Військові в камуфляжі з жовто-блакитними наліпками на рукавах просуваються територією шахти між бетонних уламків, понівечених рейок, шматків кабелю, що звисають із поламаних опор.
Один з солдатів на мить затримується біля клумби з трояндами, що дивом вціліла у вирі апокаліпсису.
"Зая, дивись, твої улюблені троянди. Якщо вийду звідси, обов'язково нарву тобі букет", - каже він, знімаючи на телефон. Це не військовий екшн. Це реальне відео, яке згодом розійшлось по соцмережах.
На фоні золотистих пшеничних та яскравих соняшникових полів на сході України, наче залишок з іншої епохи, постає зруйноване шахтоуправління "Покровське" — найбільший виробник коксівного вугілля в країні.
Серед його архітектурних творінь особливо виділялися копри — величезні вежі. Щодня через них відбувався спуск шахтарів глибоко під землю та підйом вугілля на поверхню. Для робітників ці споруди були не лише будівлями; вони стали символом надії, вертикальною опорою, орієнтиром, навколо якого крутилося їхнє повсякденне життя.
Тепер копри розбиті, як і саме минуле, але деякі шахтарі й досі тримаються цієї вертикалі. Серед них 36-річний Анатолій Вискребець, який до повномасштабного вторгнення працював на шахті п'ятнадцять років.
"Шахтний копер був для мене чимось на кшталт живої істоти. Коли я отримав новину про його знищення, мене охопило глибоке потрясіння. Це було схоже на втрату найулюбленішого друга. Навіть повідомлення про те, що наш будинок потрапив під обстріл, не справило на мене такого враження", - ділиться своїми переживаннями Анатолій. У цей момент його голос, здавалося, трішки тремтить.
Можливо, найбільш вдалим заголовком для цього тексту був би: "Спростування простоти" - натхненний творчістю Девіда Лінча. Головний герой не прагне ділитися своїм життєвим досвідом, не формує популярний імідж і не створює ілюзію власної експертності. Проте саме завдяки таким тихим і стриманим особистостям наше життя продовжує існувати.
Цей текст не про шахту, яка більше не працює. Ця історія про людину, яка втратила точку опори, але не зламалася. Історія про те, як зберегти свій орієнтир, коли руйнується все навколо, і як віднайти себе, коли звичного життя більше немає.
Копер як живий організм
Три шахтні стволи знаходяться в трикутнику між селами Удачне, Котлине і Піщане, поблизу Покровська. Наразі Котлине та Піщане перебувають під контролем російських військ, які підійшли дуже близько до самого міста.
Внаслідок безперервних обстрілів Покровськ став схожим на місто-привид. Людей майже не лишилося, а цілі будівлі можна перерахувати на пальцях однієї руки. Ті, хто покинув рідні місця, втратили надію на повернення, оскільки шахта, що була основним джерелом доходу для більшості жителів, навряд чи буде відновлена.
Анатолій Вискребець має вигляд, який повністю відповідає уявленню про "класичного" шахтаря: його статура кремезна, плечі широкі, а руки міцні. Він говорить повільно, не витрачаючи зайвих слів. Незважаючи на молодий вік, на його обличчі вже помітні зморшки, особливо в районі очей — це наслідок роботи в темряві під шахтарським ліхтарем. Брови його трохи насуплені, що надає його обличчю похмурого виразу. Але варто йому згадати про копер або доньку, як на мить його обличчя розм'якшується, а в очах з'являється теплий блиск.
Донедавна він працював підземним електрослюсарем, обслуговував підйомну систему, яка щодня переміщала людей та вантажі в шахту, а потім на-гора.
Вертикаль між темрявою і світлом стала для Анатолія орієнтиром. Школа, профліцей, шахта - маршрут, типовий для чоловіків з Донеччини. Але історія Анатолія не типова. У своєму житті він не раз робив вибір: залишитись чи піти, жити спокійно чи ризикувати, ховатись чи тримати лінію оборони - спочатку під землею, а згодом і на війні.
З вулиці мого рідного селища Удачне можна було побачити силуети копрів шахти "Західної" — колишнього шахтоуправління. З дитинства я мріяв працювати саме тут, на підйомі. І врешті-решт моя мрія здійснилася: після закінчення профліцею я отримав роботу на шахті. Мій батько, котрий віддав багато років праці на цій же шахті, спочатку не підтримав мій вибір. Він вважав, що з моїм запальним характером можуть виникнути труднощі. Не хотів брати на себе відповідальність за мої рішення, - ділиться спогадами Анатолій.
Саме через свій запальний характер його інженерна кар'єра так і не встигла стартувати, завершившись ще до початку.
"Я заочно вступив до технікуму, але до диплому не дійшов - не склалося з викладачем гідравліки. Він постійно прискіпувався, я не витримав і назвав його йолопом. За це мене викликали до директора і запропонували написати заяву на відрахування. Міг би вибачитись, але гордість перемогла", - згадує Анатолій.
Проте шахтар детально проаналізував свій "підйом", вивчаючи його до найменших деталей.
"Копер - це дійсно складний механізм. Я часто порівнюю його з "організмом". На висоті понад сто метрів знаходиться обладнання, яке можна вважати мозком, а все решта - це тіло. Якщо розбудите мене серед ночі і запитаєте, в чому справа, я миттєво зможу її виявити," - ділиться шахтар.
Проте все змінилося з початком війни.
"Якщо всі залишать її, шахті прийде капець."
На початку великої війни шахтар не планував покидати Покровськ. Він лише відправив дружину та маленьку доньку за межі країни.
"Алінці виповнився рік 23 лютого, а вже наступного дня Путін втратив розум. Ще вчора ми готувалися до святкування: надували повітряні кульки, збиралися за святковим столом усією родиною, задували свічку на торті, а сьогодні все раптом зруйнувалося. Мій найбільший страх – це втрата сім'ї. Тому я миттєво знайшов спосіб відправити їх до Польщі, а сам вирішив залишитися і працювати. З шахти почали виходити люди. Наш профспілковий лідер зібрав всіх і сказав: "Хто може – залишайтеся. Якщо всі підуть, шахті настане кінець", – ділиться своїми переживаннями Анатолій."
На дільниці вже не вистачало людей: з двадцяти п'яти робітників третина поїхала в евакуацію. Люди працювали по дві зміни. Згодом паніку вдалось зупинити, багато хто повернувся, шахта пристосувалась до роботи в умовах війни.
"Влітку 2024, коли ворог наблизився до Покровська, люди знову почали виїжджати. Тут вже нічого не вдієш, у кожного лише одне життя. Родина на той час була зі мною, вони повернулись з Польщі. І вдруге довелось їх відправляти у безпечне місце", - каже шахтар.
Анатолій час від часу зупиняється і важко зітхає. Його очі бачили не лише спустошення рідного міста та власного бізнесу, але й втрати людей, які загинули під час виконання своїх обов'язків.
Восени 2024 року були прямі влучання у шахтні споруди. Майже всі жінки-робітниці поїхали. А машиністками підйому на дільниці працювали саме жінки. Тоді Анатолій сів у крісло підйомної машини.
"Це було жахливо. Переді мною спливали спогади про мою колегу Тетяну, яка трагічно загинула внаслідок прямого попадання ракети в копер. Знаходячись на стометровій висоті, я намагався уникати негативних думок," - ділиться своїми почуттями Анатолій.
Внаслідок обстрілів шахтоуправління неодноразово залишалося без електропостачання. Підземні виробки почали заповнюватися ґрунтовими водами. Працівники змушені були працювати по пояс у брудній рідині, де вода вже змішалася з вугільним пилом.
"Робота підйому зупинилась. Щоб відкачати воду та запустити шахту, треба було встановити насос під землею. До нас прийшов головний механік і каже: "Хлопці, людей не вистачає, а працювати треба". Я йому у відповідь: "Сергійович, нас тут менше, ніж пальців на руці". І він поїхав у шахту разом з нами", - пригадує Вискребець.
Тоді вони змогли запустити підйом, але шахта протрималася недовго. У Покровську залишатись було неможливо, кожного дня тривали страшенні обстріли.
"Я просто хотів сказати "до побачення" цьому ранковому підйому."
Анатолій підносить до губ цигарку, запалює її і вдихає дим, намагаючись затримати його в легенях якнайдовше. Невдовзі він з полегшенням вивільняє білий вихор, що розсіюється в повітрі. Дим потрапляє в його очі, викликаючи сльози. Важко визначити, чи це реакція на дим, чи ж результат давніх спогадів.
"Моя остання зміна завершилася 27 грудня 2024 року. Після цього я більше не повертався до шахти. Удачне піддавалося інтенсивному обстрілу, і я спостерігав за цим з висоти копра. Мене огортало відчуття безсилля, адже моє рідне село буквально знищували, але я не міг нічого змінити. Після закінчення зміни я вирушив, щоб забрати своїх близьких. Мама та бабуся ще залишалися там. Я вивіз їх на Дніпропетровщину," - ділиться шахтар.
Він розповідає про це так, буцімто після роботи сходив по хліб - рівно та буденно. Наче й не було тих обстрілів, наче й не їхав розтрощеною дорогою, наче й не здригався за кермом від вибухів, які лягали поруч.
Анатолій вирішив евакуюватись до Павлограда, де мав шанс знайти роботу на іншій шахті. Проте перед цим він вирішив зробити останню спробу врятувати батьківський інструмент і востаннє поглянути на свій копер.
"Я усвідомлював, що якщо зараз не вчиню, потім вже буде пізно. На початку січня я вирушив до батьківської оселі, щоб зібрати інструменти, які дісталися мені у спадок. Вони мали для мене велику цінність, адже нагадували про нього. Я також планував заїхати на шахту, тому зателефонував військовим, які вже перебували на території промислового комплексу. Вони запитали мене з подивом: "Для чого це тобі?". А я просто хотів попрощатись з підйомом," - ділиться своїми думками Анатолій.
Дружина Тетяна миттєво усвідомила, де міг бути її чоловік, як тільки побачила його інструмент. Вона ледь втрималася від того, щоб не накинутися на нього з кулаками. Ризикувати життям заради металевих предметів – це було цілком у стилі її чоловіка.
Тетяна і Анатолій разом уже шістнадцять років. Я цікавлюсь, яким є життя в ролі дружини шахтаря?
Розлука врятувала родину
"Багато людей вважають, що дружина шахтаря веде життя в комфорті: висока зарплата, тривалі відпустки, розкішні шуби. Але це всього лише міф. Шахтар віддає всі сили під землею, а вдома не займається нічим - всі обов'язки лягають на плечі жінки," - розповідає Тетяна Вискребець.
Їхній донечці зараз чотири. Анатолій довго не хотів дітей, мовляв, спершу треба мати власне житло. Вже й квартиру від шахти отримали в новій багатоповерхівці, й обжилися, а він все стояв не своєму. Все ж таки Тетяна завагітніла, це сталось під час пандемії. Чоловік вагався, але вона вирішила народити.
"Толік доньці зрадів, але нічого не змінилось - я й далі була сама з усім. Втомлювалась страшенно, ночами вставала тільки я. Він тишком сідав за кермо і тікав, коли сварились", - згадує вона про складний характер чоловіка.
З часом вони освоїли мистецтво спілкування. Після недовгого виїзду за кордон усе повернулося на свої місця. "Я усвідомила: незважаючи на всі труднощі, Толік – найчудовіший батько та єдиний чоловік у моєму житті. Ця розлука стала порятунком для нашої родини".
Анатолій сам зазначає, що завжди мріяв про дітей. Проте десять років тому він зазнав травми спини, що призвело до складної операції, після якої йому довелося пройти кілька місяців реабілітації. Через це він змушений був працювати на поверхні, а не під землею, внаслідок чого його заробіток знизився в кілька разів. З часом його здоров'я покращилося, і він повернувся до своєї звичної роботи, а в їхній родині з'явилася дитина.
"На сьогоднішній день я не маю ані власного житла, ані роботи, яка б приносила задоволення. Я служу в армії, а моя дружина з дитиною живуть в орендованій квартирі, страждаючи від нестачі коштів. Я не встиг дожити до шахтарської пенсії, яка могла б забезпечити їм більш-менш комфортне життя. Це справді сумно опинитися в такій ситуації, як безхатченко", - ділиться своїми переживаннями колишній шахтар.
Згідно з висловлюваннями Анатолія, на початку лютого 2022 року значна кількість працівників шахтоуправління залишила підприємство і вирушила до Європи. Там також існували можливості працевлаштування на шахтах, проте з набагато вищими зарплатами, ніж в Україні. Однак Анатолій зробив свій черговий життєвий вибір.
Від долі не втечеш, або Все буде добре
Після того, як Анатолій втратив свій дім у Покровську і шахта була зруйнована, він почав поступово налагоджувати своє життя. Протягом місяця він працював вантажником на оптовому складі, де зустрів чимало таких же переселенців з Донеччини, як і він сам. Але в душі у нього зріло бажання повернутися до шахти.
"Коли я ще подорожував із Павлограда до Покровська, уважно розглядав місцеві шахти, намагаючись знайти підходящий копер. Для мене це було як компас, що вказує шлях; все своє життя я слідував до копера. Врешті-решт я зупинив свій вибір на шахті "Західно-Донбаська". Хоча до шахтоуправління "Покровське" їй було далеко, та нічого не вдієш — треба працювати", - ділиться Анатолій.
На новому місці він швидко став своїм, адже досвіду було достатньо. Однак доля повернула шахтаря в інший бік. Після оформлення статусу переселенця треба було сходити до ТЦК, щоб оновити дані. Та й в додатку "Резерв+" вже "горіло" червоним.
Відверто кажучи, в ТЦК поглянули на мене, як на недоумка – прийшов сам. Вручили військову повістку, надали три дні на підготовку, і ось я вже на службі в одній з тилових одиниць.
Анатолій працює на вантажівці та обслуговує електричне обладнання, яке перевозить. Раз на два тижні його відпускають додому на декілька годин. Навчання він поки не проходив, воно ще попереду.
"Він як вибухівка: може спалахнути, але потім ми все одно разом їдемо на завдання. За кілька днів без нього починаєш скучати, як за братом", - розповідає про Анатолія його побратим Андрій.
У військовій службі, як і в повсякденному житті, існує інтерес до особистостей один одного: хто ти, яку маєш характерність, чи можна покластися на тебе у найскладніших ситуаціях?
"Мої побратими розпитують, ким я був до мобілізації. Я кажу, що шахтарем. Вони дивуються та кажуть, що нізащо б не полізли під землю. Але там немає нічого страшного, на війні страшніше. Як буде далі, я не знаю. Куди мене після навчання направлять - теж. Сприймаю все філософськи. Якщо доживу до перемоги, поїду відновлювати шахту - така моя мрія", - завершує розмову Анатолій.
Of course! Please provide the text you'd like me to make unique, and I'll be happy to help.
Він надягає піксельний кашкет, простягає мені руку та каже: "Я дам вам електронну пошту дружини. Коли вийде репортаж, напишіть їй, будь ласка. Хочу, щоб у доньки залишилась пам'ять про мене".
Іноді я зустрічаю його пости в соціальних мережах. Відео з риболовлі – спокійна гладь води, мелодійний спів птахів. Ось він у дорозі – військовий кашкет лежить на панелі автомобіля, за вікном проходить незнайомий краєвид, а з динаміків лунає ритмічний голос Цоя.
Копер, навколо якого оберталося життя Анатолія, зник із горизонту. Але в кожному його кроці все ще відчувається напрям до шахти. Проста історія...
Олена Єрмоленко, для Української правди
Створення цього матеріалу стало реальністю завдяки ініціативі Fight for Facts, що здійснюється за фінансової підтримки Федерального міністерства економічного співробітництва та розвитку Німеччини.
#учитель #Донецька область #вугілля #Покровське (селище міського типу) #Росіяни #Дніпропетровська область #Покровськ, Україна #Шахтар #Шахта #Німеччина #Фірма #Екстрена евакуація #Павлоград #Володимир Путін #Європа #Історія #Річ Посполита #Паніка. #Вдале (смт) #Металургійне вугілля #Котлайн #Вантаж #Садові троянди #Дим. #Копра #Ліхтар. #Організм #Кріп. #Копер (дезавуація) #Книга Об'явлення #Ствол пістолета.
