Санта у військовому стилі. Які секрети ховає у своєму тактичному рюкзаку 31-річний командир екіпажу FPV, снайпер і пірат з різдвяним псевдонімом?

Якщо ви все ще думаєте, що Санта - це дідусь із білою бородою та мішком із подарунками з найближчого торгового центру, ви дещо заблукали в часі.

"Санта" — це альтер ego Владислава, 31-річного капітана FPV екіпажу в одній з бригад ЗСУ.

Запитання командира про позивний стало для мене несподіванкою. Відповів тим, що першим спало на думку. Що ж ви очікували від хлопця, якому на той момент було лише 20 років? - жартує військовий у бесіді з УП.

Він родом з Одеси. У віці 20 років вирішив стати добровольцем в українській армії. З 2014 по 2018 рік брав участь у бойових діях на Донеччині. Після чотирирічної перерви в службі він знову повернувся на фронт у 2022 році.

Звичайний Санта залишає подарунки лише раз на рік - в ніч перед Різдвом. У той час як військовий варіант працює цілий рік, протягом усіх дванадцяти місяців.

Санта воєнного часу не вірить у дива. Не має густої сивої бороди. Оленя Рудольфа в його "резиденції" поблизу фронту заміщує кішка Кастрюлька.

Замість традиційного червоного вбрання з білим хутром, Санта обирає камуфляжну уніформу. У своєму величезному тактичному рюкзаку він приховує "подарунки" для росіян — безпілотники та різноманітні корисні речі для їх використання. А ще у нього є шеврон добровольчого батальйону ОУН, який нагадує про першого бойового командира Миколу "Буревія" Коханівського.

Окреме місце в "мішку" займають подарунки самому собі - бутерброди з червоною ікрою і рибою, хамон, суші.

"У молодості я помилявся: сподівався, що війна скоро закінчиться, тож відкладав усе на потім. Але згодом усвідомив, що не можна чекати – потрібно створювати цивільне життя навіть у самих умовах фронту," - розповідає Санта в інтерв'ю УП.

У ході повномасштабного конфлікту він розпочав професійну діяльність у снайпінгу та створив снайперський підрозділ під назвою "Surma". Брав участь у бойових діях на Донеччині, Харківщині та Курщині. Після завершення курської операції разом із командою переключився на "безпілотних королів неба" — освоїв FPV-технології. Наразі виконує завдання на території Дніпропетровщини.

Санта ділиться своїми спогадами з "Українською правдою" про те, чому у 2014 році прагнув потрапити в найгарячіші точки фронту, такі як Донецький аеропорт і село Піски. Він також розповідає, як у 2018 році залишив службу через відсутність інтересу, коли зацікавився снайпінгом. Окрім того, Санта пояснює, чому йому довелося переходити з однієї бригади в іншу з допомогою СЗЧ, а також ділиться своїм досвідом участі у боях на Курщині, де він отримав статус пірата. І, зрештою, він розкриває, чому має неприязнь до FPV.

Далі - пряма мова. На прохання Санти УП не розкриває його прізвище і місце служби.

У 2014 році я не звертав уваги на те, в якому підрозділі служити. Для мене було важливо лише бути на передовій. Я був ще дуже молодим і прагнув брати участь у бойових діях. Звертався до різних волонтерських організацій у соціальних мережах, просячи "допомогти доставити хорошого хлопця до Пісок або якомога ближче до аеропорту Донецька".

Мені висловили пропозицію стати частиною Добровольчого батальйону ОУН, що в той період боровся у Пісках. Раніше я не мав ніякого зв'язку з військовою службою і не міг бути призваний через проблеми зі спиною.

У той час фронт просувався повільно. Артилеристи, мінометники, танкісти та оператори РСЗВ займалися підготовкою вогневих позицій. Іноді відбувалися й вилазки піхоти. Ми з товаришами наближалися до зони видимости ворожого блокпосту, відкривали вогонь і швидко відступали до того моменту, поки росіяни не почали відповідати артилерійським вогнем. Це було можливим, адже ми перебували на відстані близько 600 метрів один від одного.

Тоді у нас не було визначених ролей. Сьогодні ти з автоматом, завтра з кулеметом, а через день допомагаєш товаришу з автоматичним гранатометом (АГС - УП). Завдяки цьому нам довелося освоїти багато видів зброї. Ми поступово навчалися всьому цьому.

Мені також вдалося отримати в руки снайперську гвинтівку Драгунова (СГД) – справжній стартовий набір для тих, хто тільки починає свій шлях у світі високоточної стрільби. Разом із гвинтівкою я отримав досвідченого ветерана, який охоче ділився своїми знаннями – він навчав мене математичним хитрощам, завдяки яким кулі почали слухатися моїх команд.

Перший раз я скористався снайперською гвинтівкою в Пісках. Маючи трохи вільного часу, я вирішив зайняти позицію за лінією противника. І тут удача посміхнулася мені: двоє ворожих солдатів безсоромно переносили боєприпаси. Я не вагався і вистрілив.

Не знаю, чи влучив. Зараз дуже сумніваюся. У мене був майже нульовий настріл. Але тоді всім розказував, що вцілив (сміється). Як мінімум, ящик з боєкомплектом ворогу все ж довелося кинути.

Я розпочав займатися високоточними технологіями на професійному рівні вже в часи "повномасштабної війни".

З часом в Україні почали кампанію з легалізації добровольчих "двіжух" в підрозділи ЗСУ, НГУ тощо. Добровольчий батальйон ОУН "легалізували" майже в повному складі до Збройних сил України. Я не хотів долучатися до ЗСУ. В мене батько прослужив майже 30 років. Він часто розповідав історії про радянську спадщину в наших Збройних силах, про любов носити кругле і котити квадратне. Зараз батько воює. Дуже ним пишаюсь.

Я приєднався до нового добровольчого формування - батальйону "Свята Марія". Проте незабаром мене наздогнала хвиля "легалізації" і тут. Підрозділ об'єднався з іншими добровольчими загонами та перетворився на полк спеціального призначення. Ми виконували службу на Донбасі, де мали як рутинні, прифронтові завдання в Слов'янську та Краматорську, так і більш ризиковані операції в Авдіївці.

У 2018 році я ухвалив рішення покинути свою посаду.

По-перше, я відчував втому. Війна почала затихати, перетворившись на більш структуровану стадію. Піратські набіги стали неможливими, і все почало зводитися до бюрократії — усе "по правилам". Чи варто так висловлюватися, не знаю, але як завзятому авантюристу, мені стало нудно і нецікаво.

По-друге, після ротацій на Донбасі нас почали направляти в тилові міста для виконання завдань. Я прагнув бути добровольцем на фронті, а не займатися охороною. Саме тому я вирішив піти зі служби.

Непередодні початку "повномасштабної війни" отримав дзвінок від товаришів Емки та Гуцула, з якими ми розпочинали службу ще у 2014 році.

Під час розмови я відчув сором за те, що вони насолоджуються тушняком в Авдіївці без мене. Мене охопили сумніви: чим я зараз займаюся? Люди борються на фронті, а я в Одесі, продовжую жити своїм життям. А де ж "шлях воїна"? Тож я вирішив, що настав час повернутися до служби. Особливо з огляду на те, що росіяни посилювали свої сили на кордоні з Україною. У всіх "старих бойових товаришів" було зрозуміло, що повномасштабне вторгнення вже на порозі.

Ми мріяли повернутися до служби разом із друзями - Богданом "Шульгою" Піцом та Єнотом. Згодом цей відважний воїн став відомим як Єнот. Але тоді він був просто Кірюхою - моїм товаришем у цивільному житті. Ми прагнули вступити до добровольчого підрозділу "Вовки Да Вінчі" без формальностей і фінансових винагород.

Оновили все необхідне спорядження — від форми та взуття до шолома і зброї. Спочатку ми планували бути в строю вже 1 грудня 2021 року. Проте не встигли перевести цивільні доходи на дистанційний режим, а також не особливо прагнули воювати в зимових умовах, тому прийняли рішення перенести дату повернення на 1 березня 2022 року. Але доля мала свої власні плани на цей рахунок.

На початку повномасштабної агресії ми очікували на ворожі десантні сили в Одесі, але вони так і не з'явилися. У ніч на 26 лютого 2022 року я разом із Кирилом мчав столичними вулицями, де нас вже чекав Шульга.

Ми мандрували безлюдними вулицями столиці, відчуваючи себе єдиними у безмежному всесвіті. Але це відчуття тривало недовго: раптово з'явився кортеж з чотирьох автомобілів. Один із них "обережно" підрізав нас. Двері розчинилися, і з машин вискочили екіпіровані чоловіки з автоматами. Згодом я помітив на їхній формі шеврони "Альфи" (центр спеціальних операцій СБУ "А" - УП). Вони зустріли нас "за всіма правилами" - перевірили вміст автомобіля. Коли ми пояснили, що є добровольцями, вони подякували і дозволили нам продовжити шлях.

Мене зарахували до 7-го тактичного центру Сил спеціальних операцій (ССО). Після кількох бойових розпоряджень, відомих як "БРок", цей підрозділ був розформований. Одного "чудового" ранку я прокинувся, і виявив, що вже не служу в ССО, а перебуваю в звичайній бригаді Збройних Сил України.

Згодом я зібрав невелику команду з восьми бійців у цій військовій частині — хтось з нас служив ще з часів АТО, а інші були новобранцями. Нам обіцяли отримати бойові завдання, але насправді ми лише пересувалися з одного полігону на інший по території Миколаївської області. Звичайно, ми мали комфортні умови — окремі кімнати з плазмовими телевізорами та триразове харчування за принципом "все включено". Але в той час, коли ми насолоджувалися такими зручностями, відбувалися важливі події — звільнення Херсона та Харківщини.

Ми прагнули до бою, а не до охорони майна на полігонах. Суперечили з командуванням. Навіть зверталися до знайомого в Міністерстві оборони, щоб він зателефонував і підтримав нас у нашому бажанні.

Ми намагалися змінити своє місце служби, звертаючись як до Головного управління розвідки, так і до Національної гвардії. Усі співбесіди проходили успішно, але командування не давало нам можливості піти.

Після чергового конфлікту, коли ми вийшли зі штабу, випадково натрапили на надзвичайно класного чоловіка – командира окремого снайперського взводу нашої бригади. У цивільному житті він був тренером Національної збірної України з високоточних стрільб, яка брала участь у чемпіонаті світу в Канаді. Це була справжня любов з першого погляду. Вся група вирішила зайти до його взводу.

Найцінніше для командира – це підготовлені до бою бійці, які прагнуть до перемоги. Наш керівник завжди наголошував: "Мені потрібні віддані воїни". Він витрачав чимало часу на навчання нас і ділився безцінним досвідом.

Ми поїхали в Серебрянський ліс. Нарешті отримали те, що хотіли. І я вважаю, досить непогано справилися. За короткий строк вибилися в лідерство по кульових ураженнях у бригаді.

Досліджуйте також: Діючи як снайпер. Розповідь про постріл, який досі ніхто не здійснював у світі.

У 2024 році в нашій групі настали складні часи. Командування почало формувати списки добровольців з "Правого сектору" та розподіляло їх по різних підрозділах. Проти деяких командирів відкривали кримінальні справи на основі безпідставних звинувачень, лише за те, що вони турбувалися про своїх бійців. А невеликі добровольчі осередки, подібні до нашого, зазнавали тиску – їм ставили "задачі 200".

Коли нам вдалося виконати одну з подібних місій і повернутися на базу, керівництво звинуватило нас у "влаштуванні стрілянини". Ми просто усміхнулися.

Після чергової невдалої спроби переводу в інший підрозділ, вирішили переводитися через СЗЧ. На жаль, це був єдиний можливий для нас варіант.

Кажучи про це, варто зазначити, що практично всі наші товариші по взводу, які не вирішили скористатися цим методом переведення, загинули. Лише один солдат зміг повернутися після чергової "задачі 200", але, на жаль, втратив одну з рук. Це були віддані та відважні воїни, які, без сумніву, могли б ще принести користь армії...

Моя команда та я узгодили стратегію переведення з іншою групою, отримали консультації від юристів і приступили до втілення наших ідей в життя. Цей бюрократичний процес вимагав значного часу. Спочатку потрібно було дочекатися відкриття кримінальних справ і оголошення нас у розшук.

У цей період почав діяти курський фронт. Ми вирішили спробувати свої можливості в цій операції. Наша діяльність на Курському напрямку була неофіційною. Також ми непублічно співпрацювали з іншими підрозділами, спираючись на особисті знайомства з військовими.

Коли ми вступали на територію Курщини, нас охоплювало занепокоєння, що стара бригада може дізнатися про наші наміри і спробувати зупинити нас. Тому ми вирішили не ділитися інформацією в соціальних мережах і не використовувати свої шеврони. Натомість ми підійшли під піратським прапором, з цитатою царя Леоніда І: "Приходь і забери це".

Ми перебували на Курщині приблизно два місяці. Якщо чесно, я досі не можу зрозуміти, яка була мета цієї операції, зважаючи на її тривалість. По суті, це стало простою витратою наших ресурсів. Наразі головною проблемою в армії є брак особового складу. Ми не можемо дозволити собі підтримувати довгий фронт так довго.

Чи маю я жалку щодо цієї подорожі? Ні. Чи була мені цікава Курщина? Ні, не була. Але якби була можливість повернутися в минуле, чи вирушив би я туди знову? Безумовно, так.

Мені кортіло швидше легалізуватися в новій бригаді, але технічно це було непросто, бо в Державному бюро розслідувань (ДБР) чомусь не хотіли відкривати кримінальну справу. Довелося самостійно розшукувати слідчого, просити про внесення відомостей до Єдиного реєстру досудових розслідувань (ЄРДР).

Поки весь цей спектакль тривав, моя команда та я неофіційно почали підтримувати наш теперішній підрозділ, зокрема займаючись пайкою дронів. Тепер наша спеціалізація полягає в FPV, а не в снайпінгу.

Я потрапив у світ FPV, немов валіза без ручки. Щоб навчитися, мені знадобилися чималі зусилля та фінансові витрати. У новій команді не шкодували ані часу, ані коштів на моє навчання. Вони докладали всіх зусиль, щоб я освоїв цей незвичний для себе інструмент.

Командний склад цього підрозділу складають справжні воїни. Кожен з них займає своє місце і користується значним авторитетом серед військовослужбовців.

Знаєте, що я вам скажу: напевно, мати хорошого командира може бути навіть складніше, ніж поганого. Коли ти не погоджуєшся з поганим командиром, іноді можна просто ігнорувати його. Але якщо командир справді хороший, йому важко відмовити. Навіть якщо він у період моєї відпустки зателефонує і скаже: "Слухай, потрібно щось зробити", я не зможу сказати йому ні.

Зараз у мене комфортні умови роботи: на позиції є інтернет, можна зварити чай, каву, "мівінку" і навіть нагріти бліндажик. Загалом мені дуже подобається по цей бік монітору.

Як пілот FPV, з гумором можу сказати, що ставлюся до інших FPV-пілотів і безпілотників не надто позитивно (жартую). Вони дійсно ускладнили наше життя, снайперів - УП. Ці технології вивели нас з "нульової" точки. А якщо говорити серйозно, то заслуговують на шану, адже кардинально змінили хід війни.

Не раз мені і моїм товаришам доводилося втікати на автомобілі від російських FPV. Однак постійно вигравати цю небезпечну гру неможливо. Врешті-решт, одного разу нам не вдалося втекти. Літнім днем 2025 року ворожий FPV вразив наш екіпаж під час під'їзду до позицій. Один із бійців загинув, не доживши до моменту народження своєї первістки, а інший втратив ногу.

Тоді мені пощастило. Я отримав легке поранення - осколок потрапив у голову, але на щастя, череп залишився неушкодженим. Лише шрам нагадує про те, як я зіткнувся з "Рубіконом". Саме так росіяни знищили мій перший екіпаж.

У командуванні бригади намагалися нас не напрягати, дали можливість відновитися. Ми "зализали рани" і сколотили другий екіпаж. Але, на жаль, ситуація повторилася - ворожий FPV відпрацював по нашій позиції. Ми залишилися без вмотивованого бійця, а 13-річна дитина - без батька. Зараз працюємо непостійним складом і формуємо новий екіпаж.

Я неймовірно тужу за снайпінгом. Вклав у це заняття стільки зусиль, щоб просто так відмовитися від нього. Коли досягаєш успіху, важко залишити це позаду.

Відразу після переведення я часто втішав себе надією, що зможу поєднувати стрільбу з пілотуванням. Хоча поки що це не здійснилося, але ще не все втрачено. Іноді я навідуюсь на полігон, щоб підтримувати свої навички на належному рівні. Впевнений, що вони мені знадобляться в майбутньому.