Подорож "Комети" в оточений Маріуполь і повернення назад.

Він завжди мріяв бути вчителем історії України, однак з 2014 року, зі зброєю в руках, творить нову сторінку в історії своєї країни.

Чому мій позивний саме такий? Тому що я захоплююсь астрономією. Коли я приєднався до батальйону "Азов", серед бійців було багато псевдонімів на зразок "Одін", "Перун", "Вікінг" і "Тор". Прагнучи виділитися, я вирішив назвати себе "Кометою". Але з часом мені давали й інші імена: "Астероїд", "Метеорит" та ще багато інших.

31-річний старший лейтенант, який обіймає посаду заступника начальника штабу бригадної артилерійської групи 12 бригади спеціального призначення Національної гвардії України "Азов", ділиться своїм шляхом до знакової підрозділу, розглядає цінності та мотивацію, а також згадує про своє друге день народження.

Відчувалося наближення вторгнення

Я родом з Маріуполя. У нашій групі було 14 фанатів місцевого сектора, і ми разом вирішили приєднатися до "Азову", адже усвідомлювали, що нам доведеться захищати рідне місто від російської агресії. Спочатку планувалося, що нас відправлять на навчання до Києва, але ми звернулися до командування з проханням пройти базовий курс бойової підготовки саме в Маріуполі, адже росіяни могли дістатися нашого міста вже через тиждень з Новоазовська. Це був момент, коли я вперше взяв до рук зброю.

Те, що росіяни -- наші вороги, усвідомив ще до першого бойового зіткнення з ними. Бо позаду була окупація Криму, захоплення Слов'янська тощо. Та й історія свідчила, що створенням так званих днр і лнр окупанти продовжують свої загарбницькі дії. Їхня риторика була чітко напрацьованою: плодити карикатурні "республіки" під контро лем рф, обіцяти світле майбутнє і заявляти, що Україна -- це найбільше зло. Українських патріотів у Маріуполі завжди була меншість, а використання національно-патріотичної символіки переслідували.

Моя особиста ідентичність значною мірою визначена моєю пристрастю до історії: як української, так і світової, включаючи античні епохи. Історичні факти завжди є незаперечними, адже коли російська пропаганда почала поширювати абсурдні міфи про "ополченців", "шахтарів з автоматами", "іхтамнєт" та інші вигадки, ця огидна неправда стала очевидною з самого початку.

Перше бойове завдання, яке мені було доручено, відбулося під час Широкинської операції. І мушу зізнатися: до цього моменту я не був повністю підготовлений. Особливо важко було справитися з втратою товаришів. У піхотному підрозділі "Азову" я набував досвіду з 2014 по 2016 рік, виконуючи роль зв'язківця та другого номера кулеметника. Після завершення служби в армії я активно долучався до підтримки "Азову".

У 2020 році я прийняв рішення повернутися до боєздатного підрозділу, оскільки мені дуже подобалося бути його частиною. Тоді ми розташовувалися в Маріуполі та виконували бойові операції в районі Широкиного. А 24 лютого 2022 року я опинився на Світлодарці, де працював оператором безпілотників і мав звання старшого солдата.

Чи відчувалося на нашій ділянці фронту наближення повномасштабного вторгнення? Ще й як! Десь за три тижні зросла щільність артилерійського вогню, надходила постійна інформація про накопичення ворожих сил. Усі все розуміли. Але здавалося, що буде загострення лише за напрямками в зоні проведення Операції Об'єднаних сил і не далі. Тобто була впевненість, що за межі ООС це не вийде. Принаймні я тоді не вірив у повномасштабне вторгнення.

Цікавий момент: наш командир друг "Лемко" за кілька днів до навали поширив підручник-посібник щодо тактики бойових дій, який написали чеченці про оборону Грозного: про тактику дій проти російської армії. Тоді вже почав здогадуватися, що на нас чекає.

На початку повномасштабного вторгнення кільце навколо Маріуполя поступово звужувалося, що призводило до оточення міста. На нашому напрямку противник не атакував впритул, а намагався обійти нас через Попасну, щоб вийти на Бахмут і відрізати наші сили. Штурмових дій не відбувалося, проте артилерійський обстріл продовжувався без зупинки. Коли місто вже опинилося в оточенні, ми усвідомили, що просто сидимо під вогнем і нічого не робимо. Тому ми знову звернулися до командування з проханням отримати дозвіл на виїзд на підтримку наших побратимів і зрештою отримали згоду.

В кінці березня в Києві нам дали знати, що існує можливість потрапити до Маріуполя. В той час у місті все ще йшли бої, але металургійний завод не був в оточенні. Обіцяли, що деталі плану отримання інформації з'являться згодом. Ми ж у той момент уявляли різноманітні варіанти: підроблені документи, маскування під цивільних та багато іншого. Було навіть припущення про повітряний шлях, але ми лише посміялися з цієї ідеї.

Була ейфорія: таки долетіли!

А потім приїхали у Дніпропетровську область: восьмеро "азовців" і майже 20 добровольців, які також хотіли прорватися до Маріуполя. Багато з них були колишніми військовослужбовцями "Азову", деякі поверталися з Європи. Старшим групи став "Кельт": родом з Маріуполя, один з організаторів і тих, хто планував цю операцію й маршрут потрапляння в місто. Він повернувся з Європи і казав, що йому дуже потрібно потрапити туди. На жаль, у боях за Маріуполь він і загинув: сталося це на рідній вулиці, де колись народився. "Кельт" намагався спалити ворожий танк, але той виявився швидшим...

Та спершу нам нарешті розповіли план: два вертольоти на низьких висотах пролітають повз вороже ППО і десантуються в Маріуполі. Завдання -- забрати й евакуювати поранених, привезти БК, підсилити місто для деблокади. Попередньо побратими поспілкувалися з рідними (всі мої рідні були в місті, і зв'язку з ними не було), попрощалися з друзями. Я ще написав своїй дівчині, адже їй вдалося виїхати з оточеного міста. Пам'ятаю, що сказав їй: "Вчися жити сама".

І ми вирушили в подорож. Згідно з нашим розкладом, перші 30 хвилин ми пролітали над власними землями, а наступні 30 — над територією супротивника. Після зльоту я активував таймер. Ми пройшли без жодних труднощів, абсолютно непомітно. Забрали поранених і повернулися назад, також без жодних втрат.

Тоді в місті вже відбувалися запеклі вуличні сутички, оскільки російські війська захопили центральну частину. На четвертий чи п'ятий день мого перебування в Маріуполі вранці почалися активні бойові дії: спочатку вступив у бій ворожий танк, а згодом на сцену вийшла їхня піхота. Я та ще двоє товаришів отримали поранення. Після цього нас евакуювали на металургійний завод, де медики провели огляд і встановили діагноз — черепно-мозкова травма, адже один з осколків влучив мені в голову.

Нас, поранених, вирішили евакуювати за допомогою гелікоптерів. Над нами кружив Mi-24 — штурмовий вертоліт, який забезпечував прикриття, а неподалік приземлялися чотири Мі-8. Коли нас виносили, нові бійці заспокоювали: "Хлопці, відновлюйте сили, ми вас змінимо". Це був справді вражаючий момент, адже щойно ми злетіли, як ворог почав нас обстрілювати: один з гелікоптерів підбили, і він упав. На жаль, більшість людей на борту загинули. Наш вертоліт також отримав влучення, проте бойова частина ракети не вибухнула і застрягла в двигуні.

Якимось дивом ми таки долетіли. Один двигун вийшов з ладу, а на другому пілоти зуміли дотягнути до Дніпра. Коли приземлилися, пілоти так і сказали: "Вітаємо всіх із другим днем народження!". Ми подивилися на борт, а там зяє величезна дірка!..

Мені справді пощастило більше, ніж багатьом з моїх товаришів, які були зі мною в Маріуполі: наш командир загинув, а "Дим" і "Рут" також не повернулися. Наразі я все ще чекаю на деяких побратимів, які залишилися в полоні.

Тепер вже очевидно, в чому була найбільша проблема тих, хто прилетів в оточене місто. Ми просто не встигали призвичаїтися до тих умов, коли там був шалений темп боїв. Контакт із ворогом відбувався на дистанції 15 -- 20 метрів. Було справді дуже важко. Також наші бійці, які прибули на підсилення, досить швидко виходили зі строю, бо, приміром, я мав лише стрілецьку зброю. Так, везли з собою гранатомети, Starlink, медикаменти, проте все одразу віддавали тим хлопцям, які цього більше потребували.

Чи відчував я страх під час польоту до Маріуполя? Так, це було. Мої емоції нагадували американські гірки – від хвилювання до рішучості. Коли ми наближалися до мети, розумів, що це необхідно. Мій друг "Дим" підбадьорював нас, кажучи: "Це правильно! Все буде добре! Можливо, нас і зіб'ють, але головне – хлопці мають знати, що ми тут, щоб їм допомогти!". А коли ми нарешті приземлилися в місті, відчуття ейфорії переповнювало: ми дісталися сюди і тепер на землі!

В ході запеклих вуличних сутичок траплялися миті, коли я відчував ступор і намагався зосередити увагу. Ейфорія охоплювала мене з новою силою, коли я помічав знищеного супротивника чи пошкоджену техніку. У певні моменти розум сам підказував найкращі дії в конкретній ситуації, будь то контроль території чи маневри зі зброєю.

У кожної людини є свій межа, до якої вона може просуватися в моральному, психологічному та фізичному планах. Не можу стверджувати, що я є безсмертним героєм чи щось подібне. Але я намагався займатися чимось продуктивним, спостерігаючи за своїми втомленими товаришами, які вже протягом місяця невтомно працювали. Як сказав один з них: "Якщо ми пройшли ще один день — це вже перемога".

Усе своє молоде життя я присвятив "Азову".

Після отримання поранення та лікування я дізнався про формування батальйону "Азовський" у Запоріжжі, який почали створювати під час боїв за Маріуполь. Я зв'язався з побратимами і приєднався до взводу управління мінометної батареї, а згодом став його командиром. На той момент у нас були лише міномети як артилерійські засоби. Пізніше була створена зведена артилерійська група бригади, і ми отримали важкі калібри. Я потрапив у батарею управління артилерійської розвідки, спочатку як заступник командира, а згодом очолив підрозділ. Після створення корпусу я зайняв посаду заступника начальника штабу 12 бригади спеціального призначення Національної гвардії "Азов".

Один із напрямів у моїх посадових обов'язках -- рекрутинг до лав артилерії нашої бригади. Корпус формується, на посади вже заступили нові люди. Один із наших принципів: дорогу молодим, мотивованим та професійним бійцям.

Як я буду обирати нових членів для "Азову"? Основне питання, яке виникає: чому ви вирішили приєднатися саме до нас? Адже найважливіше – це мотивація. Крім того, ми проводимо перевірку кандидатів у базі даних, щоб виключити можливість потрапляння проросійських агентів до нашої організації.

Отже, ми негайно викладаємо правила служби в "Азові", зокрема підкреслюємо заборону на вживання наркотиків і алкоголю. На даний момент, ми шукаємо артилеристів, але вони повинні бути готові виконувати обов'язки піхотинців. Яскравий приклад – оборона Маріуполя, коли артилеристи та вогневики продемонстрували свою відданість і ефективність у піхоті, коли запаси боєприпасів вичерпалися.

Є особи, які не бажають брати участь у бойових діях, але готові підтримати нас іншим способом. Ми розглядаємо, які навички вони можуть запропонувати. У нашій команді є механіки, автослюсарі та зварювальники — професії, які вкрай необхідні у військовій сфері. Для кожного знайдеться робота, адже "Азов" відкриває можливості для всіх.

Ми стикаємося з викликами при переведенні бійців із ЗСУ, але активно працюємо над налагодженням співпраці з їхнім керівництвом. Якщо хтось зацікавлений, ми готові забезпечити їх переведення. Пропонуємо різноманітні вакансії та обов'язки для кожного. Нам необхідні фахівці, особливо в тилу, для ремонту техніки, логістичних задач, а також програмісти та інші професіонали з цивільної сфери.

Що мене підтримує протягом вже 11 років війни? Намагаюся дочекатися з полону всіх своїх друзів. Це моє найбільше бажання. Адже я витягнув щасливий квиток, і просто доля так вдало склалася, а вони ж досі в неволі. І коли вони повернуться, то можу сказати, що робив максимально все, що від мене залежало.

В "Азові" мене приваблює атмосфера однодумців. У нас є спільна мета, і ми прагнемо її досягти. Я почуваюся комфортно у своєму підрозділі, адже тут пройшло моє молоде життя, і я ні про що не шкодую.

До 2014 року хотів бути вчителем історії України, а тепер уявляю такий перебіг подій і розумію: немає нічого страшного, що я ним не став. Досі пам'ятаю свої перші прочитані книжки: "Карлсон, який живе на даху" і "Вінні-Пух та всі-всі-всі" (усміхається). Загалом цікавлюся історичною літературою та фентезі. Ще в захваті від історії Римської імперії, Візантії.

Для мене завершення війни означає, що штурми зупиняться, загибелі людей припиняться, і ми, нарешті, зможемо повернути всіх наших полонених. Проте, з таким сусідом, як Росія, завжди потрібно бути на сторожі. Якщо говорити відверто, я досі не можу уявити, як виглядатиме кінець війни.