"Польський художник Мачєй Зданович стверджує, що Україна вже здобула перемогу у війні."

#Мистецтво та розваги #суспільство #екологічна політика

Польський художник Мачєй Зданович регулярно приїздить в Україну з 2016 року, а після початку повномасштабної війни почав проводити арттерапевтичні майстерні для дітей, молоді та дорослих, які переживають її наслідки. У проєкті "Європейці" з Лесею Вакулюк в розповів, як творчість допомагає висловити те, про що важко говорити словами, чому українська молодь вражає його своєю стійкістю та як мистецтво може протистояти російській пропаганді й відкривати світові українську культуру

Який це вже раз ви в Україні? Вкотре їдете на схід?

Мабуть, це вже десята моя поїздка. Я почав відвідувати Україну регулярно з 2016 року. У першу чергу це був Львів, де я співпрацював з Львівською академією мистецтв. Наша співпраця була зосереджена на освітніх проєктах.

Після того, як розпочалася повномасштабна агресія Росії, я став частіше відвідувати східні регіони, і саме в цей час я справді почав відкривати для себе Україну.

А ви коли-небудь відвідували східну частину України?

Раніше мої подорожі здебільшого проходили по Західній Україні, в районі між Львовом і Чернівцями.

Яка ваша причина для дій? Не всі вирушають у місця з ризиками.

Це була глибока внутрішня потреба. Коли в лютому 2022 року розпочалася повномасштабна агресія, я зрозумів, що повинен вирушити, аби власними очима побачити, що відбувається з моїми друзями.

Моє оточення намагалося відмовити мене від цієї ідеї. Проте через два роки академічний обмін почав відновлюватися. Якось мої колеги з Львівської академії завітали до мого університету у Кельце та запросили мене відвідати Львів. І незабаром я дійсно вирушив туди, встигнувши це зробити ще в тому ж навчальному році.

В останній день мого короткострокового перебування вночі відбувся ракетний обстріл. Саме в цей момент у мене був квиток на потяг до Польщі. Коли я усвідомив, що незабаром опинюся в безпечному вагоні, а мої друзі з дітьми ховаються у ваннах і підвалах, не знаючи, що чекає на них завтра, я відчув глибоке здивування, коли вийшов на вокзалі в Перемишлі. Я не знав, як відновити своє звичне життя в Польщі. Тоді я зрозумів, що мушу повернутися назад. І фактично через місяць я знову опинився у Львові, а згодом — у Києві.

У чому полягає ваша робота чи волонтерство, -- коли ви допомагаєте дітям і дорослим, які страждають через війну, за допомогою арттерапії? Як це працює?

Передусім я дію не від імені якогось конкретного фонду чи організації. Я працюю самостійно. Але я співпрацюю з установами та громадськими організаціями.

Протягом останніх трьох-чотирьох років мені вдалося налагодити справді величезну кількість контактів -- дружніх і приятельських. Я просто їжджу до цих людей і в межах такої співпраці проводжу передусім практичні заняття.

Ці арттерапевтичні сесії перевищують традиційні образотворчі практики. У них ми активуємо не лише зір і рухи рук, а й залучаємо все тіло. Основною метою таких занять є зниження стресу та усунення негативних емоцій, що можуть накопичуватися в нашому організмі.

Люди, які зараз нас слухають, можуть сказати: як за допомогою малювання можна вилікувати людину або зменшити стрес, якого вона зазнає через вибухи, ракетні чи дронові атаки?

Це абсолютно реально. Насправді ми безупинно досліджуємо, що таке справжня творчість.

Ще кілька десятиліть тому ми вважали, що талант -- це передусім якась унікальна риса, притаманна лише видатним особистостям. Але виявляється, що творчість властива кожній людині. Ідеться не лише про суто мистецьку діяльність, а й про практичну, винахідницьку, наукову чи суспільну.

Творчість необхідна для нас так само, як і свобода, а також базові фізіологічні потреби, які ми задовольняємо щодня. Крім того, вона сприяє нашому навчальному процесу.

Участь наших очей, рук, жестів та всього тіла в творчій діяльності сприяє активації численних сенсорних центрів організму. Коли ми малюємо, вирізаємо або формуємо матеріал, цей процес залучає різноманітні відчуття, що робить творчість більш глибокою і насиченою.

У ході творчої діяльності відкривається своєріднє третє око, яке дозволяє заглянути у глибини власного несвідомого. Це те, що приносить нам страждання, те, що ми, можливо, намагаємося приховати в буденному житті. Однак у процесі творчості обманути це не вдається — воно проявляється і виходить на поверхню.

У цьому контексті арттерапія та творчі практики можуть слугувати не лише альтернативою традиційній психотерапії, але й її важливим доповненням. Особливо в ті моменти, коли нам важко знайти слова, мистецтво дозволяє нам висловити свої почуття значно вільніше.

Чому людям важко відкрито говорити про свої емоції в умовах війни? Яке ваше враження про українців? Мені здається, що ми, як нація, часто уникаємо визнавати власні труднощі. У нас існує відчуття, що хтось інший переживає ще більші страждання, ніж ми. Тому ми зазвичай відповідаємо: "Все в порядку. Треба якось витримати". Як ви спілкуєтеся з дітьми та дорослими з районів, які знаходяться поблизу фронту? Які їхні висловлювання про відчуття? Що вони малюють, коли не можуть знайти слів, щоб описати свої переживання?

Передусім я спостерігаю потужний захист, своєрідний внутрішній щит, який індивід формує в собі. Цей щит у повсякденному житті ізолює українців від жорстокої та драматичної дійсності.

Завжди вражало мене, особливо коли я тільки починав свою діяльність у Дніпрі, що навіть після важкої ночі люди зустрічаються з усмішкою, обіймаються та демонструють взаєморозуміння — без жодного натяку на страх, хіба що з легкими ознаками недосипання.

У молоді цей феномен стає ще більш очевидним, так само як і в дітей, які часто беруть на себе тягар відповідальності за своїх батьків. Лише під час безпосередніх бесід, після тривалих розмов або коли вони починають творити, з їхніх рук, енергії та експресії виходять на поверхню закладені в них нервозність і внутрішні блоки. Це проявляється через кольори, стиль вибраних елементів та мотиви, які безпосередньо відображають їх тривожний стан, постійний стрес і невпевненість у майбутньому.

Які ж це відтінки?

Передусім дуже насичені, різко контрастні. Але це не обов'язково чорний колір. Я далекий від того, щоб прямо стверджувати, ніби чорний і червоний -- це кольори, які переважатимуть.

До того ж я не завжди маю змогу користуватися повним набором кольорів і засобів для роботи з дітьми та молоддю. Окрім того часто заняття відбуваються в укриттях. Тому я намагаюся спостерігати за самим творчим процесом, за тим, наскільки вони в нього занурюються.

Яким чином їх діяльність проявляється, які внутрішні блоки та м'язові напруження можуть виникати, що зрештою можуть виявитися, наприклад, у незавершеній лінії або обірваній формі.

Яким чином ці діти та молоді люди приходять на ваші уроки?

Передусім це діти й молодь, пов'язані з установами та організаціями, з якими я співпрацюю.

У галузі терапії я маю тривалий досвід співпраці з Дніпропетровським коледжем мистецтв і культури. Мені пощастило вести заняття на різних факультетах, починаючи з драматичного і закінчуючи факультетом візуальних мистецтв.

Це також молоді люди та діти з Києва, які беруть участь у цих майстер-класах в рамках ініціативи громадської організації "Імпульс трансформація платформа", що діє під керівництвом Віктора Рубана.

Ви є художником, психологом чи психотерапевтом — або, можливо, поєднуєте всі ці ролі? Як ви визначаєте, що з дитиною чи молодою людиною виникають труднощі, особливо в умовах війни? Адже очевидно, що кожен з нас сприймає ситуацію по-своєму. Дехто має стійкішу психіку, тоді як інші можуть не витримати цього емоційного навантаження.

Я, передусім, є художником. Хоча моя освіта не пов’язана з психологією, досвід роботи в Україні спонукав мене вивчати ерготерапію. Це дозволить мені ще ефективніше підтримувати людей у їхніх потребах.

Мистецтво завжди відігравало важливу роль у моєму розумінні світу, адже його вплив на суспільство та окремих людей є безумовним. Я вважаю, що воно здатне зворушувати, надихати та служити притулком для душі. Тому я ніколи не розглядав мистецтво як щось ізольоване від інших аспектів нашого життя. Для мене це форма, яка має потенціал трансформувати нашу реальність.

Мені завжди були близькі заходи у сфері соціокультурної анімації, спрямовані на співпрацю заради місцевих громад. Звісно, це й організація виставок, але передусім освітня діяльність. Я навіть не усвідомлював, наскільки сильно інтуїтивно почав наближатися до арттерапії.

Так сталося і в Україні. Спочатку я сприймав свої заняття як спосіб додати різноманітності у своє вільний час, зробити його більш приємним, а також допомогти людям краще усвідомити навколишню реальність.

Мене глибоко вразила ситуація, коли одна майстерня, що раптово стала арттерапевтичною, завершилася тим, що наступного дня я отримав повідомлення від дорослого чоловіка, ветерана війни. Він знайшов мене у Фейсбуці та написав у месенджері: "дякую". Це був його перший випадок, коли він зміг відкрито висловити свої страхи перед смертю. У колі родини, з дітьми та дружиною, йому це зробити не вдавалося.

Це надало мені потужний імпульс і підтвердило, що саме в цьому напрямку слід продовжувати свій шлях.

Ви щойно сказали, що вас здивувало, як люди після ракетного обстрілу вранці вітаються одне з одним, усміхаються, кажуть "доброго дня". Якось я розмовляла зі знайомим поляком, який зізнався , що, коли приїжджає в Україну, відчуває серед людей якусь радість. А коли повертається до Польщі, дивиться на своїх співвітчизників і думає: чому вони в депресії, адже немає жодних причин для цього? Ви теж це спостерігаєте?

Так, я навіть завжди повторюю, коли приїжджаю в Україну, що це я повертаюся в Україну.

Я завжди відчуваю радість. Коли я перебуваю в Польщі, багато хто питав мене, чи відчуваю страх. Я відповідаю, що зовсім ні, навпаки, я відчуваю щастя, адже незабаром зустріну своїх друзів, близьких мені людей і відвідаю місця, що займають важливе місце в моєму серці.

Мені здається, українці навчилися радіти дрібницям, звичайному повсякденному життю, близьким стосункам.

Коли я думаю про відсутність усмішок та оптимізму в Польщі, то найбільше, повертаючись туди, відчуваю ностальгію за атмосферою емпатії. В Україні, коли ми переживаємо важкі часи, нам часто не потрібно слів, щоб зрозуміти одне одного.

Ми здатні дивитися один одному в очі і щиро усвідомлювати свої почуття та потреби. Ми можемо разом пережити сльози або ж відзначити радість сміхом. Це абсолютно природно, по-справжньому людсько.

Ви працюєте викладачем в університеті Польщі і маєте можливість спілкуватися з молоддю. І ось ви зустрічаєте українських студентів. Які відмінності ви помічаєте? Мачєй. Мене вражає, наскільки українські студенти сильні та рішучі. Вони прагнуть залишитися в Україні і усвідомлюють ту відповідальність, яка на них покладена.

Під час впровадження додаткової освітньої програми для студентів Львівської академії, яка була сфокусована на інноваційних підходах до створення соціальних рішень за допомогою мистецьких та проєктних інструментів, я спостерігав значний інтерес з боку студентів. Число учасників програми виявилося справді вражаючим.

В анкетах вони відверто зазначали, що бажають відвідувати ці заняття як доповнення до основного курсу в академії, оскільки відчувають нестачу певних знань. Їм важливо підготуватися до викликів, які приносить сучасна складна реальність, а також до тих потреб, які виникнуть в Україні після закінчення війни.

Отже, ця внутрішня стійкість, усвідомлення важливості використання всіх доступних можливостей, а також відповідальність за себе, своє оточення та близьких — це, на мою думку, неймовірно цінне. І вважаю, що це є великим активом України, справжнім багатством цієї нації.

Коли я берусь виступати на міжнародних конференціях і ділюсь своїми думками про українську молодь, я часто підкреслюю, що Україна вже здобула перемогу у війні. Це стало можливим завдяки неймовірній стійкості духу та глибокому почуттю ідентичності. Особливо яскраво це видно серед молоді, від якої, здавалося б, ще не можна було б очікувати таких серйозних роздумів.

Не раз мені доводилося спостерігати подібні ситуації, працюючи з молоддю в коледжі в Дніпрі. Іноді студенти, закінчивши заняття о сімнадцятій годині, не поспішали повертатися додому, щоб відпочити чи зайнятися навчанням. Натомість вони вирушали на волонтерську діяльність: плели маскувальні сітки або допомагали в створенні дронів.

А що скажете про молодь у Польщі? Яка вона? Що зараз для неї на першому місці в порівнянні з українською молоддю?

Це вражає...

У Польщі молодь стикається з серйозними викликами. На це впливають події війни в Україні, а також загальний спад гуманістичних та соціальних цінностей. Можна відзначити певний регрес у політичній сфері, зниження якості життя в суспільстві та проблеми, пов'язані з кліматом. Усе це призводить до того, що молоді люди почуваються втраченими, не розуміючи, в якому світі вони зараз живуть і яке майбутнє їх чекає.

Мабуть, це також загальносвітова тенденція, адже ми говоримо про те, до яких змін призводять соціальні мережі і фейкові новини. Уся ця риторика, яка дуже часто ґрунтується на агресії, хейті, призводить до того, що молоді люди справді живуть у дуже жорстокій реальності. А це, на жаль, закінчується надмірним сенсорним навантаженням, депресіями та іншими психічними розладами.

Коли ви повертаєтеся з України, чи запитують польські студенти про ваші враження? Що саме їх цікавить стосовно війни? Чи взагалі вони виявляють інтерес до цих подій?

Вважаю, що це не зовсім так. Схоже, вони відчувають страх. Мені здається...

Страх обговорювати цю тему...

Так, вони уникають розмов на цю тему і не хочуть її чути. Вони усвідомлюють, що трапляється. Я також розумію, що для деяких з них це може бути досить незручно. Старші студенти цікавляться.

Студенти, які навчаються за проєктними спеціальностями, дійсно задумуються про те, як працюють архітектори, дизайнери та інші фахівці в умовах нинішніх викликів. Вони мають прагматичний підхід і здатність адаптуватися до нових реалій. Водночас серед тих, хто обрав суто мистецькі напрямки, можна помітити певну тривогу та невпевненість.

Проте я прагну ділитися своїм досвідом з ними, оскільки ця реальність далеко не проста, і ми не можемо захистити їх, ізолюючи від важливої інформації та життєвого досвіду. Тому, коли є можливість, я намагаюся адаптувати свої знання для навчання польських студентів.

А щодо ваших знайомих... Одні, мабуть, запитують, чи не боїтеся ви їхати в Україну. А інші, можливо, кажуть: "Ааа, війна в Україні... Але ж їздите до Львова, спокійно йдете пити каву -- то де ж там війна?" Чи є такі люди? І що ви їм відповідаєте?

На щастя, я не маю таких людей у своєму оточенні.

Чудова кулька!

Отже, скажу прямо: спочатку це могло викликати певне здивування. Можливо, ми й не гадали, що це перетвориться на таку тривалу справу. Не хотів би називати це проєктом, скоріше це стало для мене певним стилем життя. Мої близькі та друзі надають мені величезну підтримку.

Я усвідомлюю, що вони сильно переживають за моє благополуччя, проте завжди терпляче чекають, поки я сам поділюсь новинами. І мені відомо, що в непростих обставинах можу покластися на їхню підтримку.

В Польщі можна почути різні погляди, і деякі з них звучать так: "Це не наша війна, чому ж ми повинні підтримувати українців?" Напевно, ви також стикалися з подібними розмовами — будь то в магазині, таксі або в інших місцях. Як людина, яка відвідує Україну і спостерігає за цією складною ситуацією, що ви відповідаєте на такі висловлювання?

Це викликає у мене страх і відчуття жорстокості. Ніколи не уявляв, що слова можуть завдати такого болю. Я сприймаю це дуже близько до серця, адже заперечення таких жорстоких реалій є також запереченням мого особистого досвіду.

Відверто кажучи, з кожним роком і кожним місяцем, коли я знову приїжджав до Польщі, у мене дедалі частіше виникало питання: куди ж я насправді повертаюся? Часто я відчуваю, що Україна, зокрема Дніпро, де все це розпочалося для мене і який я вважаю своєю другою домівкою, стає мені ближчою. Це зумовлено особливостями мови та публічного обговорення, які там існують.

Я практично відмовляюся від перегляду новин і все рідше відвідую соціальні мережі.

На жаль, алгоритми соціальних мереж нещадні, і я часто стикаюся з атаками та фейковими новинами, які, на жаль, поширюються у великій кількості, особливо в контексті радикалізованої політичної сцени нашої країни. Я усвідомлюю, хто стоїть за цими процесами і як вони функціонують.

Це вражає, що в XXI столітті, коли існують університети і школи, ми активно боремося з неписьменністю і, здавалося б, досягли значних успіхів у цій сфері, а також коли наука і техніка досягли неймовірного прогресу, фейкові новини все ще можуть так сильно впливати на свідомість людей.

І, крім того, ми не здатні правильно аналізувати інформацію, що до нас надходить, обираючи лише те, що насправді має значення, та розрізняти правду від вигадки і обману.

Коли ви опиняєтеся тут, українці, ймовірно, ставлять запитання: "Чому в польських соціальних мережах з'являються фейкові новини? Чому певні політики висловлюють негатив щодо України? Які причини дивних ситуацій, пов'язаних з Україною, українськими пам'ятниками в Польщі або українцями, які приїхали туди в пошуках порятунку від війни?"

На щастя, я перебуваю в оточенні творчих людей, яке, на мою думку, вирізняється високим рівнем емпатії, терпимості та відкритості до різних культур. По правді кажучи, мені ніколи не доводилося стикатися з негативними коментарями.

Я, мабуть, радше намагаюся випереджати певні історії. Коли знаю, що в Польщі сталося щось негативне, намагаюся перепросити своїх знайомих, попередити, що до них може дійти інформація про щось таке, що сталося день чи два тому в Польщі. Кажу: "Вибачте, але це не вся Польща. Пам'ятайте про це".

Мені здається, що ми, представники культурного й мистецького середовища, вище політики, вище фейкових новин. І ми дуже добре розуміємо одне одного.

Я теж часто чую від поляків, які підтримують Україну, які на боці світла, на боці народу, що бореться з Росією, а отже, і з брехнею, що не варто думати, ніби вся Польща така, як певні політики. Є й інша Польща. Як ви вважаєте, кого більше? Чи тих поляків, які на боці правди?

Мені здається, що це правда. Я бажаю вірити в це і переконаний, що це дійсно так.

Насправді зараз важко оцінити ситуацію, адже мені здається, що повернулися часи, коли ми знову боїмося прямо говорити те, що думаємо.

Досить часто результати опитувань, що здійснюються напередодні виборів, виявляються значно відмінними від фактичних результатів, які ми спостерігаємо після голосування.

Одночасно хочу підкреслити, що почуття відповідальності за Україну та її підтримка чітко відображаються в мистецтві, науці та культурних колах, а також у роботі громадських організацій. Цінні ініціативи, які вже тривалий час існують між нашими країнами, насправді отримали новий імпульс після 2022 року.

Але як ви можете пояснити те, що на початку повномасштабного вторгнення підтримка з боку поляків була надзвичайно великою? Поляки зустрічали українців, як своїх близьких, запрошуючи їх до своїх осель. Журналісти з інших країн навіть були вражені, що українці не потребували окремих притулків, адже поляки з радістю приймали їх до своїх квартир. Проте через кілька років ситуація змінилася, і стали виникати зовсім інші настрої.

Для поляків дуже властиве помітне тяжіння до таких раптових сплесків активності, до рішучого вибору позиції, до готовності допомагати або боротися проти чогось. Це чудово демонструє історія Польщі.

На жаль, протягом останніх років сталося те, чому ми не приділяли достатньо уваги й до чого, можливо, взагалі не були готові: ми не усвідомлювали, у яке місце може вдарити гібридна війна.

І це справді найчутливіша точка, яка стосується свідомості, відчуття спільної відповідальності, а також певних складних фактів минулого й історії. Це підбурювання завжди має свої джерела в діях росіян.

Ми це прекрасно усвідомлюємо. Подібні речі швидко досягають своїх цілей. На жаль, емоції стають інструментом впливу, який не супроводжується раціональним мисленням. Розум завжди реагує повільніше за наші емоційні пориви. І, на жаль, це призводить до певних наслідків.

Як ви думаєте, чи зможуть Польща й Україна подолати те, що було між нами в минулому, щоб воно й надалі не ставало між нами перешкодою? Щоб Росія більше не використовувала ці моменти проти наших народів.

Я абсолютно впевнений у цьому і щиро вірю в це.

Сучасне мистецтво також відображає це. Минулого року я отримав унікальну можливість: мене запросили на художню резиденцію в Німеччину, у місто Франкфурт-на-Одері, яке розташоване в східній частині країни. Я прибув туди безпосередньо з Києва.

Перед початком моєї діяльності мені запропонували продемонструвати, які твори мистецтва створюються в Україні, а також організувати низку лекцій, присвячених моїй професійній діяльності та українському мистецтву.

З'ясувалося, що моє перебування у Франкфурті спочатку не викликало особливого ентузіазму, оскільки російська пропаганда там має значний вплив, особливо в східних регіонах Німеччини.

Я був глибоко вражений, коли під час однієї з лекцій продемонстрував, як взаємодію з дітьми, показуючи фотографії та матеріали з майстерень. Одна літня жінка раптом почала закривати обличчя руками й залилася слізьми. Після завершення лекції вона підійшла до мене і сказала: "Ти навіть не можеш уявити, наскільки те, що ти показуєш і розповідаєш через своє мистецтво та роботу з дітьми, контрастує з тим, що ми бачимо на екранах телевізорів і чуємо з медіа".

Вона сказала, що не очікувала, що ця війна має такий вигляд, і дуже мені подякувала. Одразу запитала, як може мене підтримати, бо ... Вона була шокована цією ситуацією, вона не була до неї готова.

Ви запитали її, що ж саме викликало у неї такий страх? Можливо, є якась особлива подія?

Думаю, йшлося про дуже прості речі. Я часто описую дуже прості ситуації, коли розповідаю про стійкість духу дітей і молоді. Пояснюю, за яких обставин це відбувається: коли немає опалення, немає світла, коли ми біжимо по бензин, щоб запустити генератор.

Ділюся випадками, коли діти прагнуть навчатися навіть у темряві, використовуючи свої мобільні телефони для підсвічування робочого місця.

Я ділюся історіями дітей, які несуть на собі тягар відповідальності за своїх батьків, які перебувають на фронті. Коли я запрошую їх взяти участь у міжнародному обміні і вирушити до Польщі хоча б на один-два тижні для відпочинку, вони відмовляються. Вони кажуть, що не можуть залишити свою близьку людину, адже що трапиться, якщо щось піде не так і вони не зможуть швидко повернутися додому?

Цю інформацію не почуємо в телевізійних ефірах, і новини, що розповідають про драми, обмежуються лише 1-2 хвилинами, не висвітлять її.

В даний момент у Польщі, Німеччині та інших країнах Європи відбуваються різноманітні події, які вважаються російськими провокаціями. Зокрема, зафіксовані випадки, коли російські дрони атакують залізничну інфраструктуру біля кордону. Ви якраз прибули в Україну потягом з Польщі. Ясно, що Росія намагається всіма можливими способами залякати європейців, аби вони не підтримували Україну. Які у вас враження від ставлення ваших співвітчизників до цієї ситуації? Які думки та емоції панують у суспільстві? Чи розглядають вони альтернативні варіанти дій? Чи обговорюють можливість вступу до армії у разі, якщо Росія вирішить атакувати Польщу?

Мені здається, що сьогодні ми наче трохи засліплені.

Світ яскравої реклами, телевізійних шоу та кінофільмів формує певне відчуття надії, заважаючи нам усвідомити, що можуть трапитися неприємності.

Мені видається, що розповіді про диверсії, напади в околицях польського кордону або різноманітні інциденти в повітряному просторі Польщі викликають враження, ніби ми опинилися у світі симуляцій, комп'ютерних ігор або навіть у сюжеті науково-фантастичного кіно. Впевнений, що багато хто сприймає це саме в такому ключі.

Я спостерігаю за активною роботою та ініціативністю громадських організацій і соціокультурних спільнот, особливо в регіонах, що межують зі східним кордоном. Вони прагнуть навчити населення та надають роз'яснення, де шукати професійну інформацію щодо можливих подій.

Мені відомо, що в прикордонних громадах і центрах створюють громадські ініціативи для управління кризовими ситуаціями. У Польщі дійсно активно обговорюють підготовку до можливих викликів.

Тепер ми починаємо роздумувати про те, якою є структура укриттів. Нас цікавить, наскільки безпечним є оточення, в якому ми проводимо своє життя і працюємо.

Чимало моїх друзів і знайомих відчувають страх перед можливими подіями. Проте вони також усвідомлюють, що втекти від цієї ситуації практично неможливо, адже тут залишилися наші родини та близькі. Вони розуміють, що в разі найгіршого, нам доведеться знайти спосіб справлятися з труднощами.

Я певен, що ви теж замислювалися над тим, що подібні події можуть відбутися і в Польщі. Сподіваємось, що цього ніколи не станеться, але якщо раптом так буде, то який у вас план дій?

Відверто кажучи, я не знаю. Я сам дивуюся, як змінилося моє життя, як завдяки Україні змінився я.

Вважаю, що якби хтось кілька років тому, скажімо, п'ять чи шість, сказав мені, що в Польщі може виникнути ситуація схожа на ту, що відбувається в Україні, я б, напевно, відповів, що, ймовірно, буду змушений втекти.

Тепер я насправді вирушаю до цієї війни з власної волі.

І тепер я вже зовсім інакше на це дивлюся. Я маю якесь таке відчуття справедливості, і я хотів би, щоб воно якось втілилося в життя. Якщо така ситуація станеться, то передусім я сподіваюся, що співпраця Польщі й України посилиться, бо поодинці ми не впораємося.

На жаль, ті питання, про які ми дискутуємо — ці сумніви стосовно польсько-українських відносин — впливають і на інші взаємодії, починаючи з рівня місцевих спільнот. Однак виявилося, що союзи, які формувалися протягом тривалого часу і були підготовлені до таких викликів, також починають демонструвати ознаки слабкості. І насправді невідомо, як довго ця структура миру зможе витримати навантаження в найближчій перспективі.

Поляки часто кажуть, що українці й поляки дуже схожі, тому ми маємо бути разом. Але водночас лунають інші польські голоси , які стверджують зовсім протилежне:, що українці -- це росіяни, що ми схожі на росіян.

Ви приїжджаєте до України з 2016 року? Поділіться думкою: чи є між українцями та поляками спільні риси? У чому саме ми можемо бути схожими? А можливо, у нас є помітні відмінності?

Дуже схожі. Я відкриваю дедалі більше зв'язків, подій, історій, які нас взаємно поєднують. Страхи й різноманітні суперечки, що виникають між людьми, найчастіше є наслідком необізнаності.

Думаю, значною мірою такі слова, які тут дуже боляче зачіпають, лунають з уст людей, які навіть не мали жодних контактів з українцями, а просто вірять історіям, що не відповідають дійсності, які хтось створив для соціальних мереж або пропагандистських повідомлень.

Отже, можу з упевненістю висловити свої думки в цьому контексті. Чесно кажучи, я дедалі частіше відчуваю позитивні емоції навіть у тих ситуаціях, коли, наприклад, я виявляюся єдиним іноземцем, який бере участь у виставках чи культурних проєктах. Фактично, я інтегруююся в мистецьке та культурне життя України.

Так само відбувається і з резиденцією "Голоси міста" в Запоріжжі. Там ми разом із п'ятьма іншими українськими митцями працюватимемо над створенням виставки про те, яким ми бачимо Запоріжжя, його історію і суспільно-культурний потенціал.

А що ви знаєте про Запоріжжя?

Запоріжжя вражає мене своєю дивовижною історією, яка має два яскраві аспекти. З одного боку, це спадщина козацтва...

З самого початку...

Цей етап в історії України відзначається потужним духом її народу. Водночас, мене захоплює модернізм та критичний аналіз подій, які відбувалися в першій половині ХХ століття.

Основною темою є утопії, які формувалися, а також ідеї щодо створення кращого майбутнього, що, як відомо, часто призводило до несподіваних наслідків. Мене вражає концепція великої реконструкції Запоріжжя – проект "Велике Запоріжжя", який планували реалізувати в 1929-1932 роках, прагнучи збудувати величне місто в стилі конструктивізму. Багато з ідей, що були закладені в цей проект, врешті-решт вдалося реалізувати.

Проте з часом ці ідеї не були втілені в повному обсязі. Це справді дивує мене, оскільки в історичних підручниках з мистецтва та архітектури про це майже нічого не згадується. Зазначають, що значні конструктивістські лабораторії функціонували, наприклад, у Харкові та Києві, але Запоріжжя, на жаль, залишається в тіні.

На мою думку, це бачення містобудівництва та концепція організації суспільно-економічного життя в даному регіоні дійсно вражають. Саме про це й йдеться у моєму проєкті.

Довгий час ми чули про велич російської культури, тоді як українську часто характеризували як просту, позбавлену цікавих аспектів. Оскільки ви працюєте в мистецькій сфері, як ви сприймаєте подібні висловлювання? Чи справді російська культура така масштабна, як її представляють? І чи дійсно українське мистецтво є лише сільським?

Україна має неймовірну спадщину народної культури -- це справді щось захоплююче. Цього літа я мав нагоду відвідати Музей народної архітектури та побуту в Києві й побачив, наскільки широким є розмаїття стилів українського народного декоративно-ужиткового мистецтва -- від Луганської області й Криму до Закарпаття.

Це справді вражаюче, і для мене дуже зворушливо спостерігати, як молоді люди гордо демонструють своє походження, народні традиції та культурні надбання, прагнучи самовираження через них.

В останні дні червня та на початку липня, коли разом з Віктором Рубаном втілювали проєкт New Space, я проводив короткий менторський курс. Разом з кількома учасницями ми займалися розробкою одного мистецького проєкту. Я висловив ідею: "А що, як би ми включили в нашу інсталяцію українську вишиванку?"

Вони були настільки зворушені і щасливі від моєї пропозиції, що одразу погодилися. Тож паралельно я почав вивчати техніку вишивання, а ми разом шукали найавтентичніший зразок вишивки з Київщини.

З іншого боку, Україна має також чудову високу культуру -- у сферах музики, літератури, театру й, зрештою, у візуальному мистецтві. І я сам мушу зі соромом визнати, що лише тепер, фактично зіткнувшись із російським колоніалізмом, з яким ми маємо справу сьогодні, я починаю переглядати свої знання з історії мистецтва.

Я часто читаю лекції з сучасного мистецтва в університеті в Польщі. І фактично мені довелося заново перебудувати навчальні матеріали з авангардного й конструктивістського мистецтва, оскільки виявилося, що навіть до американських видань потрапило чимало того, що можна назвати фейковими новинами, а також різні форми цензури.

Велику кількість авангардних мистецьких колекцій у свій час перенесли з Києва та Харкова до Москви. Як наслідок, куратори російських культурних інституцій фактично привласнили цю спадщину, стверджуючи, що конструктивізм є виключно радянським або російським явищем.

Замість того, щоб зосереджуватися на подіях, які мали місце до московського періоду в таких містах, як Харків, Київ чи Запоріжжя, рідко згадують про це. Саме цього аспекту не вистачає, зокрема, у міжнародних дискусіях.