● Молодята прагнули б знову відвідати Новоселівку, але противники знищили її дощенту.
Нині пенсіонери облаштовують життя у місці компактного проживання для ВПО на Одещині. Саме тут після року знайомства вони вирішили узаконити свої стосунки.
"Я виросла у селі Шевченко, що на Донеччині. Все життя тримала велике господарство. Із чоловіком ми народили та поставили на ноги двох доньок. Але у 1994 році овдовіла, -- розповідає Лідія Дічева. -- Допомагала дочці виховувати онучку, бо вона молодою теж поховала чоловіка. Після 2022 року окупанти почали обстрілювати моє рідне село. Ми з дочкою до останнього тримались, бо важко було залишати нажите".
У 2024 році вони переїхали до Воскресенки, проте й там їх не залишили в спокої російські обстріли. У відповідь на цю загрозу пані Лідія вирішила виїхати до Новоселівки, що в Дніпропетровській області, де її донька допомагала знайти нове місце для проживання.
Ми прогулювалися селом і запитували місцевих, чи може хтось прийняти нас. Люди порадили звернутися до самотнього вдівець, який мешкає в одній із хат. Я підійшла до нього з проханням: "Дідусю, будь ласка, прийміть мене". Та він пояснив, що не є власником дому, а лише живе в тещиних стінах. Вийшовши з донькою на вулицю, ми натрапили на сніг з дощем. Я вирішила повернутися і ще раз спитати. І цього разу господар дав свою згоду, -- згадує пані Лідія. -- Олексій Федосійович поділився зі мною своїм життєвим шляхом. Він був військовим, служив у Німеччині та інших країнах, а потім став головою колгоспу і працював у районній адміністрації. Разом із дружиною вони виховали сина, який нині живе в Запоріжжі. Мені здалося, що ми з Олексієм одразу знайшли спільну мову. На третій день він вже сказав мені: "Залишайся тут господинею". На літо 2025 року вороги почали обстрілювати Новоселівку. Ми з Олексієм стали останніми, хто залишив це місце.
На початку свого нового життя Лідія Григорівна та Олексій Федосійович оселилися в Павлограді, в приміщенні місцевого будинку культури. "Але нас турбували постійні обстріли, людей було багато, все здавалося тісним. Ми вже не молоді, прагнемо спокою і стабільності, адже натерпілися, — розповідає Лідія. — Нам запропонували переїхати до села під Одесою, де в старій лікарні облаштували кімнати для переселенців. Ми вирішили скористатися цим шансом і наприкінці літа переїхали туди. Оселилися в маленькій кімнаті з двома ліжками, створили собі затишок. І тут Олексій Федосійович висловив бажання узаконити наші стосунки. Він пояснив, що справжні чоловіки, незалежно від віку, одружуються з тими, кого люблять і цінують. Я погодилася. Ми купили срібні обручки в церкві, наречений одягнув костюм, а я — святкову сукню. Святкували скромно, звичайно, але не обійшлося й без сліз "гірко". Шкода, що наші діти не змогли бути присутніми на церемонії, адже живуть далеко. Проте вони переглядали весільні фото і відео, радіючи за нас і плачучи від щастя".
Олексій Федосійович постійно називає дружину сонечком, коханою. Обнімає її, завжди цілує зранку та перед сном. "Ми обоє оптимісти, обожнюємо жартувати, -- додає Лідія Григорівна. -- Я вам скажу, що навіть під час тривог тримаємось за руки, і на душі спокійніше. Дідусик дуже турботливий, і руку подасть, і приготує каву чи чай. З моїх страв йому найбільше до вподоби борщ. Так хочеться, щоб наше щастя тривало якнайдовше... Тепер молоді бояться труднощів, багато розлучень. А треба цінувати одне одного й любити".
Молоді закохані діляться своїми бажаннями: їхня найбільша мрія — це мир. "Ми також сподіваємося повернутися до Новоселівки. Але, на жаль, її більше немає — вороги знищили все. Тому ми чекаємо на перемогу. І тоді нам не буде завадою ще раз відсвяткувати наше весілля в колі близьких", — додає наприкінці Лідія Дічева.
#Донецька область #чай #сніг #Запоріжжя #Дніпропетровська область #Німеччина #Павлоград #Одеська область #Страва (їжа) #Одеса #Землі Німеччини #Колгосп #Тарас Шевченко #Весілля #Кава #Борщ #Купецтво #Господар
