У селі Петриківка заснували українську церкву, яка була зведена прямо на городі.

Дніпропетровська область, село Петриківка - це місце, яке стало батьківщиною знаменитого українського народного розпису. Тепер воно також відоме завдяки тому, що на присадибній ділянці одного з приватних будинків було зведено перший храм Православної церкви України.

Хоча храм розташований на городі, його видно з далека, і пройти повз нього просто неможливо - купол яскраво сяє під сонцем. Кожен, кого в селі запитаєш про нього, охоче вкаже дорогу.

Цю споруду збудувала родина загиблого військовослужбовця Костянтина Тезика, який трагічно загинув у 2023 році. Він усе своє життя провів у Петриківці. У перші дні повномасштабного вторгнення він вирішив приєднатися до Збройних Сил України як доброволець. Костянтин служив оператором безпілотників і разом із бойовими товаришами виконував завдання на фронтах Харківщини та Донеччини. На жаль, 31 жовтня 2023 року він загинув у бою разом зі своїм найкращим другом, коли ворог виявив їхні позиції та влаштував удар. Останній шлях Костянтина, якого мати Ірина ніжно називала Костиком, провели в рідній Петриківці. На жаль, його відспівував священник московського патріархату, оскільки в селі на той час не було жодної української церкви.

ПРОЕКТ, ЯКИЙ НАДИХАЄ НА ЖИТТЯ

"У Петриківці не було жодної української церкви, лише московські. На похороні Костика також служив московський священник. Це мене зовсім не радувало, але вибору не було," - ділиться Ірина Тезик.

Жінка пригадує, що після смерті сина їй було важко знайти сенс у житті. Потрібен був час, щоб прийняти цю страшну втрату. Одного разу до Ірини завітала сусідка і розповіла, як одна сім'я, що втратила двох синів на фронті, збудувала капличку на їхню пам'ять. Ідея дуже вразила Ірину. Вона подумала: чому б і їй не здійснити щось подібне? З цією думкою вона вирішила звернутися за порадою до свого старшого брата Анатолія.

"Кожен воїн заслуговує на молитву та пам'ять про нього. Ми обговорили це і вирішили, що створимо власну капличку. Потім я задумалася, скільки людей зможе поміститися в нашій капличці? Тим більше, що у нас немає української церкви. Можливо, варто звести маленький храм? Хоча б скромну церкву. У мого сина були заощадження на картці, адже він завжди був обачним. До війни працював у сфері комп'ютерних технологій. У мене також були кошти, оскільки я з 2013 року працюю в Ізраїлі і трохи заробила", - ділиться Ірина.

МІСЦЕ ДЛЯ ХРАМУ І СИНА ЧЕРЕШНІ

Поряд з оселею Тезиків розташовувалася земельна ділянка, яку Костянтин мріяв придбати для створення затишного скверу. Він уявляв, як там з'являться лавочки та зелені насадження, де мешканці села зможуть відпочивати разом з дітьми. На жаль, до початку війни приватизація ділянки не відбулася, а під час конфлікту законодавство забороняє такі дії.

"Я звернулася до спеціаліста, поділилася своїми думками, а він запитує: чи є у вас ділянка? Я відповіла: так. Тож робіть на ній що завгодно. Хочете, створюйте парк, хочете – церкву. Мені ця ідея дуже сподобалася. Ми вирішили збудувати на городі," - розповідає Ірина.

Отже, на території, де раніше росли картопля і кавуни, в березні 2024 року було закладено фундамент і розпочато будівельні роботи.

Ірина показує територію свого подвірʼя, де від колишнього городу залишилась одна черешня. Дерево зберегли, бо Костя його дуже любив. Як розповіла Ірина, це дерево син посадив, коли йому було 11 років.

"Згадую, як я зверталася до мами: 'Давай, підемо поїмо черешні' - і ми вирушали на прогулянку за цими смачними ягодами. Тому я повідомила будівельникам, що все можна зносити, окрім нашої черешні," - ділиться жінка.

Будівництвом займалася компанія з Житомирської області. Ірина та Анатолій натрапили на неї в інтернеті, переглянули її досвід роботи та позитивні відгуки. Ця церква виконана з дерева.

"Ми роздивлялися різні варіанти. Потім побачили один типовий проєкт, але там було одне віконечко і сама центральна частина храму на два метри коротша. Порадились з батюшкою та змінили проєкт. Замість одного вікна зробили два, і сама церква стала довша. Тепер в ній 60 людей нормально вміщується", - долучається до розмови брат Ірини, Анатолій Лисенко.

До речі, батюшку для церкви знайшли ще раніше, ніж почалось будівництво. Виявилось, що у сусідньому селі, що має назву Гречане, ієрей ПЦУ Олександр Штепа пригледів невеличку хату під стріхою, в якій вирішив облаштувати церкву ПЦУ.

"Щоб зареєструвати церкву, потрібно було зібрати так звану десятку людей у Петриківському районі. Він звернувся до мене, і ми вирішили зустрітися для обговорення. Зібрали людей, підписали необхідні документи, оформили все юридично, і в результаті зареєстрували церкву в Гречаному. Коли постало питання про будівництво нашої церкви, ми вирішили запросити того ж священника. Він погодився, хоч і не сподівався, що все відбудеться так швидко. Іра також не була впевнена, але я знав, що ми впораємось," - ділиться Анатолій.

ХРАМ ОСВЯТИЛИ ЗА ДЕНЬ ДО РІЧНИЦІ ЗАГИБЕЛІ КОСТІ

Ірина знову вирушила за кордон на роботу, а її брат взяв на себе всі справи, пов’язані зі будівництвом. Як зізналася жінка, потім настав момент, коли вона відчула безвихідь і навіть запропонувала брату "поставити" проект на паузу "до кращих часів".

"Моя знайома якось сказала: 'Іра, церков вистачає, краще витрать ці гроші на відпочинок'. Інша ж додала: 'Бог один, церкви всі подібні'. А я прагнула зробити щось для душі. Адже хлопці там (вказує на небо) відчувають, що про них дбають і пам’ятають", - ділиться Іра.

Перша служба відбулась, коли був залитий лише фундамент. Це було на Великдень у 2024 році. Як згадує Ірина, тоді прийшло багато односельців, друзів.

"Так вони показали, що підтримують нас і наш задум", - каже жінка.

Церкву вдалося звести за шість місяців.

"Ми виявили купол в мережі. Бажали, щоб його було видно з далека," - зазначає Анатолій.

"Вам це вдалося," - промовляю.

На верху, під куполом, розташовані особливі віконця. Їх всього чотири. Вночі вони світяться, створюючи чарівну атмосферу.

Іконостас довелось пошукати. Бо той, який спершу сподобався, коштував аж 15 тисяч доларів. Таких грошей у родини не було. Знайшли на Заході України майстерню, яка погодилась зробити іконостас за 200 тисяч гривень.

"Ми заміри зняли, все замовили, але терміни виготовлення відтягнулися. Виявилось, що хлопців із майстерні в армію забрали. Врешті купол два брати робили, а саму церкву троє людей будували, один з них - глухонімий з дитинства", - розказує Анатолій.

30 жовтня 2024 року - за день до річниці загибелі Костянтина, відбулось освячення храму.

21 травня 2025 року відзначали перший день храму.

"Цю церкву назвали на честь мого тезки Кості - святого царя Костянтина, який був рівноапостольним," - зауважила Ірина.

"Це православна церква та єдиний храм ПЦУ в Петриківці," - зазначає ієрей ПЦУ Олександр Штепа.

Священнослужитель, який почав свою діяльність у церковній сфері в 2006 році, вже багато років віддає свої сили Православній церкві України. Він зазначає, що до Петриківки тепер приїжджають не лише з навколишніх сіл, але й з інших областей.

"В день Великодня тут панувала неймовірна атмосфера, адже було безліч людей. Дехто входив, а дехто виходив. У Царичанському та Магдалинівському районах немає інших церков, окрім московських. Люди приїжджали до нас, навіть з Києва, щоб побачити це. Батюшка згадує кожного загиблого на війні петриківчанина по імені. Родичі хлопців слухають, і це для них, немов бальзам на душу", - ділиться Ірина.

Історії в образах

Тут вже відбувається обряд хрещення малюків. Анатолій пригадує, як на свої перші хрестини він приїхав, сподіваючись, що гостей буде небагато. Проте, коли він з'явився біля входу, його здивувало видовище десятка автомобілів, а в самій церкві зібралося чимало прихожан.

"Зайшов до церкви, а отець говорить: 'Подивіться, що хлопці привезли з Бахмута'. І показує мені ікону, яка наразі перебуває на реставрації. Що мене вразило, так це те, що я вперше бачу таку: на ній зображені троє святих, але їхній одяг не намальований, а виготовлений з парчевої тканини, з вишитими деталями. На іконі також є дорогоцінні камені", - ділиться він.

Питаю, чи то буде центральна ікона?

Анатолій веде до церкви і демонструє ще одну ікону - сімейну, яка налічує близько ста п’ятдесяти років.

"Наш прадід був старостою в церкві, хоча ми його ніколи не бачили і навіть не знали. Під час гонінь на церкви у 20-х роках ХІХ століття він забрав додому ікону, щоб врятувати її. Потім цю ікону передали нашій бабусі, яка народилася у 1912 році. Вона передавала її далі, з покоління в покоління. Тітка зберігала її, а коли ми збудували церкву, вона передала її нам. Це і є храмова ікона, на якій зображені лики трьох святих. Також наш батько мав церковний сан: він не лише будував церкву, а й сам служив у ній," - ділиться родинними спогадами Анатолій.

У оформленні церкви домінує Петриківський розпис, що надає їй особливу неповторність. Всередині розташовано безліч вишитих рушників, які приносять люди. Іра зазначає, що коли церкву збудували, здавалося, ніби у неї з'явилися крила.

Поблизу храму будуть трапезна, недільна школа, біля входу облаштують Алею памʼяті та встановлять памʼятник, де будуть фотографії загиблих захисників та довідка про кожного. А ще - багато квітів.

"Хочемо, щоб кожна родина могла прийти. Ми душу вкладаємо. І люди це бачать, ікони приносять, вони настільки старі, що їх треба реставрувати. Але вони такі намолені... Частину з них у трапезній розмістимо, щоб люди бачили, що вони є. Тож виходить, що ми започаткували в рідній Петриківці ПЦУ", - говорить Анатолій.

"Без брата нічого не вийшло б", - додає Ірина.