Фінальна повітряна дуель Героя України полковника Олександра Оксанченка.

Відчайдушність і самопожертва льотчика винищувача стали основою для легенди про "Привида Києва". Яким його пам'ятають

24 лютого 2022 року. Українська земля трясеться від атаки російських військ. З військового аеродрому один за одним піднімаються в небо винищувачі Су-27. Серед них був і літак полковника Олександра Оксанченка, який одним із перших відправився в повітря. За роки служби він виконував безліч бойових завдань, і кожного разу досвідчений пілот показував максимальну зосередженість. Так само зосередженим він залишався і під час свого останнього польоту 25 лютого 2022 року, коли привертав увагу ворожих літаків над Києвом. Олександр Якович усвідомлював, що від його дій залежить безпека цивільного населення. Ціною власного життя, людина-легенда, як його часто називають, виконала свій обов'язок до останнього подиху. Самопожертва та відвага цього льотчика стали основою для міфу про "Привида Києва".

"Заслужено став Героєм посмертно. Один із найталановитіших винищувачів у світі, Олександр Оксанченко, загинув." - так повідомили провідні медіа 1 березня 2022 року, коли Президент України оголосив про присвоєння йому найвищої державної нагороди. Серед цих видань був і Укрінформ, який неодноразово висвітлював досягнення видатного льотчика. У третю річницю його загибелі ми разом із його доньками згадуємо, яким він був чоловіком, батьком і пілотом – взірцем у всьому...

Для Світлани та її двох дочок, Ганни та Насті, лютий став справжнім випробуванням. Вже третій рік поспіль їхній чоловік і батько, Олександр Оксанченко, з’являється у їхніх снах. Ганнуся та Настюша, як любив їх називати Олександр Якович, активно долучаються до просвітницької діяльності, щоб пам'ять про видатного пілота залишалася вічною у серцях людей, а його героїчні вчинки не зникли з історії для майбутніх поколінь.

СЛОВА, ЯКІ НІКОЛИ НЕ ЗВУЧАТЬ ВІД МОНА СЕРЦЯ

Олександр Оксанченко безмежно любив Україну, польоти та свою родину. Проте військова служба не давала змоги вдосталь насолодитися родинним щастям.

Наші миті з татом були не такими численними, як хотілося б. Його завжди не вистачало, адже військова служба часто відривала його від нас. Діти військових прекрасно розуміють, про що я. Тому кожна хвилина, проведена з татом, була для нас особливою: чи то прогулянки, чи навчання плавати на човні, катання на ковзанах, чи як він бігав слідом за мною по всьому військовому містечку, поки я крутила педалі велосипеда, оберігаючи, щоб не впасти... Я досі пам’ятаю, як він завжди ставив найбільшу ялинку на новорічні свята, як одного разу в лісі з другом вони зрубали величезну сосну, щоб у нас була найкраща новорічна ялинка... Як щодня телефонував зранку, підтримуючи на шляху до роботи... Як завжди вірив у нас... "Все буде добре, доню!" - ці слова я більше ніколи не почую, - зі сльозами на очах розповідає Ганна Оксанченко.

Молодша Анастасія поділилася спогадом із дитинства, коли тато вчив її рибалити:

Одного разу я спіймала рибу, але не змогла витягнути її з води. Як маленька дівчинка, я не мала достатньо сил, щоб дістати того коропа. Найприємніше в цій ситуації було те, що тато, який знаходився поруч, уважно спостерігав за моїми спробами та підбадьорював мене словами: "Давай, донечко, ти впораєшся, тягни!". Він усміхався своєю чарівною усмішкою. Завдяки його допомозі мені вдалося витягнути коропа. Я досі пам’ятаю, як тато пишався цим досягненням і ділився історією про мій улов з друзями.

Олександр Якович, як і більшість льотчиків, полюбляв у вільний час порибалити. До слова, у 2018-му на свій 50-річний ювілей від колег по службі він отримав торт у вигляді рибалки, який дістає черговий трофей із озера.

Обидві дочки запевняють, що Олександр Оксанченко не відзначався строгістю в батьківстві. Якщо йому щось не подобалося, він завжди вмів передати своє невдоволення лише одним поглядом, не вимовляючи жодного слова.

ПЕРШІ ВІДВІДИНИ АЕРОДРОМУ

Як і всі діти, ми також маємо можливість відвідати місце роботи своїх батьків. Для дітей військових це особливий досвід. Настя Оксанченко поділилася, що її переповнювали неймовірні емоції, коли вона вперше стала свідком того, як її тато підноситься в небесну безодню на своєму сталевому "птаху".

Слухати звук літака - це захоплююче, але водночас викликає мурашки по шкірі. Яке враження! У той час аеродром сприймався як рідний дім, а всі військові – ніби частина великої авіаційної родини.

Старша донька Ганна каже, що "свої враження важко описати, важко підібрати слова, щоб передати ці відчуття":

Для мене це був свій особливий куточок на планеті, відрізняючись від звичайного життя цивільних. Це була зона, доступна лише для обраних. На вході стояли КПП, а навколо — озброєні охоронці, молоді та старші, всі в однаковій формі, красиві, з різними обличчями. Я часто плуталася, намагаючись запам'ятати їх з першого погляду, щоб не переплутати. Ці бетонні смуги, призначені для літаків, так і манили покататись на велосипеді — ідеальний маршрут для дитини, якій тато подарував велосипед і навчив їздити. А ще — білі бордюри, зелені дерева, доглянуті парки, де втомлені військові могли відпочити та перепочити.

І те, від чого так сильно забилося дитяче серце, - крилаті велетні, сталеві " СУ-27... Якщо кохання з першого погляду існує, то це воно.

Старша донька Оксанченка згадує, що "День авіації став ще одним незабутнім моментом, коли можна було наблизитися до цих 'пташок' і навіть приміряти місце льотчика в кабіні літака... Це враження залишиться в пам'яті як у дітей, так і у дорослих...".

Коли Ганна вже стала дорослою, батько привів її до свого робочого місця на території частини. Він показав їй, де він створює свої "плановічки", а також де знаходиться льотна група, з якою вони готуються до змін у польотах...

Згадую величезну таблицю, що займала всю стіну, з таємничими стрілками та позначками, а також великий стіл, на якому розташовувалася не менш масштабна географічна карта. Це викликало одночасно захоплення і плутанину, адже ці знання доступні лише обраним – справжнім володарям небес.

І ніколи не зникнуть з моєї пам'яті підйоми літальних апаратів та потужний гул їхніх двигунів, що викликає одночасно страх і захоплення...

Спостерігати за їхніми рухами в небесному просторі - це про щось, що здається недосяжним і магічним... лише б це небо завжди залишалося спокійним... - підсумувала Ганна Оксанченко.

Ганна Оксанченко розповідає, що її батько ніколи не ділився з родиною своїми робочими моментами, тим більше - військовими переживаннями. Він старався всіма силами захистити близьких від жорстоких реалій війни, в якій брав участь на захисті України разом із побратимами. Олександр Оксанченко нічого не зізнавався рідним. Лише в 2014 році його обличчя зазнало змін: з’явилося більше зморшок, а настрій став часто похмурим - він перебував у світі своїх думок...

Крім того, знаменитий пілот висловлював занепокоєння з приводу того, що з вересня 2014 року українська бойова авіація не брала участі у війні на Сході. На початку військового конфлікту в Донбасі авіаційні сили активно допомагали в звільненні захоплених районів.

- Минуло декілька років, коли я дізналася від людей, що тато був одним із небагатьох, хто залишився вірним Присязі, відданим своєму українському народу. Тоді чимало військових, зокрема льотчиків, перейшли на бік Росії. Прихід "зелених чоловічків" до Криму заскочив наших військових зненацька. Мій тато, перебуваючи тоді у вирі подій на території, де вже був ворог, встиг сісти в свою сталеву "пташку" і перегнати її разом із собою на велику Україну. Продовжив до останнього подиху її захищати... - поділилася Ганна Оксанченко.

У 2014-2015 роках сім'я пілота вперше пережила, як функціонує російська пропаганда. Прихильники "руского міра" активно шукали інформацію в соціальних мережах про українських льотчиків та їх родини, намагаючись їх скомпрометувати, оббріхуючи та погрожуючи їхнім близьким.

Згадую один момент, коли ми зібралися за сімейним столом на обід. В новинах повідомляли про вибухи в Донецьку. Російська авіація завдавала ударів по українським містам в Донбасі. Пропаганда спрацювала миттєво — вони знали в обличчя найкращих пілотів України, знайшли старе фото з людьми, які давно відійшли у вічність, і розповсюдили його в мережі, супроводжуючи своїм "пропагандистським" коментарем. Таким чином, окупанти намагалися всіляко звалити провину за загибель цивільних на наших пілотів, - згадувала Ганна Оксанченко.

Для багатьох людей це питання є особливо важким, так само як і переживання втрати рідних у цій війні. Родина Оксанченка не стала винятком. Перші дні повномасштабного вторгнення залишили в серцях дружини та доньок льотчика глибокий біль, який супроводжує їх не лише в той момент, а й у кожному наступному дні після загибелі Олександра Яковича.

- Мама розповідала про те, що близько третьої ночі татів телефон не вщухав від викликів. Телефонували з військової частини. Тато так міцно спав, що не чув дзвінків... Мама розбудила тата. Він швидко зібрався і попрямував на аеродром, де вже гриміли вибухи й палало небо... Досі мама картає себе: якби могла, ніколи б не збудила його тоді. Тоді, як виявилося згодом, вона проводжала його на війну. Вони востаннє бачилися... Її коханий чоловік більше ніколи не повернеться додому, - поділилася Ганна Оксанченко.

Молодша донька Настя в той час була за межами країни. Вона сильно турбувалася про свою сім'ю, особливо про батька, оскільки усвідомлювала специфіку його роботи. Кожного дня вона дзвонила рідним, запитуючи, як вони почуваються, яка ситуація вдома, чи панує спокій.

Анастасія Оксанченко поділилася своїми переживаннями: "Я намагалася зв'язатися з татом, але він не відповідав, бо був поза зоною. Писала йому повідомлення, і в кожному з них повторювала: 'Коли матимеш можливість, дай знати, що з тобою все добре. Я дуже переживаю'. У мене не виходило відігнати думки про те, що він живий. Я чекала до останнього моменту..."

Старша донька Ганна разом із чоловіком опинилися в Харкові 24 лютого 2022 року. Молоде подружжя орендувало квартиру в Північній Салтівці. Ситуація була вкрай небезпечною: вони чули оглушливі вибухи і відчували, як земля тремтить під ними, прямо біля їхнього будинку. Люди масово залишали свої домівки, рятуючи дітей і домашніх тварин, швидко пакуючи валізи, і поспішали до метро, в той час як ті, хто мав автомобілі, намагалися покинути місто.

У нас не було автомобіля, а з собою ми взяли лише кота та два рюкзаки, наповнені документами і водою. Ми вирушили до станції метро Героїв Праці, де провели ніч, ранок та обід. У ці важкі години я щодня зверталася до Бога з проханням захистити мого тата. У метро зв'язок зник, тож, щоб дізнатися, що відбувається на поверхні, ми вирішили вийти. Коли я поверталася назад по сходах, раптом задзвонив телефон, і якщо б затрималася ще на секунду, то могла б пропустити цей дзвінок. Це був мій тато... І це була остання наша розмова...

Він подзвонив мені. Ми мали з ним дуже сильний зв'язок за життя. Я - татова донька, часом розуміли одне одного без слів. У цій розмові слів було мало. Такий голос тата я чула вперше, і мені чомусь стало так боляче, що я, думала, розридаюсь. У нього було обмаль часу, і я не мала права засмутити його ще більше. Він сказав: "Доця, передай Насті (вона чекала відповіді від нього) та мамі, що зі мною все добре...".

Я запитала: "Тату, як справи?", він зробив глибокий вдих і відповів: "Усе добре...". Потім я сказала: "Я тебе дуже люблю, тато!" і він відповів: "Я також тебе люблю!" - поділилася Ганна Оксанченко.

ЙОГО ОСТАННІЙ БІЙ У НЕБІ НАД КИЄВОМ

Олександр Оксанченко свій останній бій прийняв у небі над Києвом 25 лютого 2022 року. Але про це стане відомо лише 28 лютого 2022 року.

Мої друзі подзвонили мені і сповістили, що тата вже немає. Потім з'явилися інші дзвінки, які стверджували, що він у лікарні... Світ почав обертатися навколо, а повітря раптом стало недостатньо. Серце билося так швидко, що здавалося, ось-ось вийде із грудей. Мені здавалося, що я опинилася в якогось жахливому сні, де повільно вмираю. Я не могла повірити, що мого улюбленого батька більше немає. Я сподівалася почути щось від військової частини на офіційному рівні, але вони продовжували мовчати...

Лише на четвертий день після загибелі, сховавшись від вогню окупантів у підвалі Харкова, я випадково (хоча тепер розумію, що нічого не буває випадковим у цьому світі) натрапила на відео в Instagram, де виступав Президент України Володимир Зеленський. У своєму вечірньому зверненні 28 лютого 2022 року, за кілька хвилин до півночі, він оголосив імена героїв, яким було присвоєно звання Героя України. На завершення прозвучало ім'я Олександра Оксанченка... І як ніж по серцю - "посмертно", - згадувала ті важкі дні Ганна.

"Легендарна особистість" - саме так охарактеризував під час церемонії вручення ордена "Золота Зірка" родині видатного пілота Головнокомандувач Збройних сил України генерал Валерій Залужний.

У 2024 році родина видатного авіатора отримала почесний нагрудний знак "Комбатантський хрест", а також нагрудний знак "Честь та пам'ять", яким посмертно було нагороджено Олександра Оксанченка.

Довідкова інформація: Олександр Оксанченко з'явився на світ 26 квітня 1968 року в селі Маломихайлівка, що розташоване в Покровському районі Дніпропетровської області. Після закінчення середньої освіти він поступив до Харківського вищого військового авіаційного училища льотчиків ім. С.І. Грицевця, яке успішно завершив у 1989 році. Протягом своєї служби в бригадах тактичної авіації Повітряних сил Збройних сил України Олександр займав різні посади, починаючи від льотчика-інструктора і закінчуючи заступником командира з льотної підготовки. Після успішного складання іспитів на право виконання вищих пілотажних фігур, він неодноразово демонстрував свої навички, які отримали високу оцінку з боку командування та державних структур. Олександр представляв Повітряні сили України на міжнародних авіаційних змаганнях у таких країнах, як Чехія, Румунія, Мальта, Угорщина, Польща, Словаччина, Бельгія, Велика Британія та Данія, здобуваючи перемоги. Він також брав участь у забезпеченні повітряної безпеки під час проведення "Євро-2012" та у великих навчаннях "Безпечне небо - 2011", "Перспектива-2012" і "Осінній Циклон - 2013". Його професіоналізм був підтверджений під час інспекції бригади місією ОБСЄ у 2016 році.

Переможець загальноміського відкритого рейтингу популярності "Людина року - 2016" у Миргороді. У 2018 році був удостоєний звання "Почесний громадянин Миргорода".

Нагороджений (за життя): орденом Данила Галицького (2016); почесним нагрудним знаком "За доблесну військову службу Батьківщині" (2013) та "Слава і честь" (2018); відзнаками Міністерства оборони України "За сумлінну службу" I ст. (2006), "За зразкову службу у Збройних силах України" III ст. (2008), "За військову службу Україні" (2013), "Ветеран служби" (2014), відзнакою "Знак пошани" (2012); почсним нагрудним знаком Головнокомандувача Збройних сил України "За самовіддану працю у Збройних силах України" (2021).

28 лютого 2022 року полковнику Олександрові Яковичу Оксанченку було посмертно присвоєно звання "Герой України" з врученням ордена "Золота Зірка" за його особисту мужність і героїзм, продемонстровані у захисті суверенітету та територіальної цілісності України, а також за вірність військовій присязі. У 2024 році йому також посмертно вручили почесний нагрудний знак "Комбатантський хрест", а також нагрудний знак "Честь та пам'ять".