Військові в камуфляжній формі, з жовто-блакитними нашивками на рукавах, просуваються через територію шахти, прокладаючи шлях між бетонними завалами, зламаними рейками та звисаючими з пошкоджених опор шматками кабелю.
Один з солдатів на мить затримується біля клумби з трояндами, що неймовірно вціліла в умовах апокаліпсису.
"Зая, поглянь на ці чудові троянди, які ти так любиш. Коли я виберусь звідси, неодмінно зберу тобі цілий букет", - говорить він, записуючи на телефон. Це не бойова сцена з фільму. Це справжнє відео, яке пізніше стало вірусним у соціальних мережах.
На тлі пшеничних та соняшникових полів на сході України, мов уламок з іншого життя, темніє зруйноване шахтоуправління "Покровське" - найбільше підприємство, яке видобувало коксівне вугілля в Україні.
Серед його архітектурних творінь особливо виділялися копри — величезні вежі, які щодня служили шляхом для шахтарів, що спускалися в глибини землі, а також для підйому вугілля на поверхню. Для працівників ці конструкції були не лише будівлями, а й символом стабільності, вертикальною осью, навколо якої оберталося їхнє повсякденне життя.
Тепер копри розбиті, як і саме минуле, але деякі шахтарі й досі тримаються цієї вертикалі. Серед них 36-річний Анатолій Вискребець, який до повномасштабного вторгнення працював на шахті п'ятнадцять років.
"Шахтний копер для мене був практично живою істотою. Коли я отримав новину про його знищення, мене охопило сильне хвилювання. Це було наче я втратив дорогого друга. Навіть інформація про те, що наш будинок зазнав прямого удару, не справила на мене такого ж враження," - ділиться Анатолій. В цей момент його голос звучить з легким трепетом.
Напевно, найкращим заголовком для цього тексту міг би стати такий: "Проста історія" - майже за мотивами фільму Девіда Лінча. Наш герой не говорить про себе багато, не будує особистий бренд і не надуває бульбашку власної експертності. Але саме завдяки таким людям, непомітним і небагатослівним, життя сьогодні триває.
Цей текст не про закриту шахту. Це розповідь про людину, яка втратила свою основу, але не піддалася зневірі. Історія про те, як зберегти свою ідентичність в умовах хаосу навколо, і як знайти себе, коли звичний уклад життя більше не існує.
Три стволи шахти розташовані в трикутнику між селищами Удачне, Котлине та Піщане під Покровськом. Останні два зараз окуповані росіянами. А до самого міста вони підійшли впритул.
Внаслідок безперервних атак Покровськ став справжнім привидом. Людей залишилося зовсім небагато, а цілі будівлі майже не існують. У тих, хто втік, зникла віра у можливість повернення, адже шахта, яка була основним джерелом доходу для більшості мешканців, навряд чи буде відновлена.
Анатолій Вискребець виглядає точно так, як уявляється типовий "плакатний" шахтар: кремезна постава, широкі плечі та міцні руки, які свідчать про важку працю. Він говорить повільно, не витрачаючи слова даремно. Незважаючи на свій молодий вік, на його обличчі вже помітні зморшки, особливо навколо очей, що є наслідком роботи в темряві під шахтарським ліхтарем. Брови у нього трохи зсунуті, що надає обличчю деякої похмурості. Але варто йому згадати про копер або доньку — його вираз м'якшає, а в очах з’являється теплий блиск.
Донедавна він працював підземним електрослюсарем, обслуговував підйомну систему, яка щодня переміщала людей та вантажі в шахту, а потім на-гора.
Вертикальна межа між темрявою і світлом стала для Анатолія своєрідним компасом. Школа, професійний ліцей, шахта — це звичайний шлях для чоловіків з Донеччини. Проте історія Анатолія не вписується в ці рамки. У своєму житті він неодноразово стикався з важливими виборами: залишитися чи піти, жити в мирі чи ризикувати, ховатися чи відстоювати свої позиції — спершу під землею, а згодом і на фронті.
З вулиці мого рідного селища Удачне можна було побачити силуети копрів шахти "Західна", яка колись була відомою як шахтоуправління. З дитинства я мріяв працювати саме на підйомі. І, зрештою, моя мрія здійснилася: після закінчення професійного ліцею я отримав роботу на шахті. Мій батько, який багато років віддав цій же шахті, спочатку не схвалив мого вибору. Він зауважував, що з моїм вогняним характером можуть виникнути труднощі. Він не хотів брати на себе відповідальність за наслідки моїх рішень, - ділиться Анатолій.
Саме завдяки своєму імпульсивному характеру його інженерна кар'єра завершилася, ще навіть не почавшись.
"Я вступив до технікуму на заочну форму навчання, але так і не отримав диплом - не склалося з викладачем гідравліки. Він завжди був дуже прискіпливим, і я не витримав, назвавши його йолопом. Після цього мене викликали до директора і запропонували написати заяву на відрахування. Міг би вибачитися, але моя гордість не дозволила цього зробити," - розповідає Анатолій.
Зате свій "підйом" шахтар потім вивчив до останнього гвинтика.
"Копер - дуже складний механізм. Я називав його "організмом". На висоті більше ста метрів розташоване обладнання - мозок, все інше - тіло. Розбуди мене серед ночі та спитай, де проблема? Я відразу міг її визначити", - каже шахтар.
На старті великого вторгнення шахтар не планував залишати Покровськ. Він лише відправив свою дружину та маленьку доньку за межі країни.
"Алінці виповнився рік 23 лютого, а вже наступного дня Путін втратив розум. Ще вчора ми готувалися до святкування: надували повітряні кульки, вся сім'я зібралася за святковим столом, загадували бажання, коли задували свічку на торті, а сьогодні все змінилося. Найбільший страх у моєму житті – це втрата родини. Тому я швидко знайшов спосіб відправити їх до Польщі, а сам вирішив залишитися і працювати. У шахті люди почали масово звільнятися. Наш профспілковий лідер зібрав колектив і сказав: "Хто може, залишайтеся. Якщо всі підуть, шахта не виживе", - ділиться Анатолій."
На виборчій ділянці відчувався брак робочої сили: з двадцяти п'яти працівників одна третина вирушила в евакуацію. Люди виконували свої обов'язки в двох змінах. З часом вдалося приборкати паніку, і багато хто знову повернувся на свої місця, а шахта адаптувалася до функціонування в умовах війни.
"Влітку 2024, коли ворог наблизився до Покровська, люди знову почали виїжджати. Тут вже нічого не вдієш, у кожного лише одне життя. Родина на той час була зі мною, вони повернулись з Польщі. І вдруге довелось їх відправляти у безпечне місце", - каже шахтар.
Анатолій час від часу зупиняється і важко зітхає. Він став свідком не лише розрухи рідного міста та свого бізнесу, а й трагічних втрат людей, які загинули під час виконання своїх обов'язків.
У жовтні 2024 року шахтні конструкції зазнали прямих ударів. Переважна більшість жінок-робітниць залишила свої місця. Саме жінки виконували обов'язки машиністок підйомних механізмів на дільниці. У цей час Анатолій зайняв місце у кріслі підйомної машини.
"Було страшно. Я пригадував свою колегу, Тетяну. Вона загинула від прямого влучання ракети в копер. Сидячи на стометровій висоті, я намагався не думати про погане", - зізнається Анатолій.
Внаслідок обстрілів шахтоуправління неодноразово залишалося без електрики. Підземні виробки почали заповнюватися ґрунтовими водами. Працівники опинилися по пояс у бруді, де вода вже злилася з вугільним пилом.
"Робота підйому призупинилася. Щоб відкачати воду та відновити роботу шахти, необхідно було встановити насос під землею. До нас завітав головний механік і заявив: 'Хлопці, не вистачає людей, а робота чекає.' Я відповів йому: 'Сергійович, нас тут менше, ніж пальців на руці.' І він вирушив у шахту разом з нами", - згадує Вискребець.
Тоді їм вдалося активувати підйом, проте шахта проіснувала зовсім недовго. У Покровську залишатися стало неможливо, адже щодня відбувалися жахливі обстріли.
Анатолій підносить цигарку до губ, запалює її і робить глибокий вдих, намагаючись затримати дим у легенях якомога довше. Згодом він з легкістю видихає тонкий білий струмінь. Дим, що підіймається, потрапляє в очі, викликаючи сльози. Важко сказати, чи це реакція на дим, чи ж спогади, що раптово нахлинули.
"Моя остання зміна закінчилась 27 грудня 2024-го. Більше я не був на шахті. Удачне сильно обстрілювали, я бачив це з висоти копра. Розумів, що моє рідне селище просто рівняють із землею, але нічого не міг вдіяти. Після зміни поїхав та забрав рідних. Мама з бабусею ще були там. Я вивіз їх на Дніпропетровщину", - каже шахтар.
Він розповідає про це так, буцімто після роботи сходив по хліб - рівно та буденно. Наче й не було тих обстрілів, наче й не їхав розтрощеною дорогою, наче й не здригався за кермом від вибухів, які лягали поруч.
Для евакуації Анатолій вирішив вирушити до Павлограда, адже там була перспектива знайти роботу на іншій шахті. Перш ніж залишити все, він намагався врятувати батьківський інструмент і востаннє поглянути на свій копер.
"Я усвідомлював, що якщо не зроблю це зараз, потім буде вже занадто пізно. На початку січня я повернувся до батьківського дому, щоб забрати інструменти, які дісталися мені у спадок. Вони були для мене безцінними, адже нагадували про нього. Я також планував завітати на шахту, тому зателефонував військовим, які вже перебували на території промислового комплексу. Вони здивовано запитали: 'Навіщо тобі це?'. А я просто хотів попрощатися з підйомом", - ділиться Анатолій.
Дружина Тетяна миттєво усвідомила, де її чоловік побував, щойно помітила батьківський інструмент. Вона не стримала емоцій та кинулася до нього з кулаками. Ризикувати життям заради металевих предметів – це було абсолютно в характері її чоловіка.
Тетяна та Анатолій разом уже шістнадцять років. Я цікавлюся, як це — бути дружиною людини, яка працює в шахті?
"Чимало людей вважають, що дружина шахтаря має життя, подібне до казки: висока зарплата, тривалі відпустки, розкішні хутра. Але це всього лише міф. Шахтар докладає усіх зусиль під землею, а вдома залишається бездіяльним – всі інші обов'язки лягають на плечі жінки," - розповідає Тетяна Вискребець.
Їхня маленька донька нині вже чотирирічна. Анатолій довго відкладав рішення про дітей, вважаючи, що спочатку слід забезпечити власне житло. Вони отримали квартиру від шахти в новому багатоповерховому будинку і поступово освоїлися, але він все ще не міг прийняти рішення. Проте Тетяна завагітніла під час пандемії. Чоловік сумнівався, але вона вирішила, що готова стати матір'ю.
"Толік радів доньці, але ситуація залишалась незмінною – я все ще була одна з усіма турботами. Втома переслідувала мене, ночами вставала лише я. А він, тихенько сівши за кермо, втікав, коли між нами виникали сварки", - розповідає вона про непростий характер свого чоловіка.
З часом вони освоїли мистецтво спілкування. Після недовгої евакуації за межі країни все повернулося на свої місця. "Я усвідомила: незважаючи на всі труднощі, Толік — найкращий батько і єдиний чоловік у моєму житті. Розлука стала порятунком для нашої родини".
Анатолій сам згадує, що насправді мріяв про дітей. Однак десять років тому він отримав серйозну травму хребта, що призвело до складної операції та тривалої реабілітації, яка тривала кілька місяців. Через ці обставини йому довелося працювати на поверхні, а не під землею, що значно зменшило його заробіток. З часом його здоров'я покращилось, він повернувся до своєї звичної роботи, і в його сім'ї з'явилася дитина.
"Наразі я не маю власної квартири чи роботи, яка б мені подобалася. Я служу в армії, а моя дружина з дитиною перебувають у важких умовах у знятій квартирі. На жаль, я не встиг завершити свою кар'єру до отримання шахтарської пенсії, яка могла б забезпечити їхній комфорт. Дуже прикро опинитися в такій скрутній ситуації," - ділиться своїми переживаннями колишній шахтар.
За словами Анатолія, в перші дні лютого 2022 року багато працівників шахтоуправління кинули підприємство та поїхали до Європи. Там теж можна було влаштуватись на шахти, але заробляти значно більше, ніж вдома. Проте свій черговий вибір в житті він зробив.
Після того, як Анатолій залишив своє житло в Покровську та зазнав руйнування шахти, він почав поступово відновлювати своє життя. Протягом місяця працював вантажником на оптовому складі, де познайомився з багатьма іншими переселенцями з Донеччини, які пережили схожі труднощі. Але в глибині душі він відчував бажання повернутися до шахти.
"Коли я ще їздив з Павлограда до Покровська, придивлявся на місцеві шахти, шукав підходящий копер. Це для мене як компас, що вказує шлях, все життя я йшов на копер. Нарешті зробив вибір на користь "Західно-Донбаської" шахти. Хоча їй далеко було до шахтоуправління "Покровське", але нічого не вдієш, треба працювати", - каже Анатолій.
У новому середовищі він швидко адаптувався, адже мав чималий досвід. Проте доля приготувала йому інші випробування. Після отримання статусу переселенця потрібно було відвідати ТЦК для оновлення інформації. А в додатку "Резерв+" вже з'явилася червона позначка.
Якщо бути відвертим, у ТЦК на мене глянули, як на недоумка — самостійно прийшов. Вручили військовий виклик, дали три дні на підготовку, і тепер я вже служу в одній з тилових підрозділів.
Анатолій працює на вантажівці та обслуговує електричне обладнання, яке перевозить. Раз на два тижні його відпускають додому на декілька годин. Навчання він поки не проходив, воно ще попереду.
"Він як вибухівка: може спалахнути, але потім ми все одно разом їдемо на завдання. За кілька днів без нього починаєш скучати, як за братом", - розповідає про Анатолія його побратим Андрій.
В армії, так само як і в звичайному житті, людей цікавлять один про одного: хто ти, яка твоя особистість, чи можна покластися на тебе у критичній ситуації?
"Мої товариші по службі запитують, ким я працював до мобілізації. Я відповідаю, що був шахтарем. Вони дивуються і зізнаються, що ніколи б не наважилися спуститися під землю. Але насправді там немає нічого жахливого, на війні все набагато страшніше. Що чекає мене далі, я не можу передбачити. Не знаю, куди мене направлять після навчання. Сприймаю все з філософським підходом. Якщо доживу до перемоги, моя мрія - повернутися і відновити шахту", - підсумовує розмову Анатолій.
Of course! Please provide the text you'd like me to make unique, and I'll be happy to assist you.
Він надіває кашкет з пікселями, простягає мені руку і говорить: "Я надам вам електронну адресу своєї дружини. Коли репортаж буде готовий, будь ласка, напишіть їй. Хотів би, щоб у доньки залишилася пам'ять про мене".
Часом я натрапляю на його публікації в соцмережах. Відео з риболовлі — спокійна вода і спів птахів. Ось він у подорожі — військовий кашкет лежить на панелі автомобіля, за вікном відкривається новий пейзаж, а з колонок лунає ритмічний голос Цоя.
Копер, що був центром життя Анатолія, зник з горизонту. Проте в кожному його русі все ще відчувається потяг до шахти. Це звичайна, але водночас глибока історія...
Олена Єрмоленко, для УП
#учитель #Донецька область #Покровськ #вугілля #Росіяни #Дніпропетровська область #Шахтар #Шахта #Екстрена евакуація #Павлоград #Володимир Путін #Європа #Історія #Річ Посполита #Підприємницька діяльність #Паніка. #Покровське (смт) #Апокаліпсис #Піщане (Кременчуцький район) #Вдале (смт) #Металургійне вугілля #Котлайн #Вантаж #Садові троянди #Бойовик #Дим. #Копра #Ліхтар. #Організм #Кріп.
