60 документів замість підтримки: як бюрократи "заблокували" доступ дітей до притулку.

Дитячі роки серед тарганів і стін лікарні.

Нещодавно Ольга Усанова, заступниця міського голови Кременчука та депутатка Полтавської обласної ради, яка активно виступає за повернення Центру до його історичного приміщення, відвідала одну з неблагополучних сімей. Соціальні служби планують вилучити трьох малолітніх дітей з цієї родини. Стара сільська хатина, в якій вибиті вікна, а залишки скла затягнуті чорною плівкою, не є єдиною проблемою. Головна біда полягає в тому, що діти позбавлені елементарних благ: у них немає належної їжі, власних ліжок, чистого одягу, тепла, іграшок чи належного догляду. В умовах антисанітарії, що панує в домі, створені ідеальні умови для розмноження тарганів. Ніхто не намагається боротися з цими шкідниками, які переносять небезпечні збудники хвороб, таких як сальмонельоз, дизентерія, алергія та інші інфекції, що повзають по стінах, стелях і дітях.

У коментарях під дописом пані Ольги про цю ситуацію у фейсбуці її підписники влаштували справжню полеміку щодо того, хто в цьому винуватий і що робити.

Протягом років повномасштабної війни на Полтавщині кількість сімей, з яких необхідно забирати дітей для їхнього захисту від недобросовісних батьків, збільшилася більш ніж у чотири рази, -- зазначає пані Ольга. -- Однак, під маскою "реформування", чиновники підступно і цинічно створюють умови, за яких влаштувати дитину під професійний нагляд стає практично неможливо. Відповідно до нових вимог, потрібно зібрати близько шістдесяти (!) документів і довідок: 30 юридичних і 27 медичних. Раніше вимагали лише дев’ять! Таким чином, органи опіки, замість того, щоб терміново надати дитині захист і забезпечити їй необхідну медичну та психологічну підтримку, змушені витрачати тижні на збір цих документів та бюрократичні процедури.

Тож не дивно, що за весь 2025 рік в обласний Центр підтримки дітей та сімей у Кременчуці було влаштовано всього восьмеро дітей! Хоча потреба в цьому в десятки разів більша.

Підтримка сім'ї, яка опинилася в важких життєвих умовах, є тривалим процесом. Слід усвідомити, що найближчим часом не буде достатньо патронатних та прийомних родин. Дитинство не може чекати, поки бюрократи реалізовують свої реформи.

Днями депутатка підняла ці проблеми на засіданні постійних комісій Полтавської обласної ради. Колеги прислухались до її думок та пропозицій. Й прийняли одностайне рішення про скорочення майже на третину переліку необхідних документів для влаштування вилучених дітей до Центру підтримки сімей та дітей. Скасували також абсурдну вимогу щодо оплати за влаштування дітей з боку громад. Окрім того, вирішили підготувати звернення до Кабміну, щоб урегулювати статус цих закладів на законодавчому рівні. Додатково (на п'ятому році повномасштабної війни!) шукатимуть гроші на будівництво укриття...

З часів радянського минулого дитячі притулки та інтернати отримали сумну репутацію. Ті, хто пережив нелегкі обставини та виріс у їхніх холодних стінах, згадують про жорстоке поводження з боку вихователів, недоїдання й відсутність навчання основним навичкам — приготуванню їжі, управлінню фінансами та веденню домашнього господарства. Як наслідок, опинившись за межами цих закладів, випускники часто виявлялися неготовими до реального життя і нерідко ставали на небезпечний шлях.

Тож уряд України взявся ламати стару схему. Проте збудувати нову поки що не виходить.

Поки діти змушені виживати серед куп сміття, тарганів та байдужості дорослих, чиновники вирішили закрити єдиний в області Будинок дитини замість того, щоб забезпечити їм справжній захист. Це не реформа, а відвертий цинізм. Це не оптимізація, а зневага до життів дітей. Ганьба тим, хто прикриває власні інтереси гарними словами, а насправді наражає дітей на ще більшу небезпеку! Бо знайти прийомну сім'ю чи домашній тип родини, які б одразу змогли прийняти дитину, далеко не завжди вдається! – звучить обурення мешканців Полтавщини.

"Днями провідувала в лікарні внучку. Бачила тих діток на прогулянці. За них, безумовно, дбають. Але погулянка -- це пройтись попід вікнами лікарні туди-сюди, і все. Більшість часу вони проводять у палатах і в коридорі.

Пригадую, раніше ми з роботи на свята ходили до діток у Будинок дитини, носили їм подарунки. Там чудові кімнати, спальня, іграшки... На подвір'ї майданчики, де вони гуляли... Але комусь, мабуть, уже приглянулась територія... Ось і мутять воду, щоб закрити заклад", -- висловлюється мешканка Кременчука Ольга Гуденко.

"Діти вже близько року перебувають у медичному закладі. Фінансування на оновлення укриття затягується вже майже чотири роки. Міські керівники Кременчука не здатні вирішити цю проблему..." — зазначає Олена Грушевська.

"Влада стверджує, що вона веде боротьбу за повернення викрадених дітей, але чому тоді не проявляє належної уваги до тих, хто залишився в Україні?" — запитує Людмила Березницька.

"Триває війна. Багато молоді виїхало, чоловіків вигребли. Кому створювати будинки сімейного типу? Хто має на це достатньо ресурсу? Пенсіонери?" -- виникає запитання в іншої мешканки Кременчука.

Лише одна з учасниць дискусії в соціальних мережах запитує, які кроки слід зробити, щоб стати опікуном для дітей.

Для отримання детальної інформації з цього питання варто звернутися до місцевої служби у справах дітей.

Безумовно, дітям найкраще бути в родині, незалежно від того, чи це їхня біологічна сім'я, чи прийомна. Проте, після вилучення, їх спочатку можна розмістити лише в патронатних сім'ях. На всю область у нас є всього 30 таких сімей, і кожна з них може прийняти лише 1-2 дітей без офіційного статусу. Ольга Усанова зазначає: "А що робити, якщо з однієї родини вилучають троє і більше дітей? У таких випадках Центр підтримки залишається єдиним варіантом, щоб не розділяти їх. Особливо, враховуючи, що період між втратою родинного середовища і влаштуванням у сімейну форму виховання може тривати місяці, а іноді навіть роки. Тому необхідно мати місце для термінового захисту дитини."

Завдяки зусиллям міської ради, всі вихованці Центру (на даний момент їх 16, хоча ця кількість постійно змінюється) з вересня минулого року тимчасово перебувають у дитячій лікарні. Для них виділили цілий поверх, де вони живуть окремо від пацієнтів, маючи доступ до ігрових та реабілітаційних кімнат. До цього переселення діти проживали в спеціально збудованому для них приміщенні, проте воно не відповідало сучасним вимогам, адже не мало належного захисту. Це було особливо актуально, оскільки Кременчук постійно піддається обстрілам ворожими ракетами та дронами. Діти були вивезені з цього приміщення вже півроку тому, а будівля залишилася пустою, оскільки вся область не може знайти фінансування для створення укриття.

"Я усиновила двох дітей, не працюю в дитбудинку, але мені дивно чути, що дитбудинки треба ліквідувати. А куди дівати малюків, котрі мають вади здоров'я, або у яких мами у в'язниці чи на лікуванні й вони не мають родичів? Чи у яких мами студентки-іноземки, котрим на час навчання треба кудись тимчасово влаштовувати дітей? Є багато й інших життєвих ситуацій, які вимагають професійного тимчасового нагляду", -- ставить запитання Ольга Савченко з Охтирки Сумської області.

А ось пані Людмила Ушакова, котра вже 25 років мешкає в Італії, вважає, що українці, які чіпляються за "совок", не доросли до євроінтеграції. "У Європі, -- пише вона, -- нема дитбудинків. Їх не повинно бути! Тут є сімейні будинки, де діток дійсно люблять прийомні батьки. Є багато європейців і американців, які хочуть взяти українських дітей, щоб дати їм любов й освіту. Українці також хочуть взяти таких дітей, держава має програми допомоги сімейним будинкам".

"Дитячі будинки — це негативне явище, яке не має місця в нашому суспільстві. Натомість, необхідно підтримувати та популяризувати прийомні сім'ї", — вважає Лілія Молотай з Хмельниччини.

Ці думки підсилює Дар'я Касьянова, директорка благодійного фонду "СОС Дитячі містечка України", голова правління "Української мережі за права дітей", яка близько 20 років займається проблемами сирітства, розвитком сімейних форм виховання та деінституалізацією системи виховання в Україні.

"3400 грн на день. 102 000 грн на місяць. Саме стільки коштує державі перебування однієї дитини від народження до 6 років у будинку дитини, -- наводить вона цифри. -- Що за це реально отримує дитина? Ліжко. Харчування. Чергових дорослих. Багато різних дорослих. Регламент.

Що вона не здобуває?

Стабільної прив'язаності. Індивідуальної уваги в критично важливому віці, коли формується мозок і базова довіра до світу.

А це тільки початок.

У цих установах діти часто стикаються з відсутністю належної та своєчасної діагностики. Натомість поширеною є практика медикаментозного "заспокоєння": седативні засоби призначаються не для лікування, а щоб зменшити плач і зробити дітей більш зручними для обслуговування системи.

За 102 тисячі гривень на місяць дитина втрачає найцінніше — перші роки свого життя, які не підлягають відшкодуванню.

Читайте також: "Якби нам сказали, що треба дати ліки, то дітям було б набагато легше. І нам також": мама-опікунка про "неочікувані захворювання" малюків з інтернату

"Дитбудинкам вигідно тримати цих дітей із-за грошей. Бо насправді витратять на одного десять тисяч гривень, відзвітують про 102, а залишки по кишенях своїх поховають, -- продовжує думку Галина Дем'янова з Марганця Дніпропетровської області. -- Я опікун двох дітей, і мені держава платить на них шістнадцять тисяч, і нам вистачає. А в державних закладах дітки не бачать нічого хорошого: ні їжі, ні іграшок, ні одягу. А головне -- не відчувають любові, ласки, турботи. Я за те, щоб діти росли в сім'ї. Та, на жаль, коли починаєш оформляти документи, тобі так мозок винесуть, що дехто просто здається. На жаль, ніхто не розуміє, що дитині не потрібен великий будинок з дорогим ремонтом, крута тачка. Їй потрібна родина, де її будуть любити, поважати й захищати".

Згідно з інформацією, наданою Дар'єю Касьяновою, в нинішніх установах, що є правонаступниками колишніх дитячих будинків, перебуває понад 700 малюків віком до 4 років, які представляють 312 різних громад. Зазвичай, ці діти потрапляють до таких закладів через проблеми зі здоров'ям або важкі життєві умови їхніх родин.

У 2024 році середня тривалість перебування дітей у колишніх житлах становила приблизно 1170 днів. Водночас, існують встановлені норми для максимально допустимих термінів, протягом яких діти можуть перебувати поза родинним оточенням: до одного року — не більше семи днів, від одного до двох років — максимум десяти днів, а для дітей віком від трьох до п'яти років — до трьох тижнів. Перевищення цих проміжків може мати негативні наслідки для психологічного та емоційного розвитку дитини.

Отже, основним завданням державної політики є не збереження існуючої інституційної моделі, а її переосмислення та оновлення. Мова йде не просто про закриття установ, а про переоснащення їхньої ролі в системі підтримки дітей і сімей. Під час трансформації колишні будинки дитини можуть змінити свої функції та адаптуватися до різних моделей розвитку — як медичних, так і соціальних, ставши центрами, що надають підтримку дітям та їхнім родинам. Найголовніше — забезпечити, щоб дитина могла якомога швидше повернутися до своєї родини або взагалі залишатися з нею, отримуючи кваліфіковану допомогу в сучасному центрі.

Проте, здається, що між тим, чого ми прагнемо, і реальністю існує велика прірва.

Читайте також: "Спочатку довіряла шахраям і піддавала сина на жорстокі випробування": завдяки старанням матері дитини з ДЦП в Україні вже функціонують чотири реабілітаційні центри.