Внаслідок війни літня жінка була змушена залишити своє рідне село. "Тепер моїми єдиними джерелами радості стали пухнасті друзі," - ділиться вона своїми переживаннями.

70-річна Алла Коляда протягом понад місяця перебувала в безлюдному, зруйнованому селі Новокриворіжжя, що на Донеччині.

Російські війська регулярно обстрілювали це місце, проте жінка не збиралася залишати його. Тут залишалися найцінніші спогади: на місцевому кладовищі спочивають її чоловік і двоє синів. До того ж, вона не могла залишити своїх улюбленців.

Вулиця, де проживала пані Алла, майже повністю зазнала руйнування. Її житло було одним із небагатьох, яке хоч трохи встояло. У будинку вибито вікна, а дах залишився без шиферу. "Іноді на одну хату падало по два-три "шахеди" – це було дуже гучно, – згадує пенсіонерка. – А коли почали літати КАБи, стало зовсім жахливо. Але, незважаючи на все, я не могла покинути своє село. Я не хотіла залишати своїх близьких. Постійно відвідувала їх на цвинтарі і дбала про могили".

Аллі Петрівні довелося пережити безліч важких випробувань ще до початку повномасштабної війни. П'ять років тому вона втратила чоловіка, який помер від раку легень. "А два роки тому пішов з життя мій старший син В'ячеслав, -- розповідає вона, стримуючи сльози. -- У нього була закрита форма туберкульозу. Він лікувався в лікарні в Краматорську, я відвідувала його щотижня, а потім перевезла додому. Ми намагалися його врятувати, але, на жаль, не вдалося. Йому було всього 42 роки".

Рік тому трагічно загинув молодший син – 39-річний Віталій, який працював рятувальником у Добропіллі. "Коли в місті почулися страшні звуки, він вирішив вивезти до мене дружину і двох синів – моїх онуків, яким 15 і 11 років. Молодший вже сів у машину, а старший разом із невісткою пішли за речами, поки Віталій вийшов покурити. Він зателефонував мені, сказавши: 'Мамо, тільки відійду – передзвоню'. І в ту ж мить пролунали три вибухи... Ракети вдарили по Добропіллю. Біля його автомобіля розірвалися два касетні боєприпаси, приблизно за метр від нього. Осколок поранив молодшого онука в ногу, а Віталій загинув".

Невістка разом із дітьми перемістилися до Кіровоградщини, тоді як Алла Петрівна залишилася в рідному селі на самоті — серед пустих будинків і щоденних обстрілів. За цей період жінка обійшла сусідні двори, забираючи до себе безпомічних домашніх улюбленців, що залишилися без господарів.

"Після удару "шахедом" по одному з будинків я врятувала рудого котика. У бідолашного були обпечені лапки, в очах -- гній, -- продовжує Алла Петрівна. -- Наші військові, які стояли неподалік на позиціях, допомогли з ліками. Так я виходила те кошеня. Прихистила й собачку, яка привела чотирьох цуценят".

31 грудня минулого року жінка знову відвідала кладовище. Того дня село піддалося обстрілу з КАБів, і дістатися туди стало вкрай важко. Неподалік, у городах, ховалися українські солдати, і коли небезпека наближалася, вона брала свою сумку з документами і поспішала до них. Так сталося і цього разу. "Один з військових тихенько зняв мене на відео та передав волонтерам із проханням про допомогу у виїзді, — згадує Алла Петрівна. — Незабаром вони приїхали. Спочатку я категорично відмовлялася, але коли почула, що зможу взяти своїх улюбленців, погодилася. Я розуміла, що ситуація може стати ще гіршою, і ми всі тут просто не виживемо". Збираючись, вона найбільше переживала, щоб жоден із котів не вислизнув, і щоб не довелося нікого залишити.

Волонтери допомогли жінці знайти притулок у селі Новокалинівка, що на Дніпропетровщині. Умови тут не надто розкішні, але, як зазначає пенсіонерка, найголовніше — це тиша та наявність даху над головою. "Я взяла з собою лише необхідне: декілька речей, ковдру, подушки, документи та фотографії своїх близьких, — ділиться вона. — Проте найбільше я рада, що змогла врятувати своїх чотирилапих друзів. Я перевезла до Новокалинівки 14 котів, сім собак, 20 курей, одного півня та 13 качок. На жаль, корову довелося продати. Але я не могла залишити Мухтара, нашого старшого друга — йому вже більше 15 років, і він майже не бачить".

Алла Петрівна поступово облаштовується у новому житлі. Вона прибрала, побілила стіни і взялася за незначний ремонт. Волонтери доставили їй холодильник і телевізор. "Живу просто, — ділиться вона. — Один раз волонтери принесли корм, але в основному все купую сама. Моя пенсія складає три тисячі гривень. Все своє життя пропрацювала дояркою у колгоспі, тому доводиться економити. Собі можу й не купити, а от для тварин — обов'язково. Готую їм кашу з підсмаженням, а нещодавно купила палку ковбаси".

У своєму рідному селі на Донеччині жінка утримувала корову, вирощувала овочі та часто ділилася продуктами з нашими військовими. Коли вони дізналися, що вона покинула село, надіслали їй пакунок з їжею. "Військовий, який зняв мене на відео та передав його волонтерам, навіть навідувався до мене в гості, -- з гордістю розповідає пані Алла. -- Ми підтримуємо зв'язок. Він турбується про мене, а я -- про нього. Як би швидше завершилася ця війна".

Раз на місяць жінка їздить до міста по пенсію. Решту часу порається по господарству. Каже, що з місцевими швидко подружилася. "Сусідка, їй 45 років, чоловік служить у війську, -- щодня заходить мене провідати. У магазині заприятелювала із продавчинею. Люди тут дуже добрі", -- запевняє жінка.

Та коли залишається наодинці, часто плаче. "Мені так шкода моїх хлопців, болить, що залишила їх там, на цвинтарі, самих, -- каже Алла Петрівна крізь сльози. -- Тварини тепер -- моя єдина радість. Якби не вони, не знаю, що б робила. Коли плачу, одне цуценя починає вити -- ніби все розуміє і жаліє мене. Молюся, щоб село не окупували, щоб цвинтар не розбили. Мрію ще хоч колись потрапити до своїх рідних на могили. Дай Боже дожити до того часу".