Добропілля: вікна закриті фанерними листами, а вода подається за графіком.

Місто залишається стійким, незважаючи на загрозу війни та часті бомбардування, і навіть продовжує вирощувати квіти.

Маленьке шахтарське містечко Добропілля, що розташоване в Донецькій області, стало своєрідним укриттям перед майже знищеним російськими військами Покровськом. Сьогодні лінія фронту проходить всього за 19,5 км від міських околиць. З населенням близько 28 тисяч людей, з яких близько 5 тисяч — діти, місто продовжує існувати, незважаючи на загрозу війни та постійні обстріли. Місцеві жителі не квапляться покидати свої домівки в пошуках безпечніших місць, сподіваючись на настання миру.

Кореспондентка Укрінформу вивчала, як проходить життя в Добропіллі.

ПРЕДВЕСНЯ, СОНЯЧНЕ СВІТЛО, ТЕПЛА ПОГОДА І РУЙНІВКИ БУДІВЕЛЬ

Коли закінчується Дніпропетровщина, на горизонті з’являються перші величні терикони, які символізують Донбас. Потім ви зустрічаєте стелу Донецької області — вона стала справжнім пам’ятником болю, гідності та любові. Кожен прапорець, що тут встановлений, має свою унікальну історію. Багато хто, проїжджаючи повз цю стелу, зупиняється, щоб зробити фотографію, ознайомитися з написами, помолитися за загиблих бійців і вшанувати пам'ять тих, хто віддав своє життя.

На контрольно-пропускному пункті нас інформують про вчорашню атаку FPV-дрона на автомобіль на шляху до Добропілля — військові припускають, що в машині могла бути подвоєна батарея. Після важкого шляху, нарешті, ми потрапляємо в Добропілля, яке зустрічає нас весняним теплом, яскравим сонцем та зруйнованими будівлями.

ЛОКАЛЬНІ ОПТИМІСТИ

Виходимо знайомитися з містом. Перше, що впадає у вічі, - вода, яку роздають перед розбитою будівлею. Чоловік, який уже набрав собі води, розповідає, що він мешкав у цьому домі, це був гуртожиток від найстарішої в місті шахти "Алмазна". Володимир Львович мав там кімнату №36 на 3 поверсі, де прожив 10 років. На питання, як взагалі можна жити з такими проблемами з водою, дідусь дивується: "Так є ж вода, ось, нормальна, смачна, ще по годинах дають у кран, з 6-ї ранку до 9-ї вечора, а по святах нас балують ще більше".

Ми час від часу спілкуємося з Володимиром Львовичем, і він справляє враження справжнього оптиміста: все налагоджується, ми працюємо, живемо, відпочиваємо. Нам також хочеться прогулятися, але куди б ми не глянули, нас оточують розбиті вікна, зруйновані будівлі, пошкоджені дороги – все це нагадує про те, що війна поруч.

"ЦЕ ЛЯКАЮЧЕ, АЛЕ МИ ВЖЕ ПРИЗВИЧИЛИСЯ"

Раптом ми зустрічаємо двох молодих дівчат - Адріану та Анастасію, і усвідомлюємо, що прагнення до звичайного життя здатне подолати будь-які труднощі. Хоча дівчата навчаються в онлайн-форматі, вони активно відвідують танцювальні заняття, проводять час з ровесниками і мріють про мирне майбутнє.

Кажуть, що батьки дозволяють виходити на прогулянки, але лише якщо поблизу є укриття і не пізно, адже вночі найнебезпечніше – це КАБи та "шахеди".

"Ми, звичайно, відчуваємо страх, але вже адаптувалися до цього," - говорять дві юні дівчини на тлі зруйнованого будинку, немов ніжні квіти, що пробилися крізь асфальт.

Усупкреч війні, діти в Добропіллі намагаються жити звичайним життям. Близько 5 тис. школярів навчаються переважно дистанційно, але багато хто відвідує позашкільні заняття: танці, спортивні секції, гуртки. Місцеві волонтери організовують для дітей майстер-класи та ігри, щоб підтримати їхній дух.

Будівля, поруч з якою ми розмовляємо з дівчатами, практично знищена вогнем. Наша увага привертає жінка, що проходить повз. Виявляється, вона проживала в цьому домі, але мешканка зруйнованого багатоповерхового будинку не має бажання спілкуватися і зізнається, що її настрій зовсім не підходить для розмов.

"Чому наш дім, чому?" - тільки й повторює жінка. Місцева влада визнала її будинок непридатним для проживання, але деякі мешканці з першого під'їзду не хочуть його покидати.

До нас підійшов чоловік з сусіднього будинку і почав розповідати: "Це сталося 7 березня, я якраз готувався лягати спати, коли почулися перші вибухи. Близько 21:20 все почалося: спершу один удар, потім ще кілька. Сила була такою, що мені здавалося, ніби в наш дім влучили. Коли я вийшов з квартири, побачив людей, які бігли в паніці, хоча я їх не чув - вуха були закладені", - ділиться спогадами Андрій.

Спогади даються чоловіку непросто, та попри це він не має наміру їхати, адже тут у нього дім, робота і все його життя.

7 березня 2025 року в Добропіллі російські військові здійснили комплексний напад, використовуючи ракету "Іскандер-М", РСЗВ "Торнадо-С" та дрони-камікадзе "шахед". Внаслідок цього трагічного інциденту загинуло 11 осіб, а 50 отримали поранення, серед яких семеро дітей. В результаті атаки було зруйновано не менш як вісім п'ятиповерхових житлових будинків, адміністративну будівлю та більше 30 автомобілів.

Другий удар стався в момент, коли рятувальники виконували свою місію. Серед жертв - пожежний-рятувальник Владислав Гостєв.

Коли ми йдемо центральною частиною міста, помічаємо супермаркет АТБ і намагаємося зайти, але двері зачинені. "АТБ вже давно не працює, але далі є кілька менших магазинів", - розповідає нам випадковий перехожий. У цей момент стає зрозумілим, наскільки серйозною є ситуація, адже АТБ, подібно до "Нової пошти", завжди виступали символами стабільності в прифронтових населених пунктах. Остання все ще має два відділення в місті та кілька поштоматів.

Продовжуючи прогулянку містом, наш погляд зупиняється на внутрішньому дворику багатоквартирного комплексу, де одна жінка дбайливо поливає свої квіти.

Ніна і її чоловік залишалися у місті з початку війни, але після обстрілу 7 березня вирішили виїхати до Черкаської області. Нещодавно жінка повернулася, щоб прибрати територію біля будинку та полити квіти: "Я ж голова правління нашого будинку, не можу це залишити без уваги, тому буду приїжджати. Сподіваюся на мир, на перемогу України", - ділиться вона з нами.