Цикли історії: чи з'являться "сухопутні пірати" на луганських просторах?

У своїй книзі дослідник Андрій Зайцев розкриває історію регіону та ділиться своїми думками щодо його майбутнього.

Сьогодні від Луганщини України залишилася лише вузька смуга землі. Нещодавно тут існували невеликі села, але мешканці змушені були залишити свої домівки, а їхні подвір’я в значній мірі знищені російськими бомбами. У таких важких умовах вихідці з цього регіону несподівано почали проявляти живий інтерес до історії своєї батьківщини. Лише за кілька останніх місяців було видано кілька книг на цю тематику, і луганські емігранти з надією запитують один у одного, де їх можна знайти. Це схоже на те, як у часи книжкового дефіциту громадяни СРСР без упину шукали іноземні детективи.

БЕЗ ВИКОРИСТАННЯ АРХІВІВ

Книга Андрія Зайцева "Постлуганщина. Цикли регіональної історії" стала справжньою сенсацією. Автор, який займає позицію першого заступника керівника Департаменту масових комунікацій Луганської ОВА "в екзилі", стверджує, що написати подібну працю у Луганську було б значно простіше, адже доступ до архівів — як загальних, так і спеціалізованих — був би безпосереднім. Наразі ж про таку можливість залишається лише мріяти. Проте в умовах "інформаційної бідності" відкриваються нові шляхи для формування власних концепцій розвитку рідного регіону та сусідніх адміністративних одиниць. Зокрема, автор розробляє антитезу "Луганщина — Донеччина", не зосереджуючись на протистоянні інтересів, а пропонуючи два різні підходи до розвитку: "область-комуна" (Луганщина) і "область-корпорація" (Донеччина).

У своєму вступному виступі Зайцев детально роз'яснює, з яких причин він вирішив зайнятися цією справою:

Ситуація з літературою, що висвітлює історію Луганщини, навіть до початку війни була досить складною. Яскравим прикладом цього може слугувати історичний випадок. Під час Другої світової війни група поляків і українців потрапила в німецький полон. В той час як поляки щодня записували свої спостереження, використовуючи папір і олівці, які вони купували або обмінювали у німців, українці не залишили жодних письмових свідчень. Вся їхня історія залишилась невідомою та забутою. Сучасні луганці усвідомлюють цю спільну рису, властиву багатьом українцям, і часто обирають мовчання. Хоча є вислів "хто багато знає, той мало говорить", та все ж, якщо не зберегти знання про багатий культурний спадок Луганщини, він ризикує назавжди зникнути. Цей текст має на меті впорядкувати інформацію про людей, епохи та події, що становлять частину нашої історії.

Проте моє перше питання стосувалося саме незвичної назви книги. Років п'ятнадцять тому серед найбільш "просунутих" молодих луганців обговорювалась концепція якогось донеччанина про те, що ніякого Луганська в природі нема і що це вигаданий радянською пропагандою міф (ну, треба ж було змайструвати легендарному маршалу Ворошилову, на честь якого перейменували місто, пристойну пролетарську біографію). Зрозуміло, міф тихо зійшов нанівець, аж ось - Постлуганщина. Після-Луганщина. Після чого? Звернувся по роз'яснення до автора.

Чому ж "Постлуганщина"? Чи свідчить це про те, що автор вважає, ніби "старій" Луганщині не вдалося дожити навіть до свого повноліття?

— Було б наївно стверджувати, що Луганська область залишилася без змін, — зауважив Андрій Олександрович. — У ХХІ столітті вона та її мешканці стикнулися з неймовірними й трагічними викликами. Це, безумовно, вплинуло на сприйняття регіону в усій Україні. Ці випробування вже суттєво позначилися на розвитку Луганщини, і я переконаний, що їхній вплив буде відчутним і в майбутньому. Отже, з огляду на всі ці переживання, було б неправильно вважати, що після деокупації область залишиться такою ж, як раніше. Проте Луганщина залишається невід'ємною частиною нашої країни; вона не зникла, принаймні в інформаційному просторі, адже її назва постійно звучить у міжнародних переговорах. Таким чином, ми маємо певний мікс із драматичних постапокаліптичних подій у Луганщині та тонкого ментального зв'язку з нашою новітньою історією, частиною якої ми всі тепер є. Що стосується століття, то, можливо, це також має своє значення, адже воно зберігає певні раціональні характеристики (роки, територію, адміністративний устрій), а не лише абстракні поняття. Я вважаю, що Луганщина має всі шанси дожити до свого століття.

ТЕМА ЧАСОВИХ ВІДРІЗКІВ

У книзі Луганщина постає як унікальний регіон, що відрізняється від інших територій та навіть країн — своєрідний анклав, який стикається з труднощами у своєму розвитку через зовнішні впливи: "донецькі", "дніпропетровські", Київ, Москва... Як зазначив Зайцев, "транзитний характер Луганська не дозволяв йому стати остаточним центром ухвалення рішень; завжди існували сторонні сили, які стояли за його спиною".

- Чи не забагато честі штучно створеній з різних історичних територій адміністративній одиниці? Чи я тут щось не так зрозумів?

В даному випадку йдеться не стільки про "забагато честі", скільки про визнання та повагу. Якщо ми, люди, які народилися та провели значну частину свого життя на Луганщині, не будемо цінувати своє рідне місце, то хто ж це зробить замість нас? Це особливо гостро відчувається, коли перебуваєш у статусі внутрішньо переміщеної особи. Проте це лише моя особиста думка, і я цілком розумію, що можуть бути й інші погляди на це питання.

У книзі Зайцева відлік ведеться із часу вигнання з обласного центру німецьких окупантів, тобто з 14 лютого 1943 року. Теж свого роду Постлуганщина, зруйнована обома окупантами, причому совєти не лише бомбили, а ще й вивезли на схід цілі підприємства разом із кваліфікованим персоналом. І якщо люди здебільшого поверталися до рідних домівок або їхніх руїн (побачимо, як воно буде по закінченню цієї війни), то новітнє, як на той час, обладнання - ні. І все ж:

Хронологічний порядок викладення матеріалу виглядає досить незвично. Чому дослідження стартує з 1940-х років, а не, наприклад, з 1938 року, коли була заснована область? Або хоча б з 1932 року, коли утворилася Донецька область? Враховуючи майбутнє "суперництво" між цими двома регіонами, це виглядало б більш обґрунтовано.

- Щодо хронології. Розпочати з року утворення Луганської області, як на мене, занадто передбачувано. Я хотів показати історію Луганщини в обрамленні війни: тоді - Другої світової, тепер - російсько-української. Це мені здалося дуже символічним. Луганськ і війна пов'язані набагато тісніше, ніж може здатися на перший погляд. Це місто, створене російською імперією для війни.

Цікаво, чи автор справді з Луганська? Наскільки ретельно він досліджує своє походження?

- Народився у Луганську, батьки приїхали в місто в 1970-х роках.

Не можна було утриматися від запитання, чому, на переконання дослідника, з 2024 року спостерігається такий значний підйом інтересу до історії Луганська.

Крім вашої публікації, Луганський національний університет також випустив "Нариси історії Луганщини", а Семен Перцовський працював над історією Сіверськодонецька. Чи можна знайти цьому якесь пояснення? Можливо, це свідчить про наближення звільнення?

Є ще Ігор Орел, Світлана Ославська... Виглядає, що тут більше йдеться про ревнощі. На фоні повномасштабної війни, всі почали забувати про конкретні регіони: Луганську та Донецьку. Луганці звикли бути в центрі уваги. Мене вразив той факт, що на місцевому рівні у 2014 році не було достатньої літературної рефлексії на події того часу. Можливо, автори просто пережили перше потрясіння і змогли зрештою сформулювати свої думки й записати їх.

Два регіони

Автор "Постлуганщини" постійно порівнює Луганщину з Донеччиною та навпаки, починаючи з моменту проголошення незалежності.

"На перший погляд, Луганська та Донецька області, які є сусідніми, розвивалися практично в протилежних напрямках, починаючи ще з 1994 року. Насправді, цей процес можна простежити з самого початку, а можливо, навіть раніше," - зазначає автор у 25-ій главі "Область-комуна та область-корпорація".

Причини, чому Луганщина асоціюється з "комуною", очевидні: тут спостерігається найпотужніший в Україні вплив комуністичних сил. У 1994 році, під час єдиних в історії виборів на посаду "губернатора", перемогу здобув комуніст Петро Купін. Це стало можливим лише у другому турі завдяки активному втручанню посткомуністичної номенклатури, яка прагнула не допустити до влади його більш проукраїнського опонента. Проте, починаючи з епохи відомого Олександра Єфремова, Луганщина перетворилася на область-корпорацію, хоч і значно слабшу за свою західну сусідку, що робить її ще більш вразливою.

До всього Донеччина ("область-корпорація") ще із часів СРСР зуміла обзавестися більш розвиненою і диверсифікованою промисловістю - за майже однакових обсягів видобутку вугілля.

- У вашому тексті доволі багато фактичних помилок. Наприклад, Луганщина зовсім не була монополістом з видобутку антрациту: у Донецькій області його видобували стільки ж. До того ж Краснодонвугілля видобувало не антрацит, а коксівне вугілля. Воно теж цінне, але все ж...

Маю надію, що наступна версія буде більш ретельно відредагована, виправлена та доповнена.

Андрій Олександрович - досить молода особа, яка, можливо, не була свідком конфліктів, що відбувалися в обласному управлінні після подій у Купіні та до приходу Єфремова. Зокрема, в період 1996-1997 років, тодішній голова обласної державної адміністрації Геннадій Фоменко активно реалізовував ідею створення корпорації "Вугілля - кокс - метал", розглядаючи значний експортний потенціал чорних металів. У межах цієї корпорації фінансові надходження від металургів Алчевського меткомбінату планувалося розподілити всередині структури. Це дозволяло б зняти з державного бюджету зобов’язання щодо дотацій вугільним підприємствам, з перспективою створення холдингу "Вугілля - електрична генерація".

- Проєкт зарубав "донецький" Микола Азаров, який на той час очолював державну податкову службу. Це не претензія - тему можна буде висвітлити в наступній редакції книги.

Це пов'язано з проблемою різноманітних перешкод, які можуть виникати з боку місцевих еліт з інших регіонів.

СУХОПУТНІ ДРЕЙКИ ЛУГАНЩИНИ

У цій книзі детально описуються події електоральної боротьби в регіоні до останніх виборів 2020 року. Можливо, там надані надто точні дані про другорядних учасників, але за бажанням можна простежити, як змінювались політичні вподобання луганців протягом часу: від абсолютного домінування комуністів до успіху "Слуг народу". Мешканці найсхіднішого регіону країни не демонстрували стабільності в цьому відношенні, але щоразу виявляли схильність до привабливих пропозицій популістів. Чи повторять вони свої помилки після звільнення області - це питання, яке залишає багато невизначеності для Луганщини в майбутньому.

Автор книги не пропонує прямої відповіді на це питання, однак створив досить детальний прогноз.

Ви створили детальне бачення відновлення регіону. Чи має воно якийсь зв'язок з планами, які були розроблені Луганською обласною військовою адміністрацією? Чи обговорювали ви, як представник обладміністрації, свої ідеї з керівництвом цієї установи?

Ця картина відображає моє особисте сприйняття світу. Ніхто не звертався до мене з проханнями про узгодження, тому я мав змогу втілити свої ідеї без жодних обмежень.

Слід сказати, певні пропозиції Андрія Олександровича видаються аж занадто екстремальними, хоча...

Такі активності, як військові дії в поєднанні з торгівлею в "сірій зоні" чи контрабандою, повинні оцінюватися через призму створення нових соціальних можливостей та реколонізації українського економічного середовища. Як колись англійська королева давала згоди Френсісу Дрейку на напади на іспанські торгові та військові судна, так і нині слід надавати дозволи на подібні дії у зонах, що межують з фронтом. Головним запобіжним механізмом має стати усвідомлення важливості відновлення порядку, зокрема для тих самих контрабандистів: для успішного ведення контрабанди необхідно, щоб існував державний кордон, а не чергова самопроголошена республіка.

Мені дуже сподобалася ідея перетворити наших контрабандистів на Френсісів Дрейків. Чи існує план переведення їх на державну службу після їхніх "героїчних" вчинків? Адже буде непросто укротити талановитого "пірата".

Україна протягом більше 400 років взаємодіє із сухопутними Дрейками — запорізькими козаками, які стали невід’ємною частиною її державної історії. Вважаю, що у нашої країни є потужні інструменти для інтеграції таких спільнот у свою соціальну структуру. Діалог і прагнення до компромісів є характерними рисами українського суспільства.

- Чи має бути люстрація після деокупації? Зрозуміло, верхівка втече, але залишиться середня ланка, проти представників якої не були порушені кримінальні справи. Чи матимуть місце комісії з очищення, і кого не варто перевіряти на предмет колабораціонізму?

Це дійсно складне питання. Важливо розрізняти російську пропаганду та реальні факти. Сьогоднішня ситуація нагадує радянські часи, коли по всьому місту були розвішані плакати, але ніхто не вірив у їх зміст. Швидше за все, знадобиться детально аналізувати кожен окремий випадок.

- Який термін має бути відведений на заборону політичної діяльності в деокупованій області?

- Мені здається, такі обмеження і призводять до появи соціальної напруги, звинувачень у гнобленні та утисках і тому подібного. А наші авторитарні російські сусіді не знехтують можливістю для критики, адже бачать скіпку в чужому оці й не помічають тоталітарної колоди у власному. Водночас чи буде у тих людей, які займатимуться деокупацією області, час на політичні мітинги, є окремим питанням.

Sure! Please provide the text you'd like me to make unique, and I'll be happy to help.

Одна з думок, що привернула мою увагу в книзі, звучить так: "Якщо застосувати концепцію розвитку еліти: 'накопичення (матеріальний етап) - осмислення (кібернетичний етап) - якісний стрибок' до колаборантських 'еліт' у захопленому Луганську, можна передбачити, що в найближчому майбутньому у них виникне самосвідомість і спроба здійснити такий якісний стрибок". Чи не стане це майбутнім "інкубатором" для луганських Френсісів Дрейків та Генрі Морганів?

- "Конфлікти із російськими військовими це опосередковано підтверджують, місцеві еліти випробовують свої сили". Можна навести такі приклади? Бо якось така інформація пройшла повз мою увагу.

У зимовий період 2025 року почали з'являтися новини про напруженість між так званою народною міліцією (або другим армійським корпусом) та ПВК "Вагнер" у контексті наркотичного бізнесу. Остання організація має відношення до ряду резонансних ліквідацій, що мали місце в 2014-2016 роках на території, де діяли "дикі ватажки". Таким чином, місцеві "дикі" еліти намагаються чинити опір російським загарбникам, хоча й керуючись власною спотвореною ідеологією. Більш детально цю ситуацію описано в книзі.