Мода змінилася, але димарі залишилися: самоук-майстер з Полтавщини перетворював труби на будинках на справжні шедеври мистецтва.

Придбав, розібрав і створив удосконалену версію.

У середині XX століття в селищі почала набувати популярності мода на димарі. Саме тоді тут проживав талановитий майстер, який взявся за створення оригінальних димарів.

Тоді, в 50-70 роках, селяни масово будували собі нові хати. Стіни клали з цегли, дахи вкривали залізом чи шифером. На фоні того радянського достатку азбестові чи металеві труби, які виводили дим з печей, виглядали надто скромно. Ото й поставив той чоловік із золотими руками на своєму будинку кований димар, замаскувавши ним простеньку трубу.

Працівник місцевого комунального господарства Григорій Шморгай, також майстер на всі руки, як побачив ту красу, утратив спокій. Загорівся й собі таке робити, щоб мати зайву копійку до надто скромної зарплати. Пішов до того чоловіка. "Якщо твоя ласка, дай мені креслення чи шаблони, за якими ти робиш димарі. Хочу й собі спробувати", -- попросив. "Та нема в мене креслення, я все від руки роблю", -- відмовив майстер. Правда то була, а чи чоловік не хотів мати конкурента, але Григорій Сергійович змушений був купити димаря, щоб зрозуміти конструкцію.

-- Дома батько його обміряв -- висоту, ширину, допуски на закрій... І зробив такий же, тільки кращий, удосконалений, -- усміхається 73-річний син покійного Григорія Шморгая Микола. -- А той, що купив, продав за ті ж гроші, що й придбав у незговірливого майстра.

І почали котелевці замовляти чудо-димарі у Григорія Сергійовича.

— Мій батько завжди прикрашав димарі різними фігурками, — розповідає Микола Шморгай. — То він вішав голуба, то півника. Але найбільше він цінував квіти. Тому здебільшого втілював їх у металі.

Покійний майстер здобув лише 7 класів освіти, проте з самого народження вирізнявся старанністю та кмітливістю. Його батько, шанований в окрузі шорник, вмів виготовляти якісну кінську збрую. Після війни Григорій потрапив до Ленінграда, де розпочав відбудову зруйнованого міста. За відсутності жодного досвіду, він освоїв професію покрівельника, адже пішов на фронт у 18 років, не встигнувши навчитися жодному ремеслу. Під час окупації, двічі намагаючись вивезти його до Німеччини, вороги не змогли здійснити свої плани, адже юнак щоразу знаходив спосіб втекти. Доля знову з’єднала його з німецькими військовими, коли ті, будучи в полоні, працювали над відновленням зруйнованих радянських міст. Григорій, працюючи в будівельній бригаді поряд з досвідченими покрівельниками, уважно спостерігав за їхньою майстерністю, вбираючи все нове, що потрапляло йому на очі.

Отже, до рідної Котельви він повернувся як досвідчений майстер покрівельних робіт. І важко підрахувати, скільком місцевим жителям він допоміг оновити їхні дахи.

Останнє замовлення обійшлося мені всього в кілька дрібниць.

Протягом багатьох років Григорій Шморгай займався вирощуванням тепличних квітів у комунальному господарстві, де працював квітникарем. За словами експертів, його теплиця в раніше районному центрі вважалася найкращою в Полтавській області. Місцеві мешканці пам'ятають, як під його керівництвом селище перетворилося на справжню оазу з різнобарвними квітами, нагадуючи розкішну оранжерею. Григорій Сергійович, незважаючи на постійні труднощі з ресурсами, вмів знаходити різноманітні види та сорти квітів, самостійно розробляв ландшафтний дизайн, створював вертикальні клумби-вазони та встановлював маленькі фонтанчики для поливу. Проте, коли сезон закінчувався, квітникар залишався без жодного доходу. Але він ніколи не залишався без діла. Першим у Котелевому він збудував невелику домашню теплицю, в якій взимку вирощував тюльпани та гвоздики. Крім того, він виготовляв димарі на продаж, щоб зібрати кошти на новий будинок і забезпечити добробут родини.

Збудувавши хату, поставив на неї димар особливої конструкції, який відрізнявся від усіх інших. Архітектурний, каже його син. У хати вже вісім літ нема господаря, а димар стоїть...

Пан Микола згадує, що в дитинстві спостерігав, як його батько працює з металом. Варто зазначити, що його іграшками були... кумедні бовдурці.

З чотирнадцятирічного віку я почав брати участь у виготовленні невеликих деталей разом із батьком.

Димарі виготовляли з тонкої жерсті, металу для покрівлі, який колись постачався у листах, розміри яких, як я пригадую, становили 1,40 на 0,70 метра, а згодом 2 на 1. Як зазначає Микола Григорович, на створення одного димаря йшло близько трьох квадратних метрів матеріалу. Кожен елемент, кожен орнамент батько вирізав вручну, і жоден візерунок не повторювався. Усе це було результатом його творчого натхнення. Він завжди ретельно продумував кожну деталь і доводив її до досконалості.

Згодом Микола опанував ремесло бляхаря, але врешті-решт обрав інший життєвий шлях. Він здобув професію водія і тривалий час працював у ролі комірника.

Однак стародавнє ремесло, яке він отримав у спадок від батька, не залишало його в спокої. Тож Микола вирішив створити власну майстерню і почав повільно виготовляти димарі на замовлення. Зазвичай він присвячував своєму захопленню 2-3 години зимовими вечорами, коли не мав інших справ. Для виготовлення одного виробу йому знадобилося приблизно 7-8 вечорів.

Після газифікації Котельви у 70-х роках, необхідність у димарях знизилася, оскільки жителі перестали використовувати печі для обігріву.

— Пам’ятаю, останнє замовлення на димар я отримав у часи, коли ще використовували купони, — згадує Микола Григорович з усмішкою. — Ми домовились із замовником про певну ціну, але коли він приїхав через два тижні забрати своє замовлення, виявилося, що ця сума вже стала мізерною — інфляція зробила свою справу.

Красивий антураж як пам'ять про майстра

І все ж у селищі сьогодні стоїть не менше як тисяча хат з автентичними димарями, виготовленими батьком і сином Шморгаями. Вважай, кожна друга. Здебільшого, звісно, то творіння рук Григорія Сергійовича, який прожив аж до 94-х років, а закінчив майструвати майже у 85. Димарі давно виконують роль красивого антуражу, але ні в кого не підіймається рука знести ту унікальну красу. До речі, котелевський жерстяник майстрував з листового заліза також ринви, жолобки, декоративні елементи з жерсті, ковпаки на стовпи, покриття обрешітки. І щотижня робив під замовлення в середньому один-два димарі.

А коли котелевці почали встановлювати витяжки на газові колонки, то знов пішли до нього, бо в магазинах тоді ще не було труб.

Димарі часто замовляли жителі з інших районів Полтавської області, таких як Сумщина, Харківщина, Дніпропетровщина, Запоріжжя та Херсонщина. Коли вони проїжджали через Котельву на автомобілях, центральна вулиця міста, Полтавський шлях, що простягається понад вісім кілометрів, вражала їх численними мереживними димарями на дахах будинків. Цікавлячись, хто займається їх виготовленням, місцеві жителі радо направляли їх до майстрів з Шморгаїв.

— Не чув, щоб десь робили щось подібне, — говорить Микола Григорович. — Якби тільки зібратися з силами, можливо, зміг би ще кілька виготовити. Хоча вже важче це дається. Але ж руки все ще пам’ятають... У майстерні є всі необхідні інструменти... Може, хтось із цікавості замовив би? На жаль, я не передав цей ремесло своїм нащадкам.

-- Ми з покійним чоловіком купили вже не новий дім на околиці Котельви на початку п'ятдесятих років, -- пригадує старожилка селища Антоніна Іванівна. -- Стяглися грошима -- підремонтували його, покрили дах залізом. А тоді пішла мода на мережені димарі. Ту усі один поперед одного ставили їх. Бо воно й справді гарно: не безлика азбестова труба стирить на даху, а стоїть солідний димар з візерунками. Григорій Сергійович зробив на совість. Скільки разів з тих пір ми перефарбовували дах, а димар не потребує фарби. Хоча, хто хотів, той фарбував. У нас який був красивим, таким і залишився. Така прикраса хати! Щоразу, як дивлюсь на димар, згадую майстра. Довгу пам'ять залишив чоловік про себе.

Лише справжній естет і мрійник міг перетворити звичайні димарі, відомі як бовдури, на мистецькі шедеври, які стали гордістю Котельви, -- зазначає Оксана Дорошенко, характеризуючи роботи Григорія Шморгая. -- У нього була неймовірна пристрасть до краси, він дотримувався принципу "або естетично, або ніяк". Його бовдурі виконані з великою майстерністю та елегантністю. У їхніх композиціях чудово поєднуються витончені геометричні орнаменти з рослинними, зооморфними та орнітоморфними мотивами, включаючи зображення білок з горіхами, коників та півників. Найчастіше в декорі можна побачити квіткові орнаменти.

Мені б дуже хотілося включити їх до реєстру нематеріальної культурної спадщини Полтавщини. Однак, на жаль, сьогодні такі димарі вже не виготовляються, вони стали справжнім раритетом. Це тепер частина котелевської історії...

Зображення Оксани Дорошенко та онлайн-ресурс "Зміст"