"Куртка" з команди ловців риби та дичини все ще тягне за собою вагон.

Як з колишнього цивільного і випускника військової кафедри стати фаховим армійцем і бойовим офіцером

Чому найважливіший актив у війську -- вмотивовані люди? Як повернути дух єднання 2022 року? Що означають вислови "штовхати вагон" і "котити світ"? Про свій бойовий досвід, переконання та життєву позицію розповів заступник командира батальйону 68 окремої єгерської бригади Тарас із позивним "Італієць".

Псевдонім "Італієць" Тарас вибрав через те, що протягом приблизно шести років проживав в Італії. Спочатку він працював шеф-кухарем на великих круїзних лайнерах, але під час пандемії COVID-19, коли туристична індустрія опинилася в кризі через карантинні обмеження, йому довелося залишити кораблі і перейти до роботи в ресторанному бізнесі на суші.

На початку повномасштабного вторгнення "Італієць" з перших днів приєднався до Збройних сил України і розпочав свою службу в 68-й окремій єгерській бригаді імені Олекси Довбуша.

"Я відчував, що незабаром отримаю дзвінок. Морально вже був готовий до цього, і 28 лютого телефонний дзвінок справді надійшов: 'Тарасе Мирославовичу...' Вау! Навіть на роботі до мене так не зверталися! Тоді я зрозумів, що це ТЦК. Після цього вирушив до Коломиї, звідки мене призивали, і так розпочалася моя служба у Збройних силах," – згадує офіцер.

За словами експерта, більшість мобілізованих не мали жодного досвіду служби у війську, не кажучи вже про бойовий. Лише кілька молодих чоловіків нещодавно проходили строкову службу під час АТО/ООС, але в бойових діях участі не приймали.

З офіцерів, які їхали зі мною з ТЦК, всі були схожі на мене – "піджаки", тобто випускники військових кафедр. Серед нас були молодші лейтенанти та лейтенанти, оскільки з часом надавали звання тим, хто давно завершив навчання і брав участь у зборах. Зібралася різноманітна компанія: від будівельників та таксистів до рестораторів, готельєрів, інженерів і програмістів. Схоже, що в нас був повний спектр суспільства. Мабуть, 95-98% учасників – це люди, які повністю віддалені від військового життя, – зазначає Тарас.

Підготовка на початку ворожого вторгнення відбувалася в дуже стислі терміни, адже надто гострою була потреба значного масштабування ЗСУ для відбиття російської збройної агресії. Один з офіцерів, які готували мобілізованих, у відповідь на запитання про єгерську бригаду жартома назвав її бригадою мисливців та рибалок, завданням якої буде тримати оборону в лісах на кордоні з білоруссю. Тож після виїзду з Коломиї "Італієць" тривалий час вважав, що їде разом із побратимами кудись у напрямку білоруського кордону. Однак зрештою військові опинилися на одному з найгарячіших напрямків на Донеччині.

"Мисливці та рибалки прямують на шахти!.. Сьогодні я можу посміятися з цього, але тоді, відверто кажучи, відчував певний внутрішній страх. Адже, в першу чергу, усвідомлюєш свою роль як офіцера, що відповідатиме за людей під час бойових дій. Виникає відчуття нестачі досвіду. А ще є Донеччина, де конфлікт триває з 2014 року," - зазначає він.

В перші дні, згадує військовослужбовець, йому щасливо пощастило, адже він зміг без особливих труднощів зайняти визначені позиції, змінити своїх попередників і надійно утвердитися на місці.

"Ми встигли закопатися, тому що там фактично голе поле було, без толком облаштованих позицій. Чому? Бо підрозділи, які були там, також тактично відходили, а іншим доводилося швидко займати визначені рубежі", -- каже "Італієць".

Утім, ще майже тиждень прямого вогневого контакту з ворогом не було, що дало змогу добре облаштувати позиції й опанувати озброєння. Це виявилося критично важливо, адже, приміром, з мінометами Тарасові та його підлеглим довелося ознайомлюватися вже на фронті.

"Ми міномети побачили вже на Донеччині. Тоді не встигали все це докрутити, щоб було "згідно­відповідно", як кажуть в армії. Це, звісно, погано, тому що краще, щоб хлопці всі були підготовлені", -- переконаний військовий.

Проте, він додає, що служба на лінії фронту під постійними обстрілами змусила його вчитися надзвичайно швидко та ефективно, щоб мати змогу виконувати бойові завдання і залишатися в живих. Особливо важливою виявилася підтримка одного з офіцерів, який, хоча й мав іншу спеціалізацію, володів бойовим досвідом і вмів працювати з мінометами.

"Приблизно через два тижні він допоміг мені відновити ті знання, які я отримав під час навчання на військовій кафедрі. Я навіть взяв із собою зошит, в якому записані уроки зі стрільби та управління вогнем. Хоча після військової кафедри я став звичайною цивільною людиною, ці 'бусольки', кутоміри та правила стрільби швидко спливли в пам’яті", -- усміхається Тарас.

Оволодіння зброєю стало можливим завдяки почуттю відповідальності та, як зазначає він, елементарному страху за своє життя. Під час перших бойових стрільб під Вугледаром українські 60­мм міномети продемонстрували відмінні результати, тоді як міни, які були надані однією з країн-партнерів, не відповідали заявленим параметрам.

"Згідно з нашими планами, дальність польоту міни повинна була становити три кілометри, але фактично одна з мін, яку ми отримали від партнера, пролетіла лише на кілометр сімсот. Ми спостерігали за горизонтом, але не помічали своїх попадань, поки наша піхота не повідомила, що міни приземляються занадто близько до них," — висловлює своє невдоволення офіцер.

Після швидкої заміни боєприпасів ситуація покращилася — міномети почали точно вражати цілі на передбаченій відстані, і загроза випадкового вогню по своїх військових зникла. Непередбачене потрапляння у побратимів завжди було одним з найбільших страхів "Італійця", тому, коли ця небезпека відступила, він відчув полегшення.

"На жаль, ми всі вчимося на своїх помилках, і шкода, що на таких. Але тоді це дало нам усім розуміння, що наша помилка може коштувати комусь втрати життя, тож до цього дуже відповідально всі підходили", -- зазначає він.

Найкраще ж себе показали люди -- мобілізовані колишні цивільні стали вмотивованими, відповідальними й умілими воїнами, готовими й спроможними виконувати найскладніші небезпечні завдання.

Слід відзначити хлопців: незалежно від того, яке завдання їм ставили, вони завжди виконували його. Звичайно, іноді виникали деякі корективи, але потрібно визнати, що рівень їхньої професійності на той час був значно вищим, ніж сьогодні. З тими, хто приєднався на початку війни, можна було сміливо йти в найскладніші ситуації. Люди завжди залишаються головною рушійною силою. Не новітня техніка, не сучасні технології - в першу чергу, це люди. Завдяки їхньому ентузіазму та згуртованості суспільства, коли друзі та волонтери активно допомагали, хлопці були готові виконувати будь-які завдання, які ставило перед ними командування, - наголошує "Італієць".

Звичайно, вони зазнали втрат і стикалися зі страхами, але кожен був готовий наполегливо працювати заради досягнення мети. Підтримка з боку тилу надавала неймовірну мотивацію. Згуртовані захисники України чітко усвідомлювали свою місію на фронті. Всі знали, що позаду залишилися їхні рідні домівки та мирні люди: батьки, матері, діти, внуки, дружини, дівчата тощо.

Зараз, як вважає Тарас, обстановка кардинально змінилася. На відміну від початкового ентузіазму в період війни, суспільство стало більш байдужим та відстороненим. Це має негативний вплив на фронтову ситуацію та не сприяє підвищенню мотивації у діючих військових.

"На сьогодні, на жаль, ми стикаємося з дефіцитом особового складу. Чому це сталося, до кінця не можу зрозуміти. Проте настрій серед людей, як у молодих хлопців, так і в старших чоловіків, вже не той, що був на початку 2022 року", -- каже офіцер, зітхаючи.

Звісно, і зараз до ЗСУ приходять вмотивовані чоловіки, дехто з яких вже має відповідну підготовку. Є кадрові випускники вищих військових навчальних закладів. Однак на загал ситуація невтішна, адже особового складу все­таки бракує.

"Хочеться, щоб люди, особливо молодь, -- хлопці, чоловіки -- розуміли, що ми не вічні. Ми також уже трішки замучилися. І основне болюче питання у військах, яке ми навіть рідко стараємося обговорювати, -- це питання ротації. Якщо свіжого поповнення немає, то, відповідно, яка може бути ротація? Яка інша бригада зайде і змінить нас?" -- риторично запитує офіцер.

Військовий підкреслює, що в Збройних Силах України служать найвідданіші представники нації, і приєднатися до них має бути великою честю для кожного українця. Ще одним ключовим елементом досягнення перемоги є надійний тил, який завжди готовий підтримати військових та забезпечити їх усім необхідним для ефективної бойової діяльності: зброєю, боєприпасами та іншими ресурсами. Крім того, "Італієць" докладно роз'яснює причини регулярних зборів коштів, які ініціюють військовослужбовці різних підрозділів Сил оборони.

Наразі основним засобом ураження є дрон. Однак дрон — це не просто літальний апарат, який діє самостійно; все функціонує в системі. Потрібні спеціальні пристрої, кабелі, екофлоу, генератори, антени та підсилювачі. І не завжди вдається знайти їх у необхідній кількості. Тому ми часто звертаємось за допомогою до волонтерів та знайомих. Не дивуйтеся, чому ми постійно звертаємось до вас за підтримкою — це дійсно необхідно, і краще мати запас. Адже, буває, сьогодні наше обладнання працює, а вранці виявляємо, що воно вже пошкоджене. Тож важливо мати резерв, щоб хлопці могли виконувати свої обов’язки, а вдома був запасний комплект. Нажаль, це можна вважати витратними матеріалами. Без них система не працює. Хоча термін "просимо" не зовсім коректний — він навіть може звучати образливо. Я не прошу для особистих потреб. Ми прагнемо забезпечити наш підрозділ усім необхідним для виконання бойових завдань, — ділиться думками захисник України.

Бригада, як зазначає він, також функціонує на цьому рівні. Однак не всі процеси в армії відбуваються миттєво, адже існує певна бюрократія. Існує дуже неприємна ситуація, коли бійцям необхідне обладнання "вчора", а обіцянки постачання звучать на два тижні пізніше...

Існує відома висловлювання: "Штовхати цей вагон". І ми продовжуємо підтримувати його своїми плечима, намагаючись утримати на рейках і забезпечити рух. Усі підрозділи, які працюють разом з нами, діють так само. Адже ворог не зупиниться. За нами чекають інші населені пункти, і таким чином можна дійти до Івано-Франківська, де я проживаю. Цього мені зовсім не хочеться", - підкреслює офіцер.

У його підрозділі зараз служить багато військових з Дніпропетровської області, зокрема з Павлограда, який стає важливим тилом. Тому для них ця загроза є особливо реальною, що підштовхує їх до ще більшої рішучості у захисті фронту.

"Люди діляться на два типи. Одні кажуть: "Куди цей світ котиться?" А є друга категорія, яка вперто котить цей світ. Я хочу, щоб ми все­таки котили його. Бо жалітися ми можемо на все і завжди. Так, не все ідеально в нас -- не тільки в армії, а й у всьому світі. Проте все одно кажу: рук не опускаємо і працюємо далі. Попрацюймо ще! Трохи, але всі разом, спільно. Бо результат буде тільки в комплексі, якщо ми і ви тягтимемо цей вагон і продовжуватимемо робити справу кожного на своєму рівні", -- підсумовує заступник командира батальйону 68 окремої єгерської бригади Тарас із позивним "Італієць".