Як ветеран із протезами встановив новий рекорд у складі національної команди України.

Михайло Дроботенко з Кропивницького, попри втрату обох ніг на фронті та 27 перенесених операцій, не зупинився на досягнутому і продовжив свою кар'єру в спорті.

Існував період, коли лікарі оцінювали його шанси на виживання як 50 на 50. Проте, Михайло Дроботенко пройшов через складний шлях лікування, реабілітації та протезування, зрештою повернувшись до звичайного життя. Але це не все: завдяки своєму сильному духу він активно бере участь у спортивних змаганнях, встановлює нові світові рекорди та працює над покращенням громадського простору для всіх. Свою надихаючу історію Михайло поділив з кореспондентом Укрінформу.

МАЙЖЕ ТИЖДЕНЬ У ВОРОЖОМУ ТИЛУ

Дроботенко пішов служити в 2015 році. Потрапив у 28 окрему механізовану бригаду, брав участь у бойових діях на сході України на посаді артилериста. Але його спортивна підготовка, бажання вчитися новому й виконувати складніші завдання наштовхнули його на думку про службу в лавах Сил спеціальних операцій.

- Я вирішив піти в Третій окремий полк спецпризначення імені Святослава Хороброго, адже це - еліта війська. Трохи сумнівався, чи зможу туди потрапити. Зміг, ще й з першого відбору. Із п'ятнадцяти бажаючих тоді пройшли лиш троє, - розповідає.

Оскільки він уже мав сержантське звання й досвід, службу в полку почав із посади старшого розвідника. Через рік став командиром відділення, а згодом - заступником командира групи. У 2021 році Михайло звільнився зі служби в ССО та планував стати до лав підрозділу СБУ "Альфа". Але для цього необхідно було рік чекати, тим часом його запросили на посаду командира взводу в 57 окремій мотопіхотній бригаді.

Він відповів, що якщо вони готові співпрацювати лише на рік, то він прийме цю пропозицію. Після цього ми вирушили до Луганської області. Спочатку, на відміну від служби у спецпідрозділі, тут усе здавалося більш рутинним, і мені бракувало адреналіну. Перші ознаки активності почали з'являтися через вісім місяців, хоча я відчував напруженість ще з моменту прибуття на Луганщину. Виникло враження, що російські війська готують щось серйозне. Їхня артилерія почала обстрілювати нас приблизно за тиждень до 24 лютого, а розвідка ворога активізувалася. За два дні до початку великої війни ми помітили численні колони техніки, що наближалися.

Михайлу та його бійцям доводилося відпрацьовувати по переправах ворога через Сіверський Донець, по їхній техніці, яка сунула дорогами, тримати оборону, що швидко перетворилася на кругову. Бійці отримали команду відступати.

- Тоді я зрозумів, що до нас уже ніхто не зможе доїхати, і щось потрібно робити. У мене закінчилися міни. Була бойова піхотна машина. У бліндажах заготовили пальне, щоб під час відступу все спалити. На той час було вже троє поранених. Командирам відділення сказав, щоб вони вантажили в БМП "трьохсотих" і всіх, хто не зможе довго йти, та проривалися. Навіднику кажу: "Стріляєш, уваги ні на що не звертаєш - і пролітаєте". І вони пролетіли! - пригадує події тих днів чоловік.

Після цього з Михайлом залишилося дев'ятеро воїнів. Вони намагалися вибратися з оточення ще понад чотири доби — без боєприпасів і з небезпекою на кожному кроці. Важливим фактором їхнього порятунку стало те, що перед початком повномасштабного вторгнення Дроботенко добре знав місцевість і міг визначити, де знайти укриття. Крім того, він заздалегідь підготував декілька сховищ з продуктовими наборами, що суттєво підвищило їх шанси на виживання.

Щоб рухатися далі, залишав побратимів на годину чи дві, розвідуючи шлях, і тоді вів їх далі. Зі зброї мав лише пістолет, 16 патронів і дві гранати. Але навіть із таким арсеналом не зупинявся.

Пересувалися лише в світлі дня, коли сутінки починали опускатися, шукаючи місце для ночівлі. Вночі мороз був дуже сильним, а спальники відсутніми. Вони вкривали землю сосновими гілками і притискалися один до одного, щоб уникнути холоду. Так, як згадує Михайло, вони здолали більше ста кілометрів. І нарешті дійшли до мети.

Відпочинок тривав недовго: вже на наступний день він розпочав переформатування своїх позицій. Потім приєднався до планування, досліджував околиці та виконував інші завдання. Згодом надійшла команда провести людей на заміновані позиції. Вдалось обійти їх з флангу. Михайло вирішив зайнятись розмінуванням певної ділянки, і спочатку все йшло гладко - він зняв усі розтяжки.

Я не помітив, як була захована та прихована під снігом міна, хоча у мене було відчуття, що щось тут не так. І, як кажуть, "я навчився літати". Я не втратив свідомість і почав накладати джгути. Хоча я ще не усвідомлював, що фактично в мене немає ніг. Я просто зрозумів, що страждаю від кровотечі, - розповідає чоловік.

Перший джгут Михайло наклав самостійно, але для другого йому не вистачило сил. На допомогу йому прийшов товариш-медик. Дроботенка евакуювали спочатку до Сіверськодонецька, а згодом — до Лисичанська. Після цього він потрапив до лікарень у Дніпрі та Вінниці. Місяць він провів у реанімації і за цей час переніс 27 хірургічних втручань. Згадує, що під час перебування у Вінниці відчував неймовірний біль.

- І тоді, як мені сказав лікар, шанси були рівно 50 на 50. Вони не знали, з чого почати, як усе організувати. Нирки перестали працювати, з ногами потрібно було вживати заходів. Мене оперували кожні три дні. Можливо, якщо б не так сильно скакали тиск і температура, то робили б це щодня, - ділиться своїми переживаннями Михайло.

Медики тоді відзначили: чудово, що він займався фізичними вправами. У чоловіка залишалася певна кількість м'язової маси, що дало організму можливість черпати сили для подолання сильного стресу. Адже Михайло практично не міг їсти. Він сильно схуд, що стало для нього ще одним ударом: думав, що вісім років тренувань у кікбоксингу та силових вправах виявилися марними.

ДОПОМАГАЛА ПОВЕРТАТИСЯ ДО ЖИТТЯ КОХАНА

Я зустрів Наталію вже після того, як отримав поранення, приблизно через п'ять місяців лікування. Вона завітала до мене в лікарню в Чернівцях. Лише одна зустріч, і між нами все миттєво змінилося. Після повернення до Києва ми вирішили орендувати квартиру разом. Я часто брав відпустки зі шпиталю: лікування тривало півтора року, і це стало досить набридлим, - згадує чоловік.

Михайло поступово адаптувався до повсякденності в інвалідному візку. Відзначає, що найбільше труднощів викликало не фізичне навантаження, а усвідомлення нової реальності та продовження життя. Він вирішив самостійно займатися побутовими справами.

Як я вже згадував, я не хотів бути "каменем" і не прагнув, щоб інші виконували всі мої справи. Навіть у стосунках з дівчиною іноді виникали непорозуміння. Пам’ятаю, як ми разом відвідували магазин, і у нас виникали суперечки про те, хто нестиме покупки. Я завжди пропонував: "Прикріпи їх до візка, я їх потягну". А ще жартував з коханою: "Зараз ти возиш мене на візку, а згодом я тебе кататиму на автомобілі". І, зрештою, так і сталося. Зараз я не дозволяю їй носити важкі пакети — лише найлегші, — усміхається мій співрозмовник.

Зауважує, що тепер вже й "залізо може нормально в залі тягати".

Звичайно, трапляються ситуації, коли це не зовсім комфортно, але в цілому мені вдається впоратися, - зазначає він.

Наша розмова торкається того, що люди, які хочуть допомогти у громадських місцях військовим із видимими наслідками поранень, часом ніяковіють, або навпаки - занадто наполягають.

- Просто у людини потрібно запитати, не нав'язуватися, - каже Михайло. - Я сам можу все робити, але часом погоджуюся на допомогу. Теж переймаюся по-своєму: якщо відмовлю, іншому ветерану можуть не запропонувати, а йому це може бути необхідно. Але навіть якщо людина не погодиться, все ж така пропозиція - приємна.

ВІД ТРЕНУВАНЬ У ЗАЛІ - ДО ГЛОБАЛЬНОГО РЕКОРДУ

Звичка регулярно займатися спортом і підтримувати свою фізичну форму спонукала його продовжувати тренування навіть під час проходження лікування.

- Друзі почали привозити мені гантелі, спортивні резинки. А лікарі забирали, бо ще не можна було. Бувало, потягаю ті гантелі - шви розійдуться. Лікар питає: "А що ти робив?". Відповідаю: "Та нічого". Він каже: "Ага, поняв", - зі сміхом згадує Михайло.

Він почав брати участь у змаганнях з адаптивного спорту всього через кілька місяців після старту свого лікування.

Тоді в мене ще був апарат Ілізарова на нозі. Проте я вже подав заявку і вирушив виступати на "Київ незламний". Вибрав лише одну дисципліну - жим штанги лежачи, який дуже любив. І знаєте, як усе склалося..., - розповідає ветеран.

Я мав нагоду зустрітися з Федерацією стронгмену України, зокрема з її президентом Сергієм Конюшком, почесним президентом Василем Вірастюком та керівником донецького осередку Олександром Лашиним. Зараз, за його словами, їхні стосунки вийшли за межі спортивної дружби – вони спілкуються майже як близькі приятелі.

- Я планував поїздку в Естонію для отримання протезів. І раптом Сергій Конюшок звернувся до мене з пропозицією взяти участь у встановленні світового рекорду. Я, звісно ж, погодився, але лише згодом усвідомив, що це накладається на терміни мого протезування. Мав залишитися там на місяць-півтора, але в підсумку провів три тижні, бо ж рекорд - сміється Михайло.

У жовтні 2023 року українська команда ветеранів встановила новий світовий рекорд у стронгмені під час Міжнародного спортивного фестивалю Арнольда Шварценеггера Arnold Classic Europe, який проходив у Мадриді. Вони за 30 секунд успішно протягнули чотири вантажівки загальною вагою 35 тонн на відстань 20 метрів за допомогою канату.

- Але ще водії за кермом сиділи. І то були такі здорові дядьки, що там не 35, там мінімум 36 тонн було! - жартує Михайло.

Він приєднався до команди всього за два місяці до початку спортивного фестивалю. Зізнається, що відчував певне хвилювання, адже, хоча вже користувався протезами, ще не вмів впевнено пересуватися на них.

Чоловік з великим захопленням згадує: емоційна атмосфера на змаганнях залишила глибокий слід у його пам'яті. Навіть через тиждень після події він не міг повірити, що досягнув цього. Ця вершина не була випадковою: Михайло не лише активно займається спортом, а й надихає інших на заняття фізичною активністю.

НОВА МЕТА - РУЙНУВАТИ БАР'ЄРИ

Дроботенко активно використовує соціальні мережі, заповнюючи їх надихаючими постами про спорт і реабілітацію. Його історії мотивують як цивільних, так і військових, допомагаючи воїнам у процесі відновлення та ветеранам.

Ділиться, що наразі надає перевагу пара-джиу-джитсу та адаптивному стронгмену. Наприкінці травня у Кропивницькому відбулися Всеукраїнські змагання для ветеранів та військових "Сильні України", де змагалися понад дві сотні учасників з 15 областей. Михайло брав участь не лиш як учасник, а й допомагав у організації, підтримував, консультував. Він зазначає, що для ветеранів головна проблема підготовки та участі в змаганнях - кошти. Доводиться або шукати спонсорів, що не для всіх прийнятно, або просити підтримки з бюджету громади. Зауважує, що в останньому не відмовляють, але така допомога не є значною, тож витрати переважно доводиться брати на себе.

"Кожен вид спорту має свою ціну, а особливо ветеранський, - підкреслює експерт."

Михайло не лише пропагує адаптивний спорт, а й розповідає про те, чому міський простір Кропивницького потребує змін. Для цього бере участь у зйомках відео для соцмереж.

- Ми займаємося цим разом із моєю подругою Олесею Козяк. Коли ми спробували, я помітила, що проект починає отримувати певну підтримку. Люди активно долучаються. Маємо намір залучити інших хлопців, які отримали поранення. Адже я маю подвійні ампутації, хтось із нас на інвалідному візку, а інший — незрячий, - ділиться вона.

Підкреслює, що інклюзивність повинна поширюватися не лише на центр міста та кілька адміністративних будівель.

- Безбар'єрність повинна початися там, де людина цього потребує. Тобто з домівки. Прикладом, державний проєкт "Рух без бар'єрів" - класна ідея. Але головне, щоб на планах не закінчилося. Є старі будинки, є віддалені райони, - про все це треба думати. Навіть там, де є ліфти, не всюди заходять візки.

Отже, ще однією локацією, де Михайло надихає людей до змін власним прикладом, стали вулиці Кропивницького. Розрушення перешкод — це ще одна його мета. Як і в спорті, він налаштований рішуче: "Хтось може не звертати уваги на бордюр, але для деяких він може стати непереборною стіною. Проте найбільші бар'єри існують у наших головах. І я тут, щоб їх зламати".