"Барсік", 24
Зображення: надане 13-ю бригадою Національної гвардії України "Хартія" Барсік.
Мій позивний -- "Барсік". Колись у мене був улюблений кіт Барсік. І на нього собаки напали. Трагедія сталася, бо їх більше було. Але він не тікав, а почав боротися.
Я родом із Києва. Мав досвід роботи на двох автосервісах. Захоплююся механікою та ремонтом автомобілів. З 2020 по 2022 рік проходив строкову службу: спочатку в Києві, а потім мене перевели до Кривого Рогу.
У Києві я проходив службу в підрозділі охорони громадського порядку, тоді як у Кривому Розі дислокувався вогневий батальйон. За тиждень до моєї демобілізації почалося повномасштабне вторгнення.
В перші місяці ми перебували на блокпостах у Дніпропетровській області. Коли стартував контрнаступ у Херсоні, нас стали залучати для підтримки Збройних Сил України. Я виконував роль кулеметника: спочатку працював з РПК [ручний кулемет Калашникова], а згодом перейшов на ПКМ [модернізований кулемет Калашникова].
Я захоплююся іграми, особливо шутерами, тому спочатку не відчував великого страху. Хоча психологічно було тривожно, з часом організм адаптувався. Було лячно, коли їхав на "броні", адже в техніці можна було стати легкою мішенню для ворога. Але коли нас висадили і ми почали операцію, очищаючи один населений пункт за іншим, страх потроху відступив.
Найяскравіші спогади пов'язані з колективом, який давно припинив своє існування. Тоді ми мали можливість розважитися, відправитися в "червону зону", де перебували російські війська, та змагатися з ними, обманюючи їх і завдаючи ударів. Зараз таке вже не вдасться. Раніше в арсеналі "богів війни" були артилерія та міномети, а сьогодні все частіше використовуються дрони та ударні безпілотники, які виявляються більш ефективними у бою.
Зображення: facebook/13-та бригада НГУ "Хартія" 13-та бригада НГУ "Хартія"
Після Херсонського контрнаступу нас відправили на відновлення, потім -- за кордон навчатися. І в 2023-му, коли вже приїхали після навчання, ми стали "Хартією".
Далі була Серебрянка. Там ще напружено було тим, що це -- ліс. Як всі казали: "Зашел в лес и исчез" або: "Зашел с ножками, вышел без". На Херсонському напрямку були бої в населених пунктах, ми могли сховатися в будівлі чи льоху, а тут уже природа -- тільки копати.
У Серебрянці я був на позиції лише один раз, після чого нас вивели — наш взвод перетворили на штурмову групу. Потім нас залучали для підтримки в інших напрямках.
Терни, напевно, одне з найжахливіших місць, які я коли-небудь відвідував. Атмосфера там просто жахлива, все навколо в руїнах. Найстрашніше було дістатися туди — тоді ще не було багато дронів, але КАБи, "Гради" та фосфорні бомби були всюди.
"Звуки броні" добре чутні з відстані. На наших позиціях ми вловлювали їх вже з 20-25 кілометрів. Зрозуміло, що якщо ми можемо це почути, то й ворог також. Було критично важливо, щоб нас своєчасно замінили або доставили боєприпаси, оскільки один КАБ слідував за іншим.
На карті вказано, що там посадки та ліс. А по факту -- вже одні стручки залишилися і моторошно, як у горорах, -- особливо вночі. Й ти просто сидиш і думаєш: "Скоріше б це все закінчилося".
Ігри та справжня війна мають багато спільного. Часто мені важко повірити, що це відбувається насправді. Проте я пережив цей досвід, коли опинився в окопі разом із товаришем. Коли ми вибралися з розбитого бліндажа, навколо нас були тіла. Я жартував: "Ми, як у фільмі про зомбі-апокаліпсис. Зараз вони встануть і почнуть нас їсти, а нам доведеться боротися". Трупів було чимало — не лише наших, але й ворога. Це були напружені часи, коли бої відбувалися дуже близько.
Після цього нас повернули назад до Серебрянки. У травні 2024 року нас перепризначили на Харківський напрямок. Почалися технологічні зіткнення — постійно щось літає, FPV-дрони, скидання. Ситуація ускладнилася, і нам стало важче займати позиції та залишатися на них.
В даний момент я – оператор безпілотника, літаю на "Мавіку". Коли дрони лише почали набирати популярність, я зацікавився цим, але не сподівався, що зможу перейти в цю галузь, тому зосередився на вдосконаленні своїх навичок як кулеметник. Пізніше з’явилася можливість, і я вирішив спробувати себе в БпЛА. По-перше, це надзвичайно актуально в сьогоднішніх умовах. По-друге, мені подобається працювати з технологіями: просто береш пульт і керуєш процесом.
Зображення: facebook/13-та бригада НГУ "Хартія" 13-та бригада НГУ "Хартія"
До цього я взагалі не був пов'язаний із БпЛА. Тижні два вистачає, щоб опанувати базові навички. А далі вже на практиці вчишся, на помилках. Розвідуємо, шукаємо та тримаємо їх на фокусі, щоб вони не зникли. На дронах -- близько двох місяців, може, більше. Я вже дні не рахую. Живу одним днем.
Мабуть, найбільше труднощів виникло під час переходу на безпілотні літальні апарати. Звичайно, піхота залишається нашою основною силою, але в даний момент найбільше ударів отримують саме оператори БпЛА. І ми, і противник не терпимо "очей". Тому пілоти піддаються всім можливим ризикам. Безумовно, існує значний рівень втоми — як психологічної, так і моральної. Найбільше не вистачає часу для себе. Прокидаєшся і розумієш, що попереду чекає те саме. Відпустки тривають всього 15 днів: здається, що встигаєш відпочити, але насправді це не так.
Прагну вдосконалюватися, адже в нас лише одне життя. Мені цікаво подорожувати, спостерігати за життям людей і вивчати, як все організовано. Нещодавно відвідав Одесу, а тепер маю намір вирушити до Буковеля та Львова.
У відпустці радієш, що хоч додому приїхав. Тобто для мене відпустка -- як день народження. Я вже навіть день народження не відзначаю. Просто галочку поставив: "На рік старішим став". У мене вже емоції на Новий рік зникли, коли я був на строковій службі. Просто дати змінилися. Вже немає нового новорічного вайбу, як було до повномасштабки.
Під впливом війни я відчуваю себе порожньою особистістю. Емоції, як радість, так і смуток, майже не торкаються мене. Хоча страх іноді навідує, мені вдалося його подолати. Нині іноді відчуваю тривогу, особливо коли перебуваю на позиціях. Мене турбують думки: як я доїду? Як я дійду? Єдине, що приносить мені задоволення, це можливість грати у відеоігри.
Мабуть, найважче для мене — це спостерігати за загибеллю друзів. Я вже втратив багато близьких людей. Це неймовірно важко психологічно, тому намагаюсь втекти у віртуальний світ. Досі захоплююсь шутерами. Колись мені говорили: "Чи не вистачає тобі в реальному житті?" А я відповідаю: "В реальному житті мені вистачало. Я граю в ігри, щоб моя голова могла розслабитися".
Я вступив у шлюб у віці 18 років. Зараз моїй дружині нелегко, вона займається лікуванням у психолога та лікарів, оскільки її здоров'я погіршилось. Я сам не звертаюсь до психологів — у мені занадто багато агресії. Вони постійно просять: "Виплесни свої емоції". Але що я можу їм розповісти? Як я бачив безліч загиблих?
Мої батьки вирушили за кордон у зв'язку з війною. Вони не раз планували повернутися, але я порадив їм: "Залишайтеся там. Так хочеться, зате безпечніше, ви не чуєте щоденних тривог. А тут тільки нерви витрачатимете."
Я отримав 1 мільйон гривень за програмою 18-24, коли було ухвалено закон, що дозволяє колишнім строковикам отримувати цю виплату. Перед цим я придбав квартиру в розстрочку. Як тільки отримав мільйон, відразу погасив усі борги. Залишок поки що відкладу на "після війни".
Після стількох років служби в армії ти настільки звик до цієї системи, що усвідомлюєш: адаптуватися до цивільного життя буде нелегко. Знадобиться близько року, щоб звикнути, і те ж саме стосується і сімейного життя. Мабуть, варто буде перевчитися на механіка, адже я вже багато чого забув. І знову спробую працювати в СТО.
У 2025 році я мріяв про завершення війни. Ось ми вже в 2026-му, і новини не радують – читати їх стає все складніше, адже це лише додаткове хвилювання. Проте я намагаюся підтримувати себе думкою, що конфлікт колись завершиться, і я зможу повернутися додому, до рідних. Тоді розпочнеться новий етап мого життя.
"Конфлікт на чуйці добіг кінця, і тепер на полі бою розпочалися шахові партії."
"Рибак", 37 лет
Зображення: надано 13-ю бригадою НГУ "Хартія" Рибак.
Мій позивний -- "Рибак", бо рибалити люблю. Востаннє ловив щуку. Я, в основному, по хижаку. Й особливо зимову риболовлю люблю.
Я з'явився на світ у Чернігівській області, але протягом останніх десяти років моїм домом став Київ. Моя професійна діяльність була пов'язана з меблевою індустрією, де я спеціалізувався на клейовому обладнанні. Я завжди усвідомлював, що рано чи пізно постане необхідність захищати свою країну. Коли розпочалася повномасштабна війна, я вирішив звернутися до військкомату, але, на жаль, мене не взяли через проблеми зі здоров'ям.
Минулого травня настав момент знову пройти військово-лікарську комісію. Мене визнали придатним. Я завжди розповідав родичам, що рано чи пізно це станеться, тому вони були до цього готові і не заперечували.
Коли нас приймали у військовий комісаріат, рекрутери з "Хартії" пояснили деталі процесу, і це мені дуже зайшло.
У серпні я відвідав навчальний центр і отримав нові знання. Мене особливо вразило курси з хартійського КМБ. Найціннішим виявилося навчання щодо того, як захищатися від дронів і які дії вживати, якщо почуєш або побачиш безпілотник.
У мене не було конкретних домовленостей стосовно посади. Я планував пройти БЗВП, а потім вирішити, куди рухатися далі, залежно від того, що вийде. Наразі я в піхоті, а далі побачимо. У нас щоденні тренування — медицина, стрільба, тактика. Постійно є можливість вдосконалювати свої навички.
Зображення: facebook/13-та бригада НГУ "Хартія" 13-та бригада НГУ "Хартія"
22 серпня відбувся перший вихід. У позиціях провели 75 днів. Найскладніше – це увійти і вийти. Під час переходу відчував мандраж. На місці ми працювали над розширенням і поглибленням бліндажів. Хлопці все детально пояснили та показали. Найбільший стрес виникав, коли потрібно було виносити землю, адже над нами постійно літали дрони – але було невідомо, чи вони просто пролетали, і цей звук не давав спокою.
Після того моменту нових виходів не траплялося. Зараз я готуюсь, але доводиться чекати на сприятливу погоду. Коли оголосили, що вирушаємо в нову експедицію, спочатку протягом години-двох все обмірковуєш. На початку думаєш про те, що потрібно взяти з собою, відчуваєш певне хвилювання, а згодом все стає на свої місця.
Як пройшов Новий рік? Та як і завжди! Зібралися разом, приготували олів'є, торт і заварили чай. Провели час до пів на другу, обмінялися привітаннями і розійшлися спати.
Поки що не пошкодував, що мобілізувався. За пів року служби я став більш відповідальним. З цивільного життя найбільше не вистачає риболовлі. У мене робота така була, що чотири дні робочих, чотири -- вихідних. Я сідав у машину та їхав на два-три дні -- з ночівлею, з наметом.
Плани? Повернутися до роботи. Й завести родину нарешті. Дітей вже хочеться.
"Гас", тридцать три.
Фото: надано 13-тою бригадою НГУ "Хартія" Гас
Мій позивний "Гас". Прикольно склалася абревіатура -- прізвище, ім'я, по-батькові.
Я з Кривого Рогу. У цивільному житті працював будівельником, із братом займалися ремонтами будинків, квартир, офісів. І у вільний час -- музикою, було три-чотири гурти. Альтернативний рок грали, а вже у 2022-2023-му -- сатиричний постпанк.
Влітку 2024 року ми з моїм старшим братом вирішили, що настав час діяти. Ми також підштовхнули нашого друга, оскільки він відчував страх. Досліджували ситуацію, дізнавалися, де можна отримати підтримку, запитували знайомих, хто що чув, щоб бути впевненими в адекватному ставленні до військовослужбовців — не з агресією, а з розумінням і підтримкою.
Зупинилися на "Хартії". Подзвонив рекрутерам і сказав, що хочу долучитися саме до "Хартії". І брат також. Не шкодую, глобально мені все подобається.
БЗВП – це абсолютно безглузде марнування часу та здоров'я. А після БЗВП ти потрапляєш на хартійський курс молодого бійця і розумієш: "О, тут, здається, ставляться до людей по-іншому". Сержанти поводяться з тобою, як з товаришем. Це скоріше старший друг із досвідом, який радить і підтримує, а не наказує чи принижує.
БЗВП пригнічує бажання, тоді як КМБ, навпаки, сповнює енергією. Це безумовно складно – величезні фізичні навантаження, за короткий проміжок часу потрібно багато чого зрозуміти, здобути нові навички та досягти цілей. І ти готовий на все, щоб це зробити.
З самого початку я займався безпілотниками, постійно перебуваючи на Харківському напрямку. У перший раз не відчував страху. У нашій команді було четверо, а мене призначили п'ятим. Вони мали великий досвід і казали: "Не панікуй. Робіть все так, як ми". Єдиним моїм занепокоєнням була відповідальність — я боявся щось зламати або втратити дрон. У мене не було чіткого уявлення про те, як працює система, і це викликало страх щодо управління.
Коли перші втрати дронів були, сидиш і думаєш: "Оце я дебіл". Починаєш себе накручувати. Потім, після виходів, вже розумієш, як ця система працює. Тепер я знаю, що не все залежить від пілота: бувають технічні моменти, коли борти "втомлюються", падають, перенавантажуються. Вже до цього починаєш легше ставитися і розумієш, коли є твоя провина, а коли -- технічна.
Впевненість у своїх діях сформувалася приблизно через півтора місяця, коли я зрозумів, що готовий стати справжнім пілотом. Щодо впевненості в тому, що виконую все правильно, вона прийшла лише через три-чотири місяці роботи з новим екіпажем. У нашій команді був один з найдосвідченіших пілотів, а я зайняв друге місце. Я усвідомлював, що моя робота безпосередньо вплине на ефективність позиції. І в той момент, коли я все це реалізував, відчув гордість: "Я справді можу!"
На початку були "Мавіки", потім ми пересіли на "Аутели", зараз -- "Матріси". Зараз скиди не використовуємо, бо ворог не гуляє по полю, як на інших напрямках, -- тобто тут треба більше шукати. Скиди були минулої зими, коли ми працювали в іншій смузі.
Зображення: facebook/13-та бригада НГУ "Хартія"
Пам'ятаю свого першого ворога, якого я виявив завдяки дрону, і особисто знайшов. І перший, кого я знищив скиданням. У той момент відчуваєш: "О, це класно! Я на щось здатний". І раптом з'являється бажання шукати далі, навіть відпочинок відходить на другий план, аж дух захоплює.
Моя мотивація за півтора року не зникла: вона залишилася такою ж сильною, як і раніше. Моя мета залишається незмінною — допомагати, підтримувати і приносити користь. Зараз я відчуваю впевненість у своїх силах і розумію, що моя думка має вагу — іноді до мене звертаються за порадою, прислухаються до моїх ідей. Це означає, що на мене можуть покластися.
Найстрашніше -- коли ти чуєш, що з піхотою трапилося щось: когось "затрьохсотили" або "задвохсотили". Воно трошки деморалізує -- наче я недопрацьовую. Потім, коли тобі пояснюють, ти такий: "Все логічно, це не моя вина". Але воно все одно десь тебе гризе.
Або коли відбуваються прямі попадання чи артобстріли, і снаряди приземляються в укритті або поблизу. Іноді буває, що снаряд пробиває бліндаж, і один з побратимів вигукує: "Все, нам кінець". Він одягає шолом, сідає в куток і завмирає. Ти намагаєшся йому логічно пояснити, що навіть у кутку він не зовсім правильно розташувався. Згодом це все переходить у жарти і чорний гумор. Коли прилітає вдруге, він вже говорить: "Тепер усе гаразд".
Можливо, я став більш впевненим у своїх військових якостях, ніж у повсякденному житті. Важко провести паралелі, адже в цивільному житті у тебе є більше свободи — ти можеш обирати, чим займатися. Якщо тобі набридло одне місце роботи, ти просто переходиш до іншого. У військовій сфері все інакше: ти вже обрав свій шлях і рухаєшся ним, роками здобуваючи нові знання. Щоб змінити свою посаду, потрібно все залишити в минулому, почати спочатку і знову підніматися до вершин.
З цивільного життя тут, напевно, найбільше не вистачає свободи дій. На цивілці у вихідний ти такий: "Я сьогодні не хочу ні з ким розмовляти. Хочу жувати попкорн і дивитися фільм". Тут такого ти не зробиш, ти обмежений у діях. Навіть у вихідний -- якісь навчання, когось привезти, відвезти, щось хлопцям передати. І телефон вимикати не можна абсолютно.
Час для музики тут трапляється вкрай рідко. Пройшло півроку з тих пір, як я опинився в цьому місці, і я почав відчувати ностальгію, адже чогось не вистачало. Замовив гітару, вона прибула, і тепер раз на півроку маю можливість зіграти кілька акордів — і це приносить радість.
Батьки є, з братом тримаю зв'язок. Неодружений, дітей немає. Про плани на цивільне абсолютно не думаю. Я не знаю, що буде завтра. Не можу якісь мрії ставити на майбутнє. Живеш сьогоднішнім днем, сьогодні є -- вже добре. Знаю лише, що за чотири дні я маю заступити на позицію, щоб поміняти хлопців.
Я не зовсім в курсі того, що відбувається в інших сферах. У цивільному житті я був уважнішим до всього. А зараз фокусуюсь лише на тому, що відбувається безпосередньо навколо мене, а не на глобальних подіях.
Є певні сподівання, які виникають у голові: не стільки про те, "коли завершиться війна", скільки про "коли буде можливість – відправлюсь до Європи на відпочинок" або "хочу вирушити на море". Це такі прості, наївні мрії, схожі на дитячі.
"Космос", 30
Зображення: надане 13-ю бригадою НГУ "Хартія" Космос.
Мій псевдонім — "Космос", отримав його на БЗВП.
Я родом з Харкова і мав досвід роботи на різних посадах, остання з яких була у сфері будівництва. У березні 2025 року отримав повістку на пошту і вирішив відвідати військкомат. Мене визнали придатним до служби. Тоді туди приїхали рекрутери, які набирали нових військовослужбовців. Я обрав підрозділ "Хартія", оскільки чув позитивні відгуки в інтернеті, а також отримав рекомендації від знайомих, які вже служили там. На курсах молодого бійця (КМБ) нас добре навчали, особливо важливими для мене були навички стрільби. Також знання з топографії виявилися дуже корисними.
У серпні я потрапив до складу підрозділу. Я служу в піхоті, виконуючи обов'язки помічника кулеметника. У нас є чудова зброя. Взагалі, ми добре володіємо усією технікою, що є в нашому арсеналі: можемо працювати також з гранатометами та іншими засобами, які є у нас.
За цей час два виходи було. В серпні перший, 33 дні. Найважче -- звичайно, дістатися до позицій і вийти. Найбільше заважають дрони, це уповільнює рух. На самій позиції -- більш-менш спокійно.
Крайній вихід 60 днів тривав. Під час першого були гірші умови, менше місця, прикриття були погані. Але цього разу -- вже краще. На позиції все було терпимо. Більшу частину часу облаштовуємо її, вкопуємося глибше. Або робимо запасні виходи. Також побут організовуємо, їжу готуємо. Наземні дрони завозили провізію і "Вампіри" скидали -- але через погоду буває, що потрібно довго їх чекати.
Найближчими днями має бути вихід. Екіпіруємося, перевіряємо нашу броню, аптечку, закуповуємо продукти та все, що буде потрібно на позиції. Термобілизну беремо, але особливо теплі речі -- ні, бо важко нести.
Після виходу відпускають додому, щоб відновитися, з сім'єю побачитися. Батьки живуть у Харкові. Загалом усі друзі зараз теж воюють, тому нечасто бачимося.
Життя триває, і на цивільному фронті нічого не викликає роздратування. Я розділяю те, що відбувається на передовій, і те, що є тут. Не жалкую про своє рішення піти за повісткою. У нас чудова команда, а командування проявляє адекватність.
З цивільного життя найбільшого не вистачає, мабуть, комфортного сну. Буває вночі, що потрібно поїхати або завантажити хлопцям на "броню" чи НРК провізію. Чотири-п'ять годин на добу сплю -- це вже так, за звичкою.
Як повернуся додому, спочатку гарно відісплюся -- тиждень або два. А далі, напевно, продовжуватиму ту ж саму діяльність, що у мене була до армії. Буду в Харкові, мені в Харкові подобається. Ми патріоти нашого міста.
"Спокойный", 37
Зображення: надане 13-ю бригадою Національної гвардії України "Хартія" Тихий.
Мій позивний -- "Тихий". Я такий є по життю, якось більше в собі.
З'явився на світ у Кіровоградській області, а своє життя провів у Кривому Розі. Займався трудовою діяльністю в Пенсійному фонді.
У 2022 році вирушив до лав самооборони, але служба в армії мені не далася, адже такі, як я, тоді не були потрібні. Тож я вирішив зосередитися на своїй справі. Питав у дружини: "Чи не варто мені мобілізуватися?" Це бажання жило в мені, але я настільки стримана людина, що не зміг зробити крок самостійно.
Протягом всього часу я працював з учасниками бойових дій. Я приймав людей з травмами, працював з особами з інвалідністю I групи та організовував виїзні прийоми. Щодня до мене приходили хлопці з фронту і запитували: "Чому ти тут, а не там?" Це викликало у мене певний страх щодо їхніх думок. У цивільному житті ці відчуття зовсім інші. Коли ж ти сам пережив усі ці труднощі, починаєш усвідомлювати, що насправді вони є беззахисними.
Одного разу я прямував до людини, яка лежала. Мій телефон раптом зазвонив: "Твоє бронювання скасовано". Я підійшов до керівника і запитав: "У чому причина?" Він відповів: "Я нічого не зміг вдіяти". Тоді я зрозумів, що, будучи чоловіком, мушу захищати свою країну. І коли 9 липня зустрів представників ТЦК, я не втік. Ми вирушили разом.
У ТЦК я вирішив приєднатися до "Хартії", оскільки мій товариш, який служить тут, залишив про це місце позитивні враження. Він на фронті з 2014 року. 9 липня, напередодні мого БЗВП, він завітав до навчального центру "Хартії". Обійняв мене і прокоментував: "Військове життя відрізняється від цивільного, ти маєш адаптуватися до нього".
На БЗВП ми пройшли інтенсивний курс, займалися обороною та копанням. Коли я опинився на фронті, усвідомив, що навички в інженерії, маскуванні та стрільбі мають величезне значення. Це справді виявилося корисним.
Я -- в піхоті. Оскільки до цього працював із паперами, логічно, якби я був діловодом. Але я для себе зрозумів, що треба пройти всі етапи. Спробував себе стрільцем, 48 днів був на позиції. Туди йшов на адреналіні. Ми слухали небо, але реальної небезпеки не було.
Зображення: надане прес-службою 1 ОШП. Військові навчання на полігоні.
Найважче — це бути в тій ситуації: ти постійно під наглядом дронів і не маєш можливості вийти на вулицю. Коли ворог активний, і є відчуття, що може відбутися штурм. Лягаючи спати, ти не знаєш, чи прокинешся наступного дня, і це змушує тебе переглянути свої погляди. Саме такі емоції я тоді переживав. Але я зміг з ними впоратися.
Ти постійно зайнятий: копаєш, щось робиш, маскуєш свою позицію, укріплюєшся. Щодо харчування — у нас були сухі пайки, рисова каша, гречка та макарони. Дрони скидали цибулю та моркву. Ми навіть смажили картоплю на вогнищах. Економимо все — їжу та воду. Коли я повернувся додому, це відчуття постійної економії досі залишалося зі мною.
Вийшовши на вулицю, я відчув спокій: дрони не літають, а звуки мінометів залишилися позаду. Моя увага все ще автоматично спрямована на небо. Як тільки я ступив на вулицю, психологи запитують: "Який у тебе моральний стан?" Можливо, я налаштувався на найгірше, але його не сталося. Тож, в принципі, все гаразд.
Хотілося зустрітися з дружиною та доньками — п'яти та дванадцяти років. Командир відповів: "Залишся ще на день, поїдеш завтра". Але я запитав: "Можна виїхати сьогодні?" І близько півночі я вже був вдома. Це було справжнє щастя. Маленьку донечку я вирішив не будити.
Обіймали, цілували дружина, дитина. Казали: "Ти колешся". Не встиг поголотися. Кажу: "Нічого, зранку буду людиною". Дружині сказав: "Для мене важливо залишитися людиною". Не передати рідним емоції, які там відчув.
На наступний день я вирушив до Пенсійного фонду на роботу. По дорозі мене переповнювали емоції. Мої колеги щиро підтримують мене, вони піклуються про моє самопочуття, і ми постійно залишаємося на зв'язку.
Наразі у мене ротація, і мені потрібно підтримати своїх товаришів, звільнивши їх. Мене непокоїть, що хлопці досі там і їх не змінили. Я вже мав можливість побувати вдома та відпочити, тоді як їм, через обставини, довелося залишитися.
Раніше моїми друзями були діти, а тепер мої побратими. Я так само переймаюся за них, як і вони за мене.
Чекаю наступний вихід, готуюся. Склав рюкзак. Найнеобхідніше -- це вода, серветки, скотч армований, білизна, ліхтарик, ножик. Аптечка -- само собою, пачка горішків, шоколадка. Щодо теплого одягу -- взяв термуху і все. Коли йдеш пішки, стараєшся, щоб поменше був рюкзак.
Під час війни я став більш витривалим. Тепер я впевнено можу відмовити, і моя рішучість зросла. Раніше я був наполегливим, але часом не вистачало стійкості. А зараз, коли переживаєш це все... Нещодавно, в перукарні, мені зауважили: "Ти, в принципі, не змінився, але в очах з’явилася мудрість".
Моя найзаповітніша мрія — це завершення війни. У мене вже є те, що найважливіше: моя родина, моя підтримка. Найбільше болю завдає втрата людей — це справжня трагедія.
Після завершення служби я планую повернутися на роботу до Пенсійного фонду. Там мене з нетерпінням очікують, і для мене вже зарезервовано місце.
Моя дружина розповіла мені один випадок. Коли вони прийшли на дитячий майданчик, моя донька гралася і підійшла до іншої дівчинки. Вона запитала: "Де твій тато?" На що та відповіла: "Він на роботі". Тоді моя донька сказала: "А мій тато захищає Україну. Я дуже за ним сумую". На це дівчинка обійняла її і запевнила: "Твій тато обов'язково повернеться".
І ще один випадок. Я виходжу з позиції, дружині телефоную. А вона каже: "Уяви, сьогодні вранці йшли в дитсадок, а донька каже: "Я так хочу, щоб мене тато повів у дитсадок"". І за два дні я веду її в дитсадок. Коли ти там -- воно тебе тримає. Діти.
До 7 лютого історії з проєкту "Особовий склад" можна переглянути в галереї Генріха Семирадського в Харкові в межах фотовиставки "Хартія: Спека. 11 поглядів на війну". Після цього виставка вирушить до Львова та Києва.
#Україна #психолог #Новий рік #ліс #Крим #Київ #Збройні сили України #Харків #Чернігівська область #Дніпропетровська область #Львів #Піхота #Безпілотний літальний апарат #Херсон #Одеса #Facebook #Європа #Пілот літака #Бригада #Дрон #Національна гвардія України #Броня #Контрнаступ #Будапешт #Мрія Агрохолдинг #Механіка #Кировоградська область #Навчання військових новобранців #13-та армія (Радянський Союз) #PK кулемет #Гас #Нерв #Кулемет #РПК #Чоловік #Генрик Сємірадзький
