони окупації, в його авто знайшовся й маленький прапор України, який і досі зберігається у мене. Я завжди вірив, що такі досвідчені бійці, як він, повинні бути на передовій, адже "хто, якщо не ми". Ці слова часто лунали з його уст. Сергій наголошував, що молоде покоління не повинно переживати жахи війни. Команда дуже вдячна Сергію за те, що він навчав і готував хлопців до реальних бойових умов, пояснюючи, які емоції їх чекають і як з ними впоратися. Він часто тренував їх і навіть балував смачними млинцями.
Відомо, що ви ініціювали петицію та активно збираєте підписи для того, щоб Сергій був удостоєний звання "Герой України" посмертно.
Командування та бійці отримали нагороди за той важливий прорив, але пам'ять про загиблого героя, на жаль, залишилася в тіні. Його побратими вважають його гідним нагороди і створили петицію для присвоєння Сергію звання "Герой України". Ми намагаємось зібрати підписи, але це виявляється досить складним завданням. Сподіваюсь, що небайдужі люди підтримають нас на petition.president.gov.ua/petition/235 004. До речі, один з побратимів Сергія, Руслан, на весіллі якого ми познайомилися, 27 лютого 2022 року привіз гуманітарну допомогу до Львова. Залишивши вантажівку, він вирушив до військкомату, незважаючи на свою інвалідність через попереднє поранення. Руслан потрапив до 80-ї десантно-штурмової бригади, але в липні 2022 року був захоплений у полон в Луганській області, і досі залишається там. Моя сестра, яка залишалася на окупованій території, змогла виїхати лише у лютому 2023 року. Вона потрапила до в'язниці, коли її затримали на блокпості в Новоазовському, оскільки є дружиною військового. Після двох тижнів допитів і перевірок на детекторі брехні, її, зрештою, відпустили, оскільки не знайшли підстав для подальшого утримання. Вона продовжила свій шлях і за п'ять днів вже була в Львові. Мій племінник продовжує боротися за нашу державу. Саме на таких героях тримається Україна.
Раніше про бійця В'ячеслава Петричка з позивним "Дядя Слава", який героїчно загинув на пекельній Донеччині, "ФАКТАМ" розповіла його дружина Марина.
#Україна #Маріуполь #Донецька область #дощ #сигнал #Луганська область #Взвод! #Запоріжжя #Кривий Ріг #Дніпропетровська область #Львів #Російська мова #Командир підрозділу #Оточення #Інвалідність #Херсонська область #Херсон #Машина. #Донецьк #Номер військової частини #Військова окупація #Вибух! #Бомба загального призначення #Екіпаж #Герой України #Військові справи #Весілля #Військовий комісаріат # #Полювання #Широкине #Фізична медицина та реабілітація #Титан