Зараз у Силах оборони України служить близько мільйона людей, а ще майже два мільйони мають статус ветерана. Для кожного з них війна розпочалася по-різному, але усі вони по-своєму виборюють перемогу України і мріють про день, коли зможуть повернутися до мирного життя.
РБК-Україна до Дня захисника та захисниці зібрало історії людей, які боронять Батьківщину.
"Я був готовий на все, навіть на смерть, але не уявляв, що треба буде знову вчитися ходити": інструктор "Туман", ГУР "Артан".
"У якийсь момент мені стало тяжко дивитися на себе в дзеркало. Мій друг долучився до війська ще на початку повномасштабки, а я здоровий хлопець, який все життя займався спортом, лишався цивільним. Мені було соромно. Десь в кінці 2023-го я дійшов до точки кипіння - подав документи у рекрутинговий центр", - розповідає 31-річний "Туман", інструктор спецпідрозділу ГУР МО "Артан", екс-штурмовик.
Далі представимо слова бійця в оригінальному викладі.
Я дуже переживав, як моя дружина сприйме моє рішення. Хоча вона не була в захваті, проте все ж підтримала мене. Після цього я придбав карабін і почав проходити вогневі та медичні курси, готуючись до нових викликів. Коли постало питання, куди йти, я розглядав варіанти ССО і ГУР, усвідомлюючи, що потрапити туди буде непросто. На полігоні я дізнався про спецпідрозділ "Артан" і вирішив, що хочу стати частиною їхніх штурмовиків.
Після того, як я надіслав свою заявку, її розгляд затягнувся. Протягом цього часу роботодавець залишав за мною резервне місце і був готовий повернутися до мого кандидатури, якщо виникнуть труднощі з іншими кандидатами.
Я досі чітко пам'ятаю той момент, коли мені подзвонили і сказали: "Готуйся". В ту мить у мене виникли сумніви: я залишаю комфортну роботу, молоду дружину та ставлю обов'язки на перше місце. Це було досить складно.
Також зверніть увагу: Двічі намагався пробитися до оточеного "Азовсталі": у столиці відбулася презентація книги про Героя України.
Зображення: інструктор спеціального підрозділу ГУР Міністерства оборони "Артан", колишній штурмовик на прізвисько "Туман" (надано "Артан").
На пункті збору у нас забрали мобільні телефони, зав'язали очі та перевезли в невідомому напрямку. Після співбесід розпочалися тренування. Фізичні навантаження були настільки інтенсивними, що кілька хлопців втратили свідомість, а у мене почалась нудота. Ледь не щодня когось відсіювали. За місяць я втратив приблизно 5 кг.
У "Артані" нам надали абсолютно нове озброєння, сучасні двоглазні коліматори, тактичну нічну оптику PVS, радіостанції та високоякісний одяг. Після двох місяців навчання я підписав контракт, і нас перенаправили під Запоріжжя.
Під час першого завдання було і страшно, і смішно водночас. Нас направили позицію на М113 - це бронетранспортер на гусеницях. Ми були початківцями, мало що розуміли. В дорозі один боєць періодично висовувався з башні, щоб дивитись на дорогу.
Він раптово почав ухилятися і щось викрикувати водію. Ми постійно були впевнені, що за нами слідкує FPV. Але коли ми нарешті дісталися до місця призначення, з’ясувалося, що він просто вказував напрямок, кричачи "праворуч, ліворуч" - фактично коригуючи рух, і небезпеки в той момент не існувало.
А мій останній наступ виявився найскладнішим. Весною 2025 року нам потрібно було звільнити певну ділянку на Запоріжжі. Ми діяли невеликими групами. У нашій команді було шестеро, проти нас стояла значно більша сила ворога. Під час атаки один з наших бійців загинув, а інші отримали тяжкі поранення.
Я зазнав серйозного поранення правої ноги. Цілу добу я залишався в окопі поруч із загиблим товаришем, не мав можливості навіть ворухнутися.
Ніколи не уявляв, що можна так глибоко закопатися руками - я став справжнім ховрашком. Бо чим глибше ти занурюєшся в землю, тим надійніше твоє укриття.
Внаслідок значної крововтрати я, можливо, втратив свідомість або ж просто занурився у сон. Мені знову постали перед очима ті ж окопи, де хлопці забирали нас, а потім заспокоювали: "Все в порядку, просто ми провели ампутацію ноги". Я прийшов до тями, але все ще залишався в окопі...
Нас атакували вранці. Я усвідомлював, що допомога з технікою зможе дістатися до нас лише під вечір. Власне, командування підрозділу доклало чимало зусиль, щоб врятувати нас.
Перша евакуація не відбулася, автомобіль не доїхав. Наступна спроба була здійснена вже зранку. Мої товариші не могли фізично допомогти мені, оскільки у них були травмовані руки. Я використовував свою зброю як опору, щоб пересуватися.
Довелося скинути броню, щоб вилізти з окопу і загрузитися. Якийсь час ми їхали з відкритими дверима - бачили, як нас переслідують дрони. Наш водій зробив неможливе. Поки ми доїхали, машина була майже розбита.
У Запоріжжі мені ампутували ногу і на гелікоптері відправили до Львова на реабілітацію в центрі SuperHumans. Там було переливання крові, боротьба з зараженням, реампутація - кістку потрібно було різати під певним кутом для протезування.
Зображення: Після отриманого поранення "Туман" знову приступив до виконання службових обов'язків (джерело - "Артан")
Також один фрагмент застряг у кістці щелепи, внаслідок чого барабанні перетинки були пошкоджені. Одна з них зажила сама, а іншу довелося зашивати та встановлювати невеличкий титановий імплант для відновлення слуху.
Тоді у мене війна вже почалася з самим собою. Хоч, звісно, неправильно порівнювати війну на фронті і в лікарні... Я був готовий померти, але не був готовий, що мені доведеться заново вчитись ходити.
Я дуже хвилювався, як моя дружина сприйме факт ампутації. Коли вона вперше побачила мене, не зміг стримати сліз – завжди відчував себе сильним, а тепер навіть не міг підвестися, щоб піти до туалету. Але вона просто обняла мене. Протягом усієї реабілітації щодня була поруч.
Процес лікування тривав близько року. Мені встановили один з найсучасніших протезів у світі - Ottobock Genium X4. Протягом усього цього часу я отримував підтримку від патронатної служби, а також залишався на зв'язку з керівництвом.
Після проходження реабілітації мій командир запропонував мені роль інструктора з вогневої підготовки. Саме цим я зараз і займаюся. Ми активно відпрацьовуємо тактичні сценарії на полігоні, щоб хлопці змогли продемонструвати найвищі результати.
Моя дружина щиро прагнула, щоб я залишився у мирному житті, проте я відчував, що маю незавершені справи. Мені здавалося, що я ще не досягнув достатньо.
У нашій державі нині існує чимало осіб з ампутаціями. Ми не помічаємо їх, оскільки, напевно, вони уникають виходу з дому. Суспільству потрібно докласти значних зусиль, щоб змінити цю ситуацію.
Якось я вийшов з під'їзду, а там маленька дівчинка у пісочниці показує на мене пальцем і каже: "Мамо, дивись, у дяді ноги немає". Іноді люди просто відводять погляд від мого протезу. На початках це було неприємно. Потім я звик.
Коли я ще користувався милицями, завітав до одного торгового центру, де помітив, що автомобілі стоять на місцях, відведених для людей з інвалідністю. Це виявилося дуже образливим. Так чинити абсолютно неприпустимо.
Війна змінила мене, перетворивши на нетерплячу людину з посиленою чутливістю до справедливості. Тепер я не можу терпіти зайвої фамільярності, важко витримую великі скупчення людей і намагаюся уникати спілкування з оточенням.
Я не сприймаю перемогу як завершення війни. У боксі ти виходиш на ринг і перемагаєш суперника, але тут, з великою кількістю загиблих і зруйнованими містами... яким чином можна говорити про перемогу? Мені важко вважати це перемогою.
Вважаю, що нагороди, присвячені Дню захисника і захисниці, є важливими, оскільки вони вшановують героїзм військових. Проте, вручення відзнак одночасно діючим військовим і, наприклад, популярному блогеру чи навіть собакі на ім'я Патрон, виглядає невірно.
Я також переживав той момент, коли постає питання: вступити в бій чи залишитися вдома. Кожен повинен сам вирішити, чи зможе дивитися на себе в дзеркало після свого рішення.
Цивільні особи повинні усвідомлювати, що в армії існує безліч різноманітних спеціальностей. Не обов'язково служити в піхоті; можна займатися складанням дронів або виконувати інші корисні завдання для нашої країни. Як зазначав Сосюра: любити Україну необхідно як у щасливі хвилини, так і в часи випробувань.
Про майбутнє не хочу робити ніяких прогнозів, адже невідомо, коли завершиться війна. Раніше я з великим задоволенням відвідував Карпати, особливо Горгани. Хочу це пережити знову.
"Без страху немає справжніх героїв – під час бойового завдання кожен відчуває страх": Юрій "Лютий" з 93-ї бригади "Холодний Яр".
"Я уклав контракт на три роки у квітні 2023 року. Після звільнення цивільним я залишався вдома лише два місяці, після чого повернувся на службу як мобілізований. За цей час пройшов через Харківський, Донецький та Лиманський напрямки, але найскладнішим для мене виявився Серебрянський ліс," - ділиться своїм досвідом 30-річний Юрій "Лютий", головний сержант 1-ї Стрілецької роти Стрілецького батальйону 93-ї Окремої механізованої бригади "Холодний Яр".
Далі представимо слова бійця в оригінальному викладі.
На самому початку повномасштабного вторгнення ми з дружиною обговорили ситуацію і дійшли висновку, що підписання контракту буде розумнішим варіантом, ніж ризикувати мобілізацією і потраплянням у невідомість. В результаті я приєднався до Першої окремої бригади спеціального призначення імені Івана Богуна, де почав виконувати обов’язки помічника кулеметника.
Мій позивний з'явився ще під час служби на БВЗП. Тоді я став заступником командира взводу. Як колишній вихованець дитячого будинку, я завжди намагався не дозволяти собі бути ображеним, тому діяв першим. Мав певні побоювання, що можуть мене принизити, тому часто вживав грубі слова. З тих пір мене почали називати "Лютим".
Я не розповів прийомним батькам про своє рішення йти на службу. Вони вклали всю свою любов і терпіння в наше виховання, ставлячи нас, зі сестрою, на рівень рідних дітей. Звичайно, вони б занепокоїлися і почали б відмовляти мене. Але на той момент я вже прийняв своє рішення, і відступати назад не було сенсу.
Фото: головний сержант "Лютий" (надала 93-я бригада)
Перший бій я пережив в Охрімівці, що на Харківщині. Ми прибули туди після БВЗП, і вже наступного дня нас відправили на вогневу позицію. По радіозв'язку командування передало: "на вас йде накат, потрібно тримати оборону".
Тоді відчували страх, хвилювання, паніку і нервозність, оскільки все відбувалося вперше. Проте наш колектив працював злагоджено - підказуючи один одному, що робити і куди націлюватися. У підсумку, для нас все складалося добре: ми не мали двохсотих, а трьохсотих було лише декілька. Натомість для противника ця операція завершилася зовсім не на користь...
Не існує безстрашних людей. Кожен військовий, який вирушає на виконання бойового завдання, відчуває страх. Я особисто хвилююся за те, що мої двоє малюків можуть залишитися без батька. Проте важливо долати цю паніку; тоді з’являється ясність думок, і ти просто виконуєш свої обов'язки.
Серебрянський ліс став найскладнішим моментом для мене за всю службу. Я там провів 4,5 місяці. Противник регулярно наступав, нас дуже сильно розбили, мали багато втрат.
Одного разу, коли нас почали обстрілювати з 120-мм міномета, я отримав серйозну контузію: в мене тріснули барабанні перетинки, і з вух пішла кров. Проте після проходження реабілітації я знову повернувся на позицію.
Коли розформували батальйон, у якому служив, наприкінці 2023-го я потрапив у склад 93-ї. На першу позицію за Кліщіївку я зайшов у новорічну ніч. Нас було двоє: я і провідник. Тоді зима була тепла, болото - в коліну, у тій грязюці я загубив чоботи. Нам дали команду на відкат, через півтори години мені привезли взуття, і я пішов далі. Вже в четвертій ранку був на бойовій позиції.
"Труба" стала справжнім випробуванням для військових 93-ї бригади. Саме так ми називали нашу позицію, яка перешкоджала ворогу просуватися до Кліщіївського лісу. Це був вузький тунель довжиною 25 метрів, що проходив під залізничною колією.
Супротивник завдавав ударів з важкої артилерії. Танки і міномети діяли безперервно. Згодом почалися скидання з дронів та удари FPV, нас витісняли газом. Бої були запеклими, а евакуації – складними. Ми втратили багато людей, і багато з них було поранено.
Я перебував на позиції 20 днів, після чого виходив на такий же термін. У цей час я зазнав ще однієї серйозної контузії. У "трубі" всередині були бетонні стіни, які створювали гучне ехо. Під час інтенсивного обстрілу я опинився близько до виходу, і раптовий вибух мені сильно приглушив слух. Тоді я отримав акубаротравму, і мене евакуювали.
5 днів прокапався, 5 днів побув додому, а тоді ще півтора тижня у підрозділі. Потім знову відправили на бойові, бо не вистачало особового складу.
Ми успішно справилися з нашим завданням на той момент. Однак, коли ворог активізувався і стягнув значну кількість своїх сил, наше командування ухвалило рішення про відступ – нас вивели з позицій. На наступний день противник увійшов і знищив трубу.
Росіян у полон я не захоплював, проте одного разу надав допомогу товаришу, відволікаючи вогонь противника. Це сталося, коли ворог намагався пробитися до нашої окопної позиції.
Мабуть, він був на місці під впливом, адже сам підійшов до нас, а коли ми накладали йому турнікет на ногу, не виявляв ознак болю, лише просив "таблеточку з кишені". Ми не встигли дізнатися, що спонукало його до війни – за 20 хвилин його передали далі.
Ознайомтеся також із матеріалом: "Вісім осіб здатні знищити три ворожі підрозділи". Командир FPV-команди розповідає про потужність дронів на передовій.
Війна змінюється. Зараз вона більш технологічна - це вже війна дронів і наземних роботизованих комплексів. Коли я починав службу, у нас переважно були контактні бої: противник наступав, ми відбивалися. Ми наступали - вони відбивалися.
Якщо раніше піхотинець заходив на позицію на 5-7 днів інтенсивних боїв, то зараз він виявляє противника і направляє туди все, що може знищити ворога.
Спочатку існували лише розвідувальні дрони, які спостерігали за рухами противника з відстані 150 метрів. Згодом ці безпілотники почали використовуватися для скидання бомб, гранат, газів та інших засобів. Незабаром з'явилися FPV-дрони, відомі як "Вампіри". Наразі на сцену вийшли НРК, які стали незамінними для наших військових підрозділів. Сьогодні багато операцій значною мірою залежать від технологічних нововведень.
Наразі я займаюся підготовкою військових: ділюсь усім, чого навчився сам. Кожного дня, від ранку до вечора, ми проводимо тренування на полігоні. Крім того, я надаю бійцям моральну та психологічну підтримку.
Зображення: "Лютий" під час виконання бойового завдання (надано 93-ю бригадою)
Переносити втрати товаришів для мене надзвичайно важко. Коли ти проводиш 4-5 місяців поруч з людиною, ділиш з нею їжу, навіть з однієї ложки, і намагаєшся розтягнути кашу на кілька днів, щоб хоч якось підтримати сили, а потім втрачаєш цю людину – це завдає глибокого болю. Це подібно до втрати батька, матері чи найближчих людей.
Ми не забуваємо про своїх полеглих, щорічно відвідуємо могили, бачимось з їхніми родинами, допомагаємо матеріально.
Нагороди мають велике значення. Для бійця отримання таких визнань приносить задоволення, адже це свідчить про його внесок у досягнення перемоги. Це слугує потужним стимулом. У моменти визнання зникають сумніви та бажання відмовитися від боротьби. Чим частіше персонал отримує нагороди, тим сильнішим стає їхній дух і мотивація.
До військової служби я багато де працював: був і різноробочим, і будівельником, але тільки зараз знайшов свою стихію. Сподіваюсь, що просуватимусь по військовій кар'єрі далі.
Я б хотів, щоб цивільні проявляли більшу повагу до військовослужбовців, які вже не один рік захищають нашу країну. Важливо вшановувати пам'ять загиблих під час хвилини мовчання.
Усі патріоти, які прагнули боротися, вже вирушили на фронт у 2022-2023 роках. Ухилянтам хочу наголосити: ми всі зустрінемося тут, на лінії боротьби, і, можливо, саме тоді перемога стане ближчою. Молодь закликаю активно освоювати нові технології, розвиватися у сферах електроніки та кібербезпеки, аби внести свій вклад у добробут країни.
Після завершення війни я прагну продовжити свій шлях у військовій галузі. Крім того, моя найбільша мрія — це збереження здоров'я моїх синів. Уявляю перемогу як момент, коли всі, хто нині служать у бойових підрозділах, безпечно повернуться додому і разом відвідають кладовища, щоб вшанувати пам'ять тих, хто пожертвував своїм життям за Україну.
Підтримати 93-ю бригаду в закупівлі дронів та запчастин можна, перейшовши за цим посиланням.
"Колишня військова знімає уніформу і стає невидимою": Катерина Приймак, парамедикиня та лідерка Руху VETERANKA.
"Мій шлях почався на Майдані, де я зустріла хлопців, які, з початком АТО, вирушили на фронт у складі Українського добровольчого корпусу. Я була свідком їхніх подвигів, коли вони звільняли населені пункти та отримували поранення. Восени 2014 року я приєдналася до команди "Госпітальєри", провела 11 місяців у евакуаційній бригаді на Донеччині, зокрема в Пісках та на шахті "Бутівка". У 2022 році я знову вирушила на ротацію під Херсон", - ділиться своїм досвідом 33-річна Катерина Приймак, ветеранка і парамедикиня, співзасновниця ГО "Жіночий ветеранський рух" та директорка БФ VETERANKA.
Нижче представлено слова Катерини.
Я бачила, як у 2014-му люди покидали свої домівки на Донеччині, тікаючи від війни. Мій друг тоді отримав поранення при обороні аеропорту і я вирішила його провідати в Дніпрі, але перед цим ще заїхала в Донецьк - хотіла подивитися що там відбувається не з новин, а на власні очі. Звідти я вибралась 4 чи то 5 серпня - ледь не на останньому українському потязі...
Я усвідомила, що не можу залишатися в стороні від війни, після кількох візитів до бази Добровольчого українського корпусу. Мене надихала ідея стати частиною творення української історії та боротьби за нашу незалежність. У 2022 році відчуття, що ми є спадкоємцями визвольних змагань, охопило значно більше людей.
Я евакуювала з поля бою безліч поранених. Досі пам'ятаю, як пізніше мені дзвонили батьки тих хлопців, яких вдалося врятувати. Один раз ми встигли забрати бійця з позиції в критичний момент, і зробили все можливе, щоб зберегти його ногу — вона буквально трималася на "ниточці". Він ще три роки боровся за своє здоров'я, але зрештою лікарі були змушені ампутувати кінцівку.
Тому евакуація - це не тільки вивезти з нуля і зберегти життя. Треба ще зробити так, щоб якість цього життя далі була на належному рівні.
У 2014 році все розпочалося з радянських есмархів. "Госпітальєри" тоді фактично виконували роль амбасадорів військової медицини.
Великий внесок у розвиток цього напрямку зробила організація Уляни Супрун Patriot Defence, яка запрошувала іноземних інструкторів з ТССС (тактична допомога пораненим у бойових умовах) та навчала навичкам надання медичної допомоги.
У 2015 році я усвідомила, що більше ніколи не хотіла б повернутися до війни. Я знала, що не зможу там працювати, але моя вдячність усім, хто служив на нулі, за їх неймовірний героїзм, була безмежною. Я вирішила підтримувати наших військових у всьому, ставши найнадійнішою опорою. Однак у 2022 році я вирушила на ще одну ротацію до Херсонщини, щоб підкріпити свого побратима, який служив у 46-й бригаді.
Тоді я займалася евакуацією через переправу, де відбувалися запеклі бої. Пораненим іноді доводилося чекати на допомогу по 6-7 годин. Поки ми забирали одну групу, поряд падали снаряди на іншу, і ми могли вивозити лише 8-9 поранених за раз. Наразі можливість евакуювати кого-небудь за допомогою наземного роботизованого комплексу (НРК) виглядає як справжня розкіш.
Медичне забезпечення під час повномасштабної війни стало кращим, але важливо не тільки кількість ресурсів, а й їх якість. Іноді ми забирали у солдатів китайські турнікети і замінювали їх на більш надійні. Ще одним критично важливим аспектом є те, щоб усі військові мали необхідні навички надання першої медичної допомоги та могли самостійно допомогти собі до прибуття евакуаційної служби.
На моїй практиці бувало, що бійці просто неправильно діяли: на царапинку турнікет накладали. Через такі помилки військові можуть втрачати кінцівки.
Зображення: Катерина під час Антитерористичної операції та ротації в Херсонській області (фото надане Рухом VETERANKA)
Глобально ті проблеми, які були у ветеранів у 2014-2015-х, лишаються й зараз. Є певні зсуви у соціальній політиці, але найчастіше людина після повернення з фронту залишається сам на сам.
Я вже багато років займаюся психотерапією, і час від часу у мене спливає бойова травма, яку я отримала ще в 2014 році. Мене охоплює страх, коли я думаю про те, що відчувають ті, хто вже 300 днів тримає свої позиції. Яка підтримка їм буде потрібна? Які плечі готові підставити їм у цей важкий час?
Коли я повернулася, мені було 22 роки. Я не мала родини, жодних серйозних зобов'язань чи проблем зі здоров'ям. Мала можливість жити з батьками та шукати роботу, яка б мені подобалася, а не лише приносила гроші. Тоді процес повернення відбувся значно легше, ніж у 2022 році. Я сама собі допомагала, а мама була моєю підтримкою.
Пізніше я стала частиною ініціативи зі створення Жіночого ветеранського руху, який тепер відомий як Рух VETERANKA. У період з 2015 по 2018 рік я брала участь в адвокаційній кампанії "Невидимий батальйон", яка активно піднімала питання необхідності змін у законодавстві. До того часу жінкам було заборонено займати бойові посади, а в офіційних документах їх кваліфікації обмежувалися ролями швачок і прачок, хоча насправді вони виконували обов'язки артилеристок, розвідниць та інші бойові функції.
Фактично статус ветерана я отримала лише у 2020 році, коли мені було надано звання учасника бойових дій. Раніше законодавство не визнавало добровольців.
Пам'ятаю той момент, коли я вперше отримала своє посвідчення. Сіла в маршрутку, а водій раптом запитує: "Дівчино, а ти взагалі знаєш, як стріляти?" Після цього я подумала, що, можливо, краще обрати тролейбус — там не потрібно боротися за право проїзду з посвідченням.
Коли ти жертвуєш своєю молодістю, здоров'ям і роками життя, а потім стикаєшся з хамством у громадському транспорті, це викликає глибоке розчарування в суспільстві. Багато людей не можуть зрозуміти, що жінка може мати бойовий досвід, адже, знявши форму, ветеранка стає невидимою.
Отже, наша спільнота ветеранок, що налічує вже 3000 активних військовослужбовиць та колишніх військових, активно працює над підвищенням видимості жінок у військовій сфері. Проте, досі існують патріархальні стереотипи. Іноді можна почути від військових: "Так, моя товаришка — молодець, але інші жінки... ну, це вже інша справа..."
Ми стільки років працюємо, а вирішення жіночих питань немає. Ще з 2018-го говорили про потребу у жіночій формі. Як гляну на фото з АТО, ми там одягнені як з "батіного плеча" - парка, кітель - хто що мав. З початку повномасштабного вторгнення, коли жінок у війську стало більше, ця проблема стала видимішою.
Навесні 2022 року наша організація створила модель жіночої військової форми, виготовила її в нашому власному цеху та безкоштовно передала жінкам-захисницям. Але лише тепер з'явилися повідомлення про те, що держава планує розробити зимовий варіант форми.
Изображение: Движение VETERANKA (предоставлено Движением VETERANKA)
Ми стоїмо на стороні наших посестер, адже разом можемо голосніше піднімати важливі гендерно-чутливі теми та інші питання. Чимало людей, які повертаються з фронту, стикаються з ампутаціями і, на жаль, не можуть скористатися громадським транспортом через необхідність пересуватися на інвалідному візку. І це лише частина проблем, з якими їм доводиться стикатися.
Ми власне намагаємося нівелювати ці бар'єри, впливати на політику, будувати осередки для жінок. Відстоювати трудові права, такі як доступ до кар'єрних ліфтів. Цьогоріч завдяки нашій ініціативі ухвалили Закон, що запроваджує нетерпимість до дискримінації і домагань у ЗСУ.
Мене обурює, коли чую, що потрібно вивчати, як обслуговувати ветеранів. Це схоже на інструкцію для кінолога про те, як взаємодіяти з тваринами. В нашому суспільстві має панувати елементарна повага до кожної особи.
Ми надаємо підтримку нашим бойовим дівчатам через дрони, автомобілі, НРК та інші ресурси. Протягом чотирьох років ми допомогли 107 бригадам і підрозділам Збройних Сил України та Національної гвардії на загальну суму понад 140 мільйонів гривень.
Напередодні Дня захисника та захисниці ми презентуємо Base by mono, щоб українці могли стабільно підтримувати діяльність нашого благодійного фонду. Часто невеликі, але регулярні внески є більш ефективними, адже дозволяють нам покривати щоденні потреби військовослужбовиць.
Жінки можуть бути заохочені до служби в армії, проте не зможуть заповнити прогалини в мобілізації. На їхніх плечах лежить велика частина неоплачуваної домашньої роботи, що може загрожувати стабільності сімейних інститутів. Варто також усвідомлювати, що тема мобілізації жінок часто використовується в суспільстві для маніпуляцій.
Водночас довгострокова безпека України - в наших руках. Нам усім потрібна належна підготовка, яка впроваджуватиметься у нормальному форматі ще зі школи. Тому жінки теж мають бути готові, бо це питання виживання і самої жінки, і нації загалом.
#
