Пташиний притулок. Як дорослі відновлюють у дітей відчуття втраченого спокою та гармонії.

Заземлення. У кімнаті панує затишок. В повітрі витає аромат дерева та клею. За вікном квітневий день, проте сніг падає, а з димаря сусідньої хати піднімається дим. Поза нею — сіро-сріблястий ліс та гори. Посеред кімнати, на ліжниках, розташувалася групка дітей. Вони сидять у колі та невтомно обмінюються думками. Їхні пальці безперервно ковзають по паперу, що розкиданий на підлозі, виривають сторінки з пожовклих книг, ріжуть металевий дріт і обережно видавлюють трохи клею. У руках вони тримають маленькі згортки, які спритно формують. Ось уже з’являється хвіст, опукла грудка та маленький дзьобик.

Пейзаж села Бабин, зображення: Ксенія Чикунова, Вікторія Набок для благодійного фонду "Голоси дітей".

Поміж ними сидить, підібгавши під себе ноги, жінка у строкатій спідниці. У неї коротка зачіска, невеликі павутинки зморшок у кутиках очей, які з'являються від усмішки, та по-материнському добрий погляд. Катерина Міхаліцина -- українська письменниця, перекладачка. Сьогодні, у цих стінах, вона менторка творчої резиденції для підлітків.

Катерина розповідає, що те, чим вони займаються в даний момент, є своєрідним методом заземлення. Створення маленьких фігурок з пап'є-маше стає для них способом відновлення відчуття контролю.

Мія, Катерина Міхаліцина, Марічка; світлина: Ксенія Чикунова, Вікторія Набок для благодійної організації "Голоси дітей".

Скручування дротиків, виривання шматочків паперу, клеєння, згладжування та стискання — все це є проявом нашої присутності. Це мої руки, які щось творять. І ці ж руки здобувають розуміння форми й об'єму. Війна стирає межі нашого тіла, але маленький акт творчості повертає нам відчуття власного "я". "Я не в змозі зупинити ракети, новини, Трампа та всі інші проблеми. Але можу створити фігурку". І саме тому ми робимо пташок. Пташка символізує легкість і що може бути більш природним, ніж творити їх у карпатському небі.

Дерев'яна оселя, розташована на схилі серед лісових просторов, колись була власністю місцевого майстра, який працював з деревом. Сьогодні це центр для різноманітних творчих ініціатив, майстер-класів та зустрічей, куди прибувають люди з усіх куточків України, щоб натхненно провести час у серці Карпат.

Сьогодні це місце відоме як "Хата-майстерня". Воно знаходиться неподалік від села Бабин у Франківській області, на висоті 600 метрів над рівнем моря, під Сокільським хребтом. За цією хатою пильно доглядає сім'я — сини колишнього власника, майстра Василь і Микола, а також їхні дружини, Ольга та Ярина. Тривалість традицій і акцент на створення відчуття дому в цьому просторі стали причинами, чому команда фонду "Голоси дітей" обрала це місце для проведення резиденції для підлітків, що є фінальним етапом курсу "Поезія з елементами арт-терапії".

Зображення: Ксенія Чикунова та Вікторія Набок на користь фонду "Голоси дітей"

Цей курс зібрав разом дівчат і хлопців, які мають пристрасть до поезії, щоб надати їм можливість вдосконалити свої вміння у створенні віршів та через письмо осмислити власний досвід війни. Це один із проєктів експериментального формату творчих лабораторій, ініційованих фондом. Протягом двох років реалізації проєкту вже відбулося два набори на курс сторітелінгу в кіно за участю Марисі Нікітюк та курс з письменництва, що проводився Олею Русіною.

Оля Микитчин, керівниця програми, підкреслює, що важливим аспектом кожної з ініціатив є підтримка психолога, який надає консультації підліткам протягом усього навчального процесу. Команда працює у тісній співпраці: ментори допомагають дітям знайти візуальні творчі інструменти для вираження своїх думок, а психолог сприяє пошуку внутрішніх бажань та переживань. Кожна з цих молодих осіб проходить через війну зі своєю унікальною історією, що включає втрати близьких, рідного дому, відчуття стабільності, а також постійні переїзди, обстріли і загрозу.

"Зараз вони переживають багато болю. Ми прагнемо полегшити їхній стан, хоч би на мить. Наша мета — знайти способи для лікування та підтримки. Ця група підлітків має велике бажання створити щось значиме та залишити слід від свого короткого, але насиченого життя, яке вони прожили під час курсу та резиденції. Ми стараємося допомогти їм зберегти ці враження."

Протягом чотирьох місяців вісімнадцять підлітків з різних міст України та з-за кордону щотижня зустрічалися в спільній кімнаті Google Meet разом із Катериною Міхаліциною. Під час цих зустрічей вони обговорювали творчість, життя, війну та роль віршів у цих темах.

Катерина Міхаліцина ділиться своїми думками:

"Тексти цих дітей -- це зліпки них самих. Їхніх улюблених слів, фраз, подекуди улюблених поетів, які так відзеркалюються трошки глибшими тінями або колами по воді. Відбитки того, що вони пережили, відбитки міст, у яких вони колись жили і які змушені були залишити. Мені хотілося показати їм, що поезія -- це не щось таке недоступне, серйозне, а навпаки те, що може їм допомогти висловитися".

Фінальна стадія навчального процесу полягає в п’ятиденному офлайн-зустрічі, що надає учасникам можливість відволіктися від екранів і поспілкуватися особисто. Це також чудова нагода завершити роботи над текстами, створеними під час навчання.

Зображення: Ксенія Чикунова та Вікторія Набок на користь фонду "Голоси дітей"

Всі вони прибули сюди з певними сподіваннями. Найчастіше вони шукали спокою. Прогулянки горами, гуляння в лісі, снігові битви, слухання співу птахів – це те, що їх приваблювало. На мою думку, така атмосфера дозволила їм відчути легкість і надихнула нас на остаточну назву для фінального заходу. Усі згадували про гори, дихання, кисень, повітря і свіжість. Тому наша фінальна колекція, яку ми презентуємо на "Книжковому арсеналі", буде носити ім’я: "Кисень".

Я помічаю їх майже одразу. Вони тримаються одна одної серед гамірної юрби підлітків. Перемовляються, жартують. Одна з них -- висока, струнка. Інша -- маленька, тиха й тендітна.

Вони є абсолютно різними особистостями, хоча на перший погляд їхні життя мають чимало спільного. Обидві дівчини досягли вісімнадцятирічного віку. Нещодавно вони вступили до Києво-Могилянської академії та оселилися в Києві. Обидві відчувають ностальгію за рідним домом, який були змушені залишити через війну. І їх звуть однаково – Марії.

Перша дівчина говорить: "В університеті я предпочитаю, щоб мене називали Мія. Ні в якому разі не Машею!" Друга, усміхаючись і трохи соромлячись на початку знайомства, представляється: "Я Марічка".

Мія походить з Кремінної, яка розташована в Луганській області. На жаль, її рідне місто зараз знаходиться під окупацією. Дівчина має пристрасть до літератури та письма, стверджуючи, що це займає третину її життя. У 2024 році вона випустила свою дебютну поетичну збірку під назвою "Пироговіння", використовуючи псевдонім Лугань Червлена.

Марічка і Мія, зображення: Ксенія Чикунова, Вікторія Набок на користь фонду "Голоси дітей".

Палко захоплюється українськими традиційними танцями та піснями, регулярно відвідує культурні події в Києві. Зокрема, в ролі волонтерки, вона брала участь у поїздці до прифронтових міст Херсонської області в рамках проєкту "Вертепів сад".

На території резиденції вона вплітає своє волосся в коси та одягає повітряну спідницю ніжно-блакитного відтінку, підкреслюючи її вишитою кишенькою. Що стосується творчості, дівчина ділиться своїми думками таким чином:

Я розповідаю про щастя, надію, смуток і втрати. Пишу про кохання, яке зустрічається на моєму життєвому шляху. Моя творчість охоплює все, що глибоко резонує в моїй душі. Про стосунки з людьми і про рідний дім. І про певну силу, що веде мене крізь цей світ. Спробую висловити все те, що спостерігаю навколо.

Мія володіє чудовою пам'яттю. Вона стверджує, що це одночасно є її перевагою і слабкістю.

"Коли я думаю про пам'ять, то у мене спливають два образи. Перший -- це яблуня. Ти сідаєш під нею і можеш чути, як вона гіллям зачіпає твої плечі, волосся. Так і пам'ять твоя. Зачіпає тебе, гойдається. І ми не можемо цього позбутися. Це дерево -- наше минуле. А другий образ -- це руки. Бо все, що я люблю, мене хтось так чи так навчив робити моїми руками. Різні люди вчили мене, передавали свій досвід. І це оцей шлях передання якоїсь пам'яті від когось, він лишається з тобою. Лишається твоїм".

На старті великої війни Мія відчула ненависть до своєї пам'яті. Вона зізналася, що хотіла залишити в минулому всі спогади про своє життя до цього моменту.

"Мені здавалося, що краще не пам'ятати нічого, аби не сумувати за минулим. Бо усвідомлення того, що так, як було більше не буде, дуже ранить. Але це страшна думка. Насправді я боюся забути. Боюся забути, як я в чотири роки бігала в прабабусі по будинку і збивала килими. А вона сварилась і казала, що, Марійко, прабаба ж впаде і більше не буде прабаби. Боюся забути, мою вчительку української мови та літератури, яка позичала мені книжки і виносила їх під під'їзд під вишню. Боюся забути, як дитиною сиділа на балконі і слухала зливу".

Дівчина ділиться, що під час перебування в цій резиденції, а також протягом усього навчального процесу і близької співпраці з Катериною Міхаліциною, вона отримала чимало цінного. Є речі, які вона прагне забрати з собою і зберегти в пам'яті.

Перш за все — це звук глибокої тиші всередині, коли немає нічого, абсолютно нічого. Коли в тобі панує ліс, і все, що ти вимовляєш, стає єдиною реальністю. На цій резиденції я відчула себе. Дуже чітко.

Стежка Марії є довгою та повною вигинів. Дівчина з'явилася на світ у Кам'янському, що на Дніпропетровщині. Проте згодом її родина переїхала до Криму. Свою шкільну освіту Марія почала у Феодосії, а завершила її на відстані двох тисяч кілометрів у Львові. На півострові вони провели п'ять років.

"Хоч я була маленькою, але моє життя в Криму -- це невід'ємна частинка формування моєї особистості. Крим -- це про щось рідне. На нашому городі з одного боку росла малина та виноград, а на іншому інжир та черешня, яку я дуже любила. Я вилазила на неї високо, так, щоб бачити море. Люблю воду. Біля неї завжди легше дихається і думається".

Нині Марічка проживає та навчається в столиці. Вона зізнається, що було нелегко відновити свій простір: їй довелося шукати нові опори та можливості.

Марічка та Оля Микитчин, фото: Ксенія Чикунова, Вікторія Набок для фонду "Голоси дітей"

Згадую нашу дачу, що знаходилася в селі між Феодосією та Орджонікідзе. Там було стільки ластівок, які весело літали навколо. Коли я вперше побачила їх у Києві, на тринадцятому поверсі квартири моєї подруги, це повернуло мене до спогадів про Крим. Після всіх своїх переїздів я зрозуміла, що справжній дім завжди зі мною — він всередині мене.

Цей вплив відчувається і в її поетичних творах. Дім у її творчості набуває різноманітних форм: іноді він постає у вигляді людей, а іноді — як простір кімнати. Вона говорить, що відчуває його одночасно з теплом і гнівом. Останнє викликане тією несправедливістю, з якою їй доводиться стикатися, коли місце, яке могло б стати її домом, відібрано, так само як і люди.

Коли мова заходить про поезію, Марічка згадує рядки зі свого твору, які в даний момент відгукуються в її серці:

"Житло – це не лише стіни."

Обожнювані чашки в кухонному просторі. Відтінок стін.

Шафи, диван, зелень. Усе залишається на своїх місцях, без змін.

Чи з тобою, чи без".

"Мені подобається, що у цих рядках є про стабільність. Це важливо мені. Хоч у нас цього зараз нема. Тому доводиться шукати щось стале у іншому".

Одним із джерел відчуття стабільності та заземлення для Марічки є музика. З ранніх років вона захоплюється співом і грає на фортепіано. Під час навчання в університеті їй вдалося знайти гармонійне поєднання особистого простору і музичної творчості, адже вона приєдналася до студентського хору. Вона відзначає, що під час співу відчуває, як стає ближчою до своєї суті.

Я щаслива, що змогла приїхати сюди і вирватися з київської рутини. Спілкування з Катериною приносить мені радість. Мене вражає її легкість у кожній взаємодії. Цей курс для мене дуже важливий, адже тут я можу представити свої вірші, і вони знайдуть своє місце. Ніхто не скаже мені, що це погано, навпаки, знайдуть у них той сенс, який я сама відчуваю. Тут я відчуваю себе в безпеці, знаючи, що мої думки будуть вислухані, зрозумілі і не засуджені.

У останній день резиденції доба, здається, не закінчиться ніколи. Після вечірнього кола рефлексії, потоку слів вдячності, обіймів, сліз, ніхто не планує йти до сну. Здається, що кожен і кожна, з тут присутніх, жадібно не хочуть віддавати цей день. Хоч би ще трішки набутися, хоч би ще трішки відкласти завтрашній ранок. Адже з настанням світанку ця мандрівка завершиться.

Ми сидимо у загальній кімнаті, де впродовж п'яти днів резиденції, відбувалися усі розмови, консультації, співи, танці та інші акти творчості -- усе, що було включено у програму, і усе, що лишилося поза нею. Час вже давно перейшов за опівніч. Кілька підлітків, втомлено позіхаючи, неохоче розтікаються по своїх кімнатах.

Зображення: Ксенія Чикунова та Вікторія Набок на користь фонду "Голоси дітей"

Люди продовжують свій хаотичний рух, мов у танці. Дехто фотографується на пам'ять, інші співають, обіймаються, а хтось тихо плаче, сміючись водночас. Катерина Міхаліцина сидить на стільці біля столу, втомлено спершись щокою на руку, і з усмішкою спостерігає за цим дійством. Хоча їй вже хочеться відпочити, але про це ще доведеться забути. Один за одним діти вишикуються в ряд, згадуючи про важливі моменти: автографи на поетичній збірці "Розламані люди" та листівки з Катиними віршами і малюнками, які вона дарувала дітям під час резиденції.

Ми з Марічкою сидимо попід стіною цієї ж кімнати. Вона, схилившись мені на плече, горнеться і застигає. Відчуваю, як затерпають ноги від незручного положення, яке я спершу обрала, проте зрушити з місця не наважуюсь -- щоб не сполохати. Така маленька, ніжна, вона схожа мені на ту кримську ластівку, про яку розповідала мені сьогодні у розмові. Вона мовчить і тримає у руках листівку, підписану Катериною.

Я не можу втриматися і краєм ока заглядаю туди. На яскравих акварелях видно рядки вірша "Птахи". А поряд напис, виконаний ручкою, який адресовано Марічці: "Нехай пташка серця пам'ятає, як високо вона здатна підніматися в небо".

Повторюю про себе Катині рядки з листівки:

"...вони прокидаються вранці.

"і відразу запитують про житло".

І обережно пригортаю Марічку до себе, подумки бажаючи їй тільки одного: щоб її дім завжди лишався з нею, де б вона не була. І в ту ж мить ловлю себе на думці, що насправді хочу цього для усіх цих дітей. Бо кожній пташці серця треба мати, куди повертатися.

Авторка цього матеріалу - Ксенія Чикунова.