Фотограф: Віталій "Журналіст" Очерет
П'ятничний вечір. Ми зібралися за столом на вечерю, курили та обговорювали, як вже четвертий день поспіль в Васильківці триває розбір КАБів. Я особисто став свідком одного з них у четвер, коли насолоджувався кавою біля магазину "Берізка" разом з друзями Трініті та Скіфом з підрозділу "Морок" 5-ої ОВМБр.
Нас врятувало те, що ми швидко зреагували, впали на землю і практично уникнули поранень від уламків. Воронка розташовувалася на відстані приблизно 30-50 метрів. Трініті лише трохи обпекло ногу. Легкі контузії, нічого серйозного.
До цього в селищі було відносно спокійно. До "Шахедів" на Дніпропетровщині вже всі давно звикли, але зараз (події розгортались у червні 2026-го) ворог взявся за Васильківку всерйоз, переслідуючи мету вибити звідси військових і цивільних, щоб обтяжити нам логістику. Росіяни "докрутили" КАБи, і тепер вони летять не стандартні 80-90 кілометрів, а 90-100 кілометрів. Зазор якраз для нас.
Потрібно шукати нове місце для проживання, поки Васильківка не повторила трагічну долю Покровського, яке знаходиться всього за 30 кілометрів на південь і вже кілька місяців піддається атакам російських військ з застосуванням КАБів та ФПВ. Однак ми досі в пошуках нової локації, тому з нашими колегами з відділу кадрів, Мазепою та Дато, а також медичним персоналом, Фраєм і Батьком, залишаємося тут у надії на наш укриття, поки насолоджуємося шашликом.
На "Графіті" (українській системі ситуаційної обізнаності для військових) до вечора панувала порядок. Однак, приблизно після 21-ої години ситуація змінилася.
Дві порції по три КАБи впали десь на околицях Васильківки. Слухаємо "The Doors" і сидимо далі. Смакуємо крафтову полтавську свіжину від кума Фрая. Аж тут ще три прильоти. Мінімаркет та мийка під назвою "Ранчо" якраз сьогодні переїхали, спалах в тому районі.
Кажу: "Давайте катнемось, глянемо про всяк випадок". На що Фрай, який тільки зранку вийшов з позицій, відповідає, що якщо і сьогодні ввечері в нас буде робота, то мені гайки.
Ми докурюємо, я беру фотік, вантажимось у машину і їдемо, як ми думаємо, на "Ранчо" просто перевірити обстановку. Із сабвуферів лунають "The Strokes".
Все почалось на під'їзді до центру. Чоловік весь у крові побіля головної дороги. Посічений вибуховою хвилею і бог знає ще чим. Ми підбираємо його. Він каже: "Я весь у крові, давайте не буду сідати в машину". Батя, водій екіпажу медеваку, відповідає: "Пох, потім відмиємо".
Допомагаємо йому залізти на заднє сидіння і сісти біля мене. Вже починається "двіж". В нього дзвонить телефон, певно, хтось із близьких. Він каже, що з ним все гаразд, що він цілий, щоб хтось на тому боці не переживав. Але з ним далеко не все гаразд. З нього юшиться кров. Весь тулуб у плазмі.
За хвилину ми привозимо його до центральної лікарні Василькова. Вводимо його всередину — на щастя, я знав, куди йти. Передаємо медичному персоналу і продовжуємо свій шлях.
Проїжджаємо кілька сотень метрів, і зліва відкривається велична картина. Чотириповерхова будівля в центрі селища постраждала від КАБів. Я передаю Фраю медичну сумку, а сам швидко хапаю турнікет, адже вирушив на цю евакуацію у в'єтнамках і пляжних шортах, що виявилося не найкращою ідеєю. У мене лише основна камера та маленький фотоапарат, підвішений на шиї. Фрай дістає з сумки медичні рукавички і пропонує мені, але я не встигаю їх надіти. Виходимо з транспорту і потрапляємо в самий епіцентр темряви.
Біжимо з Фраєм до багатоповерхівки. Більша половина її зруйнована вщент. Всюди крики, ґвалт, хаос. Ліворуч горить машина, дорога всіяна уламками. Поруч із нами обвислі дроти та іскрить трансформатор. В будинку з чотирьох поверхів один точно відсутній. Але нам пофігу.
Рухаємось у перший від нас під'їзд. Ми - перший евак, який прибув на місце влучання ворожих КАБів. Як ми зрозуміли трохи згодом, у цей будинок прилетіла відразу пара бомб.
Увірваємося в приміщення. Голосно запитуємо, чи є "двохсоті" та "трьохсоті". Спостерігаємо кількох постраждалих, але їх стан не критичний. Закликаємо їх вийти на вулицю і продовжуємо свій шлях. Звертаємо увагу на те, що навколо розповсюджений газ; попереджаємо, щоб ніхто не палив і не займався вогнем, адже все може вибухнути в одну мить.
Йдемо поверхами. На першому чисто. Прочісуємо другий поверх. Там буйний хлопець, він шукає свого побратима та дуже агресивно реагує на нас. Ми пояснюємо, що намагаємось допомогти і що йдемо на пошуки з ним. Як виявилось, взаємодія з такими шоковими людьми - це чи не найважча частина роботи медиків.
Проводимо розвідку на другому поверсі, після чого переходимо на третій. "Є хтось живий?" - запитую. Оглядаюся і відповідаю: "У ванній - все в порядку. У спальні - теж чисто". Мене тягне до вікна, звідки видно вулицю. Обережно пробираємося крізь вузькі двері, драбини та дроти. Рухаємося з Фраєм, я слідую за ним, як "двійка": він попереду, я за ним. На четвертому поверсі - все спокійно.
Спускаємося вниз. Одразу ж нас перехоплює незнайомий чоловік, який стверджує, що в хатині навпроти живе його товариш. Ми швидко прямуємо туди.
Продираємось через зруйнований вхід, меблі й уламки. Знову ловлю себе на думці: надягти капці було хріновою ідеєю, але хто ж знав. Зате червона підсвітка камери окреслює нам шлях у темряві. Кімната за кімнатою проходимо хату - там чисто. Це тішить.
Повертаємось до висотки. Громадяни вигукують про ймовірні повторні запуски. Але ми з Фраєм, здається, не піддаємось панічним настроям. За мить він перевіряє "Графіт" — все в порядку. Потрібно продовжувати виконувати завдання.
"Це не просто робота, а справжня мрія", - жартуємо ми один з одним, згадуючи відомі слова Бреда Пітта з фільму "Лють" ("Fury") - "Найкраща робота, яку я коли-небудь мав".
Ми проходимо до іншого під'їзду. Тут наші шляхи з Фраєм розходяться: я спускаюся в підвал, а він піднімається на поверхи.
Під землею мама просить оглянути сина із закривавленою спиною. Трохи підіймаю його футболку. Думаю: "А рукавички можна було б і надягати". Матір, старша жінка, в паніці каже: "Накладіть сину плівку на спину". Відповідаю, що оклюзійна не потрібна, в нього не серйозна рана, він не тяжкий - "Виходьте на вулицю". Виводжу людей, виходжу з ними.
На виході впритул шлях перекриває згорівша машина. Допомагаю людям вийти з підвалу, скеровую до дороги.
З цивільними людьми важко спілкуватися, але це не дивно — вони перебувають у стані шоку. Лише кілька хвилин тому вони втратили майже все, що мали, а для деяких це втратили не тільки матеріальні цінності. Як і мої батьки чотири роки тому. Проте більшість з них знаходять у собі сили, чуючи крики, щоб вийти з епіцентру подій і не заважати. Не заважати медикам, таким як Фрай, Бата і інші, які першими прибули на допомогу.
Кричу до Фрая, але він вже не чує. Поряд зі мною залишився лише турнікет, камера та прагнення допомогти.
Я виходжу з вулиці і направляюсь на інший бік будівлі. Мені на очі трапляється, як троє молодиків виносять чоловіка, чия голова вся в крові. Вони закликають про допомогу. Я приєднуюсь до них, беручи його під ліву руку. Ми переносимо його на кілька десятків метрів. Питаю, що з ним сталося, в якому він стані. Вони відповідають: "Подивись на його голову, там залишок". Я кажу: "Перевірте пульс". Його немає.
Один із трьох юнаків запитує: "У кого є сумка?". Один з них приносить чорний пакет. Ми кладемо тіло всередину і несемо його в бік, а потім прямуємо до вантажівки хлопців.
Запитую: "Ви впораєтеся далі самостійно?" І після позитивної відповіді знову пряму до епіцентру. Це справжній цинізм, але такова реальність. Виходить, що я виніс тіло людини, яка загинула внаслідок ворожого удару КАБом. Але хтось все ж повинен був це зробити.
На шляху помічаю, як на тлі зруйнованого будинку сім'я з трьох осіб утворила коло, притиснувшись головами одна до одної та обійнявшись. В їхніх очах сльози. Їм пощастило більше, адже вони залишилися живими.
Прихожу до нашої машини - там пусто. Неподалік бачу чоловіка, що кричить: "Тату, тримайся!". Виявляється, що старшому чоловіку придавило ногу на четвертому поверсі. Він просить, щоб допомогли. Намагаюсь заспокоїти сина і контролювати його комунікацію з батьком. Щоб той постійно був на зв'язку, щоб сказав про свій стан, щоб почув, що рятувальники вже скоро по нього прийдуть.
Постійно прибувають нові люди, шукаючи своїх рідних і сподіваючись, що їх не було в будинку в момент прильотів. Приїжджають і рятувальники, щоб завершити розпочату нами справу та допомогти дістати двох чоловіків з-під завалів. Одному затисло ноги на 3-му поверсі, інший - під завалами на 4-му. Паралельно чую голос Фрая десь із верхніх поверхів.
Поділяє свої думки Фрай, керівник медичної служби батальйону безпілотних технологій "Залізні соколи" 67-ї окремої механізованої бригади:
Хтось згадав, що на верхніх поверхах є постраждалі, яких не можуть евакуювати. Я миттєво кинувся вгору. На другому та четвертому поверхах фасадна стіна обвалилася. Третій поверх виявився найбільш зруйнованим — він пробитий наскрізь, в обох несучих стінах утворилися значні провали. Саме тут я і опинився. Простору залишилось небагато, все навколо сиплеться, а в повітрі відчувається сильний запах газу.
Перекриття обвалилося, затиснувши людину і майже заблокувавши вхід, залишивши лише невеличкий отвір. Саме в нього зуміла пробратися дівчина - комбат 141-ї ОМБр ББпС. Я не міг пройти через це "вікно", тому передав їй кілька турнікетів і знеболювальне, яке вона відразу ж ввела постраждалому, адже ситуація була критичною.
Згодом я почув голоси, що лунали з верхнього поверху, закликаючи про допомогу. З великими зусиллями мені вдалося піднятися на наступний рівень — мене підняв зовсім незнайомий чоловік, що опинився поруч. Разом ми дісталися до чоловіка, який був засипаний уламками, і почали його визволяти.
Він безперервно тягнувся до свого кейса з документами (той старенький, син якого вже чекав на мене внизу – я, автор). Нам вдалося! Ми спустили його на один поверх нижче, знайшовши вільний шлях біля сходів. Я перев'язав його і відправив далі на своєму шляху вниз.
У цей час стіни почали обсипатись більше і треба було думати, що роботи з тим придавленим хлопцем на 3-му поверсі. Там до комбата вже прорвався наш Батя - вдалося відігнути обрешітку армування плити і трохи звільнити прохід. Далі підтягнувся я і рятувальник ДСНС із пневматичним домкратом. Діло пішло веселіше.
Ми спробували разом підняти плиту, щоб визволити чоловіка, але це виявилося недосяжним завданням. Згодом до нас приєднався ще один рятувальник з додатковим домкратом (обидва з них на фото - УП). Використавши два домкрати, нам вдалося підняти плиту і витягти постраждалого. Ми наклали йому турнікет, поклали на м'які ноші та почали обережно спускати. Він вижив.
Після цього ми несподівано зустрілися біля автомобіля. Тато знову сів за кермо. На обличчі Фрая та в його очах можна було помітити іронічно-істеричну усмішку, характерну тільки для медиків.
Прямуємо до "бази", але дорогою помічаємо, як спалахує вогонь у магазинах на центральному ринку. Туди також надійшла нова порція КАБів. Зупиняємось, щоб перевірити, чи є постраждалі. Натомість зустрічаємо медиків з 3-го батальйону медичної служби нашої 67-ої окремої механізованої бригади - начальника медичної служби Потапа та медика Адвоката, які щойно працювали разом з нами в зруйнованому будинку. Спостерігаємо, як вогонь знищує продуктовий магазин "Візит", і вирушаємо далі, адже більше нічим не можемо зарадити.
Ми вирушаємо. Кажу Фраю, що настав час для сигарети.
Ти так вважаєш?
Безсумнівно.
Сарказм і порозуміння, хоч це й виглядає парадоксально. На зворотному шляху ми звітуємо наступному батальйону про те, що нещодавно трапилося, і прямуємо "додому".
Батько кермує автомобілем, немов справжній майстер, і от вже за кілька хвилин ми знову в нашій саморобній альтанці. Впадаємо на стільці та безперервно закурюємо вже третю сигарету. Джинси та футболка Фрая з написом "Мандруй, стріляй, кохай" сповнені слідів крові. Єдине, що відчувається, – це безмежне розчарування. Тепер Фрай може зробити ще одну позначку, 28-му цього року, на рахунок врятованого життя. Він вагається. Я запевняю його, що це точно варто врахувати. Ви ж витягнули людину з-під завалів.
- Не доставили до медичного закладу.
Не має значення. Ви його врятували.
Зберегти життя. Ось у чому полягає вся суть. І мета – допомогти якомога більшій кількості людей. А своє – не так вже й важливо.
#
