Військова родина Іванюків: всі представники чоловічої статі присвятили себе захисту України.

Удова й мати воїнів розповіла, як виховують справжніх захисників

У перші роки російсько-української війни всі чоловіки родини Іванюків з Тернополя пішли на фронт. Згодом сини Олександр та Богдан на короткий час повернулися до цивільного життя, а коли почалося повномасштабне вторгнення, знову взяли в руки зброю. У 2022 році глава родини Володимир Іванюк загинув, а хлопці продовжили боротьбу на гарячих напрямках. Сьогодні після важких поранень вони проходять реабілітацію.

Їхня мама поділилася з Укрінформом історією про своїх найулюбленіших захисників, труднощі, з якими стикалася їхня родина, а також про те, як виховувати справжніх чоловіків і воїнів.

"Я настійно вимагала, щоб обидва мої сини виконали строкову військову службу."

Зустрічаюся з Інною Іванюк у правовому ліцеї №2, де вона працює директоркою. На стінах закладу ‒ патріотична символіка, синьо-жовтий стяг з підписами військових та їхніми побажаннями дітям, а також фото загиблих захисників. Серед них ‒ чоловік пані Інни Володимир Іванюк. У вересні 2022 року він помер у госпіталі від важких поранень, отриманих на фронті.

Жінка принесла на нашу зустріч дві книги поезії та прози, які вона видала, поки її найрідніші хлопці були на фронті.

- Якби не творчість, не знаю, як би я пережила всі ці роки, щоденне очікування добрих новин, тривалу відсутність зв'язку, загибель чоловіка і поранення синів. Поезія допомагала мені все це витримати, ‒ зізнається вона.

Війна у життя родини Іванюків прийшла у 2014 році. Першим став до лав ЗСУ 19-річний Богдан. У 2013-му він закінчив строкову службу. Тож коли розпочалася АТО, його викликали у військкомат як резервіста.

- Я виросла у вчительській родині. Моя мама була директоркою школи, бабуся теж педагог, а тато ‒ військовий. У нашій сім'ї завжди дуже важливими були такі цінності, як любов до рідної землі, до людей, чесність, відповідальність. І коли виросли мої сини, я сказала, що вони підуть в армію. Я їм пояснювала, що це важливо для чоловіка ‒ вміти тримати у руках зброю, бути захисником. Хоч тоді мало хто йшов служити, у суспільстві це вважали непрестижним. Та сини погодилися зі мною й обоє пройшли строкову, ‒ пригадує жінка.

"НЕ МОЖУ ЗАЛИШАТИСЯ ВДОМА, КОЛИ ДІТИ НА ФРОНТІ"

Богдан вступив до нового батальйону "Збруч", а згодом підписав контракт і став частиною 8-го полку спецпризначення на посаді снайпера-розвідника. Незабаром після цього, у 2015 році, його молодший брат, 23-річний Олександр, також приєднався до добровольчого полку "Азов".

- Я дуже хвилювалася за синів, адже вони обрали дуже складні напрямки. Не шукали легких шляхів. Згодом до ЗСУ приєднався і мій чоловік Володя. Він усе життя працював у правоохоронних органах і вже вийшов на пенсію. Мав проблеми зі здоров'ям, тому я намагалася його відмовити. Але він відповів: "Сини воюють, і я теж піду. Не можу залишатися вдома". Володя мені розповідав, що його хотіли направити у відділ матеріального забезпечення. Та коли він побачив, що на бензовоз посадили хлопця такого ж віку, як наш молодший син, то попросив керівництво, щоб його призначили на цю посаду. Він був добрим водієм і почав доставляти пальне на передову, - пригадує жінка.

Під час однієї з подорожей автомобіль Володимира опинився під вогнем.

Снаряд вдарив у бензовоз, і одразу ж пролунав потужний вибух. Мого чоловіка відкинуло від сили удару, і він вдарився об дерево. Прокинувся він вже в лікарняному ліжку. Через ушкодження легень йому довелося проходити операцію. Після цього розпочався тривалий процес лікування та реабілітації. Хоча чоловік отримав інвалідність, він не полишив служби, ‒ ділиться жінка.

"У нашій країні триває війна, і ми повинні рухатися вперед."

Інна Іванюк чітко згадує ранок 24 лютого 2022 року, коли на кухні зібралися її чоловік і двоє синів, аби оголосити, що вирушають на фронт. "Мамо, в країні розпочалася повномасштабна війна, ми повинні йти", ‒ сказали вони. Олександр і Богдан не змогли потрапити до своїх підрозділів через відсутність вільних місць. Отже, молодший син і батько приєдналися до 45-ї артилерійської бригади, а старший пішов у 105-ту.

Олександру відправили у сторону Харкова. Ми з невісткою в той момент з тривогою спостерігали, як на карті зменшувалася площа, що перебувала під контролем України. Там точилися запеклі бої, ‒ згадує вона.

Невдовзі родина стикнулася з новим випробуванням. Літнього сезону 2022 року Володимир Іванюк зазнав поранення в результаті обстрілу неподалік Кривого Рогу.

- Нагадала про себе й стара травма. Чоловіку знову прооперували легені. Після важкої операції він впав у кому і вже не прийшов до тями. Помер 21 вересня у госпіталі міста Дніпра. Йому було 52 роки. Він мав так багато планів, ще стільки всього хотів зробити... Ми мріяли про спокійне життя разом з дітьми та онуками, ‒ зі сльозами на очах розповідає пані Інна.

Жоден з братів не скористався правом на відстрочку після смерті батька. Вони продовжили боротьбу з окупантами.

- У 2023 році Олександр отримав важке поранення ноги. Травма дала ускладнення, і він досі проходить реабілітацію. Згодом молодший Богдан отримав сильні опіки під час обстрілу ‒ 47 відсотків тіла були уражені. Особливо постраждали руки. Навіть була загроза ампутації. Але завдяки лікарям цього вдалося уникнути. Я ніколи не забуду той момент, коли поїхала з дітьми на турнір у Луцьк і там дізналася страшну новину про Богдана. Це було якесь таке неймовірне відчуття відчаю, страху і безсилля. Коли ти хочеш вже у цю мить бути поруч, допомогти, але нічого не можеш зробити, ‒ згадує жінка.

Сьогодні обоє братів перебувають на реабілітації, і родина має довгоочікувану можливість бути разом. Олександр і Богдан, допоки лишаються в рідному місті, займаються волонтерством та виготовляють дрони для своїх побратимів.

"ОНУКИ З ДИТИНСТВА РОЗУМІЮТЬ, ЯКЕ ЦЕ - ВІЙНА"

Інна Іванюк працює педагогом і виховує маленьких українців понад 20 років. Розпитую її як маму захисників, що сьогодні потрібно робити, аби виховати свідомих українців, які будуть готові відстоювати незалежність своєї країни.

Безумовно, одним із найсуттєвіших завдань нашої держави на сьогодні є формування нового покоління. Як історик, я багато досліджувала, щоб зрозуміти справжню історію України, а не ту, яку нам викладали в радянських навчальних закладах, і передавала ці знання своїм дітям. У сучасній школі ми акцентуємо увагу на національно-патріотичному вихованні. Я переконана, що вже з першого класу діти повинні знати, що таке Хвилина мовчання на вшанування наших Героїв, як потрібно встати і покласти руку на серце під час виконання гімну України, а також що кожен має долучатися до волонтерських ініціатив. У старших класах обов'язковим є предмет "Захист України", який має бути викладений на високому рівні, а також спеціальні курси з актуальних тем. Крім того, після завершення школи всім варто проходити службу в армії. Це має величезне значення для забезпечення безпеки нашої країни, ‒ підкреслює вчителька.

У сім’ї Іванюків є троє онуків: двоє хлопчиків і одна дівчинка. Як зазначає пані Інна, діти виростали в оточенні військових, які часто відвідували їхній дім.

З раннього віку вони мають чітке уявлення про те, що таке війна. Коли ми з невістками створювали сітки, вони завжди були поруч, допомагаючи нам, а також брали активну участь у ярмарках. Коли ми їдемо в автомобілі і лунає сигнал на хвилину мовчання, або коли перевозять загиблого солдата, вони самостійно кажуть: "Бабусю, зупинись". І виходять з машини без жодних вказівок з мого боку. Олександр та Богдан навчають своїх синів бути сильними, незалежними, дотримуватися обіцянок і не скаржитися. Іноді, коли я намагаюся їм допомогти, вони попереджають: "Бабусю, не варто втручатися, вони впораються самі. Вони повинні навчитися справлятися з труднощами. Ти не завжди будеш поруч". Мені дуже подобається їхня позиція, ‒ ділиться думками пані Інна.

Брати Іванюки сподіваються, що їхнім синам не знадобиться піднімати зброю.

- Ми робимо все для того, щоб наші діти вже не воювали, щоб був мир і спокій у вільній Україні, ‒ кажуть вони.